«У келії прийдуть схимники... в погонах?!»

На прийом до міського голови прийшла мама з дорослою дочкою. Донька з чоловіком, працівником міліції, не можуть заселитися в законну квартиру. Чуже житло зайняв... священик — співголова Духовної ради міста, що об’єднує священнослужителів 13 конфесій і є дорадчим органом міської ради. Про ієромонаха ордену Чину Святого Василя Великого (ЧСВВ) Йосипа Будая наша газета писала торік, як про будівничого, чию діяльність із відродження знищених пам’яток на конференції міжнародного рівня назвали рідкісним взірцем. «Ми б дуже хотіли, — сказав тоді заступник міського голови з гуманітарних питань Олег Демчук, — щоб після освячення та відкриття відтвореного храму отець Йосип залишився у місті. Його вклад у виховну роботу з дітьми та молоддю, родинами, цілою громадою — безцінний».

І раптом — абсолютно протилежні відгуки: «самовільно зайняв помешкання» (квартиру №20, яку надано для розширення житлоплощі міліціонеру. — Авт.), «порушив права та обов’язки як громадянина, так і священнослужителя», «тероризує сім’ю Кузьмінських»... Усі ці звинувачення, які геть не в’яжуться з образом отця Йосипа, засвідчив підписом та печаткою директор коледжу Подільського державного аграрно-технічного університету Тарас Муравка. Це в його відомчому гуртожитку знаходиться ця квартира. Гуртожиток з 17 століття до 1935 року був келіями монастиря, тому будівля є пам’яткою національного значення. Чому директор так опікується родиною не свого працівника? Може, він був свідком того «терору»?..

Отцю Йосипу погрожують примусовим виселенням. Але звідки? З початку червня священика ніяк не можуть зареєструвати за місцем його проживання — в кімнаті №24, про що він подав заяву та клопотання міськвиконкому до власника гуртожитку. Паспорт священика та заповнені бланки у паспортистки вже більше місяця. Подейкують, що ведеться торг: звільніть квартиру 20, тоді й пропишемо. Інший монах, отець Венедикт (Олексій Деркач), про поселення якого виконком теж клопотав листами від 9 та 15 червня, також ще не зареєстрований, через що не може стати на військовий облік.

Релігійна громада, яка згуртувалася навколо відбудови церкви святої Трійці, торік прийняла рішення про ремонт келії під номером 20, що звільнилася кілька років тому та стояла порожня. Як її відремонтували — відразу знайшлися охочі на все готове. І не хтось із мешканців гуртожитку, а зять одного з них — міліціонер. «То що, тепер келії заселять схимниками в погонах?!» — обурилися віруючі.

— 18 травня директор Муравка викликав отця Йосипа до себе, — розповідає керівник церковної десятки Василь Дідюк. — Після тієї зустрічі отець узяв ключ та поніс Кузьмінському зі словами: «Нехай бере, може, йому більше треба». Ми не знали, що робити. Було дуже боляче, що з нами отак поступають державні службовці. Попередили директора коледжу, місцеву владу, райвідділ міліції, що поселення Кузьмінського вважаємо неправомірним і будемо його оскаржувати. Відтак нам пообіцяли розглянути наші звернення. На цей час приміщення, де ми зробили ремонт приблизно на 80 тисяч гривень, замкнули. У минулі роки нам письмово було обіцяно шість келій, зокрема й цю. А на справі з 1995 року монахам передали лише дві, загальною площею 45 метрів квадратних.

Директор Муравка не сподівався на такий поворот. А віруючі, попри істинне благоговіння перед своїм духовним наставником, не погодилися з його жертовним кроком. Хто знає, як це — будувати за відсутності капіталу, як десятиліттями добиватися повернення свого законного майна, той людей зрозуміє. Приміщення ж мало стати не апартаментами настоятеля, а резиденцією монастиря святої Трійці (однойменна церква була частиною цього духовного комплексу — пам’ятки 17 століття).

Як бачимо, державою вже витрачено кошти на дослідження, розробку проектної документації, здійснено потужні зусилля для відтворення комплексу монастиря. Нині ж ця сама держава, тільки іншою рукою, хоче «розкидати каміння» — на спальні, кухні й комірчини для тих, хто спритніший? Держава, яка сама породжує соціальне протистояння між своїми громадянами, не заслуговує на їх повагу до неї.

Серед перших у черзі за дармовим не буде Василя Дідюка, який цілий рік власноруч штукатурив та утеплював стелю й стіни, встановлював вікна та двері, ремонтував водопровід та облаштовував санвузол в номері 20. До речі, навчився цьому, 15 років працюючи на будовах в Росії. Подався на чужину, аби заробити на квартиру для своєї родини, в якій зростало троє діток. Це я кажу не в докір мешканцям гуртожитку, котрі в силу різних обставин опинилися у тимчасовому житлі. Не всі спроможні гарувати по заробітках.

А позицію представників влади не зрозуміти. То вони «рвуть сорочку на грудях», розмахуючи Указом Президента Кучми 2002 року: віддамо церквам церковне. То, узаконюючи права мешканців відомчих гуртожитків у 2008 році, забувають обумовити окремою статтею долю гуртожитків, що розмістилися в пам’ятках (бодай національного значення!). Таким чином протиставляючи одних громадян, які дбають про повернення духовних цінностей, — іншим, у котрих теж є свої, хай і більш приземлені потреби.

Щоправда, діє в цьому полі ще й Житловий кодекс, з якого стає зрозумілим, що не кожна будівля може служити гуртожитком, оскільки «під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки» (ст. 127). Келії під гуртожиток не переобладнувалися ніколи. Люди, яких оселяли, тут не жили, а мучилися, оскільки не мали жодних побутових зручностей. Нормальний водопровід та каналізацію для них облаштували вже тоді, як завершили церкву, то того ж, коштом тієї ж громади.

— З часу повернення монахів чину св. Василя Великого до Кам’янця-Подільського на шляху своєї законної статутної діяльності вони постійно натикаються на умисні перешкоди щодо повернення їхніх келій, — розповідає помічник депутата міської ради Ольга Рибак. — З 1974 року в гуртожитку не живе жоден студент і мешкає лише один працівник закладу, та й той колишній. Яка потреба утримувати те, на що бідна держава не має ресурсів?! Про це мало б турбуватися перш за все Міністерство агрополітики, якому підпорядкований заклад. Дирекція Національного історико-архітектурного заповідника неодноразово зверталася до власника і його відомства, вимагаючи привести пам’ятку до належного стану.

«Я нікого не прописував незаконно, — каже Тарас Петрович Муравка. — Хіба що новонароджених дітей: когось до матері, когось до батька».

А як же із розширенням?! «А що? Є вільні кімнати — то я й надаю розширення», — відповідає директор.

Чому ж не поспішають повертати ці звільнені приміщення монахам? «Ніяких монахів я не знаю. Мені держава довірила державне майно, я ним і розпоряджаюся».

Цікаво було б заглянути в паспорти до тих громадян, як мешкають на Зарванській, 10а. Не у всіх ви побачите номери квартир. Адже це гуртожиток. З нумерацією на Зарванській, 10а така плутанина! Деякі номери зовсім випали зі списку: це свідчить про самовільне розширення в пам’ятці, яке чинили мешканці без згоди заповідника: майже всі посували стіни, захоплювали господарчі приміщення.

Згідно до статті 15 Житлового кодексу, контроль за станом і експлуатацією відомчого житлового фонду має здійснювати місцева рада, тим більше, коли йдеться про житло в архітектурній пам’ятці. Та не всім очільникам міста боліло, що діється в келіях. Тече вода із септика під відкритий археологами фундамент церкви — ну то й що. Обдертий фасад руйнується під вітром та дощами — а хіба вона в нас одна пам’ятка? Що вже казати про оті «прописки»! На сьогодні ніхто заборону виконкому 1989, згодом і 1994 років щодо обмеження прописки (тепер реєстрації) не відміняв. Але й інвентаризації на Зарванській, 10а вже понад десять років не проводили.

— Картина сумна: келії тримають закритими громадяни, які отримали земельні ділянки під забудову, квартири, — каже Ольга Рибак, що була свого часу депутатом міськради і брала участь у перевірках гуртожитку. — Коли рада почне відселення — набіжать усі. Колись давно було ваше, а тепер ви у нас його спочатку купіть! Тому й поспішали мешканці гуртожитку здійснити приватизацію, забувши про права релігійної громади. Боюся, що міська влада замість 20 відселених родин отримає цілу армію. За словами міського голови, після наших звернень призупинено процес приватизації.

«Я давно прошу, аби цей гуртожиток забрали», — заявляє директор коледжу. Справді, є ціла колекція звернень і навіть згод аграрного відомства. За словами самих мешканців гуртожитку, їм обіцяли допомогти приватизувати помешкання, в яких вони нині живуть. Але на це не погодилися охоронні організації.

Днями відбудовану церкву святої Трійці урочисто освятили та відкрили. В заході брали участь тридцять священиків різних конфесій та два єпископи. Бачачи, як релігійна громада та її духівник відтворюють храм, місцева влада допомогла їм і матеріалами, і коштами, і вперше висловила згоду на передачу всього комплексу монастиря, зобов’язалася відселити мешканців. Справді-бо, Указ Президента України від 21 березня 2002 року №279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» та відповідні розпорядженнями Кабінету Міністрів України немає підстав не виконувати. В Україні слід заохочувати тих, хто відроджує пам’ятки, адже не так багато інвесторів наразі рвуться вкладати капітал у цю справу. «Нехай же більше ніколи не наступить той час, коли влада руйнуватиме храми», — сказав міський голова Анатолій Нестерук на урочистостях, нагородивши отця Будая відзнакою «За заслуги перед міською громадою».

Чим закінчиться це протистояння, і чи закінчиться воно колись, якщо Всевишній не визволить людей від лукавого?.. Надто ж від тих, хто за посадою призначений для служіння територіальній громаді та Україні, а не обраним чи потрібним.

 

Кам’янець-Подільський.