Жив собі колись давно чоловік, і було в нього два сини. Перед смертю старий розділив землю між дітьми. Але поділ синам не сподобався. Сильніший побив слабшого і скинув його в яр. На щастя, той вижив. Його стали звати Невмержицьким, тобто Безсмертним. Хтось із його роду і заснував згодом серед лісу село Лучанки, якому два з половиною століття.
Це, звичайно, легенда. Просто люди хотіли якось пояснити, чому в Лучанках так багато жителів мають прізвище Невмержицький і звідки воно походить. Справжня історія села, до речі, багатша й цікавіша за цей переказ. Але не про далеку минувшину (родовід шляхтича, який перебрався сюди з Левковичів, тягнеться ще з часів Куликовської битви) нині мова. А привернула увагу ця легенда ось чому. Брати посварилися через землю. А тепер вона нікому не потрібна. У старих довідниках ще можна прочитати, що в Лучанках було сільгосппідприємство імені Невського. Землю розпаювали, та поля тепер не обробляються. Немає інвестора. Поки що ніхто з тих, у кого є гроші, не дістався сюди, аж на кордон із Білоруссю.
Головна опора — город і ліс
У Лучанках та сусідніх із ними Возничах, Козулях, Мацьках тепер набереться разом хіба що три з половиною сотні дворів. Чимало хат полишено, бо господарі їх відійшли в засвіти, а їхні нащадки роз’їхалися — поближче до сучасних вигод.
У Лучанківській сільській раді було й серед дня напівтемно. Секретар Ірина Морозик скрушно зітхає:
— Через грози світло пропало. І телефон не працює з тієї само причини.
— А як з вами зв’язуються жителі інших сіл? — запитую.
— Мобільним телефоном. Або ж приходять чи приїжджають чимось, щоб розповісти про свої проблеми.
Цивілізація сягнула й сюди передусім у вигляді мобільного зв’язку, який рятує селян, коли треба викликати «швидку» зі Словечного (це село до 1962 року було райцентром) чи почути новини від родичів з «великої землі».
— Люди в нас живуть зі свого господарства, — розповідає Ірина Олександрівна. — Хто подужає, вирощує поросят, птицю, корівок тримають, коней. Ліс теж годує — гриби, ягоди заготівельники купують у населення. Ось чорницю по 16—18 гривень за кілограм люди здавали. А після дощів і гриби підуть. Якась копійка буде.
Лісові села здебільшого так і виживають — на «самоокупності». Не газ, а дрова гріють селян узимку, худоба випасається біля лісу, його дари поповнюють і комору, і гаманець селянина. Не завжди до вподоби таке життя молоді, яка з глибинки вирушає десь далі, тож мешкають тут переважно пенсіонери.
У Лучанках є школа, де вчаться сімдесят дітей. До першого класу восени пішло п’ятеро малюків, а в третьому класі налічується лише троє учнів.
— Школа наша ще порівняно нова й розрахована на 164 учні, але дітей із кожним роком дедалі меншає, — каже секретар сільради, — хоча й доїжджають до нас діти з Дивошина, Ясенця, Возничів...
Дедалі більше порожніх осель
У центрі головного села сільрадівського «куща» погомоніти ще було з ким: підійшли мама з дитиною, долучилися до гурту бабуся, котра пішки прийшла зі Словечного — несла звідти клунок збіжжя на плечах (а це кілометрів із десять), та дідусь, якого не задовольняв асортимент Лучанківського магазину («Цвяхи треба з Овруча (тобто з райцентру) везти, за шістдесят кілометрів майже»). А ось у Мацьках, одному з віддалених сіл цієї сільради, яке притулилося під лісом, було безлюдно. Хати дрімали на осонні, у дворах — ні ляльки. Вдалося зустріти біля обійстя лише чоловіка, який заохотився до розмови.
Олександр Левківський розповів, що доглядає за стареньким батьком, Іваном Васильовичем. Колись той був бригадиром у колгоспі. А тепер уже й працювати на розпайованій землі нікому. В селі покинутих хат багато, людей з кожним роком меншає. Душ із тридцять тут поки ще живуть, майже всі — пенсіонери. В Олександра є автомашина, тож він може за необхідним до Овруча з’їздити. Хоча і тут магазин працює, хліб підвозять.
— Роботи для мене немає, — каже чоловік. — І дитячих голосів у селі не чути.
Село Козулі недалеко від Мацьків. Тут раніше було тридцять хат, залишилося дев’ять. Мешканцям села — по сімдесят—вісімдесят років.
— Усі тут уже з ціпками ходять. Самі старі залишилися віку доживати, діти ж виїхали, — розповідає Марія Стоцька. — Полишені оселі розвалилися, попадали...
Марія Павлівна жаліється на серце, каже, що до лікарні не може дістатися: до Словечного — десять кілометрів, а до Овруча — ще далі.
— Спасибі медикам словечанським, коли зателефоную по мобільному, то «швидка» приїжджає, не бариться. Якби у Возничі медика дали у фельдшерський пункт, то було б легше. Ми б туди хоч на уколи якось добиралися, — з надією поглядає на нас літня жінка.
— А як добиралися б?
— Маршрутка не ходить, це правда, але ж тут недалеко. По укол пішла б. Отак лісом, лісом — і там.
Представник районної влади, який був разом із нами, пояснює: ніхто з медиків не хоче йти на півставки працювати в глухе село.
Жителі Козулів скаржаться, що в них і магазин закритий давно, і телефон звичайний не працює ще від зими.
— Ми тут народилися і вік прожили, — кажуть Марія Стоцька та її ровесниці-сусідки. — До школи через ліс ходили, не раз вовків бачили... Тепер дітей та онуків у гості виглядаємо. Хай хоч у них краще життя буде, а не таке, як у нас: ні дяки за працю, ні пенсії належної.
З уст лісовиків почули ще й історію про їхню землячку — стареньку жінку, яка залишилася в хаті серед лісу сама вікувати. Її представники влади просили переїхати ближче до людей, а вона відмовилася. «Не поїду, — каже, — хоча й страшнувато одній бути. І лисиці, буває, приходять, і вовки, і змії приповзають. Але своєї хати і місця, де народилася й вік прожила, не залишу».
Хоч і скаржаться на невигоди жителі віддалених сіл, з якими довелося зустрічатися, але тримаються за свою землю, рідне обійстя, бо знають: де народився, там і пригодився. Покинуть ще й вони цей куточок, то назовсім заросте він забуттям. У розмовах ці жінки й чоловіки, які зазнали всього в житті, а найбільше — нелегкої праці коло землі, все-таки зі світлими усмішками згадують минуле. Нехай з гіркими трудоднями, з кукурудзяним хлібом, без розкошів, без мобільників і телевізорів, але це була їхня молодість, і вона — солодка. Мимоволі заздриш їхньому оптимізму. І гірко, що їм довелося побачити, як розвалилося, зруйнувалося нащадками те, що вони колись непомірною працею будували. А жити їм нині дуже нелегко...
Чи є якась надія на те, що віддалені села заживуть новим життям — хоча б у майбутньому? Важко сказати. Якщо так, то це вже будуть інші села й інші в них люди. Як, приміром, у Мацьках. Там нещодавно купили на хуторі Лісовці дві занедбані хатини одеситки. Одна з них, художниця, пояснила:
— Ми творчі особистості, нам потрібні недоторкана природа, гармонія та спокій. А тут цього вистачає.
Територія велика, а людей — мало
У районній держадміністрації повідомили, що таких населених пунктів, де проживають менш як сотня людей, в Овруцькому районі налічується сорок дев’ять. Це майже третина всіх сіл. Відстань від Овруча до деяких із них сягає 70 кілометрів. Адже цей район — другий за площею в Україні. Густота населення становить 19 осіб на один квадратний кілометр. В Україні цей показник — 76, в області — 43. А розподіл державних коштів на соціальну сферу здійснюється, як відомо, з розрахунку на кількість жителів, від чого страждають малозаселені території. Це стає причиною багатьох проблем саме в сільській місцевості. Приватні підприємці теж не поспішають вкладати кошти у проекти, які не дають прибутку, адже віддалені села для бізнесу не цікаві. Розв’язання їхніх проблем покладається передусім на органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Райспоживспілка, ВАТ «Овруцький хлібозавод» організовують виїзну торгівлю в малих селах. Автолавка через день завозить людям хліб, інші продовольчі товари. У Козулі, приміром, приїздить автомашина з хлібом словечанської пекарні.
У райдержадміністрації визнають, що для жителів віддалених населених пунктів найгостріша проблема — оперативність медичного обслуговування. Непросто знайти нині спеціаліста, який хотів би працювати у ФАПі в такому селі. Медиків бракує, тож поки що намагаються рятувати ситуацію бригади «швидкої допомоги», які здебільшого оперативно приїздять на виклики.
Населення віддалених сіл, кажуть у райдержадміністрації, це, в переважній більшості, люди невибагливі, які багато пережили, і, розуміючи це, органи влади завжди намагаються їм допомогти розв’язати питання, з якими ті звертаються, і запевняють: «Робимо, що можемо».
Житомирська область.
На знімках: у магазині села Ясенець жительки чекають, коли привезуть хліб; у село Козулі приїхала «швидка» зі Словечного.
Фото Михайла П’ЄХА.
