Графські розваги пана Василя

Коника можна ставити дітям у приклад: чистенький, слухняний та ще й з акуратно заплетеною косичкою у гривці. Справжній аристократ шетландської породи! Недарма господар Василь Козарюк назвав його Графом. На «стометрівці» підзаробляють ще два «шетландці» — Орлик і Яшка. Коники заробляють собі на конюшню. Пан Василь мріє створити у приміському селі Вовчинцях, де проживає, поні-клуб зі справжньою конюшнею, манежем, приміщенням, де діти після їзди могли б прийняти душ, пройти курс масажу.

Про що, власне, йдеться? Філософія Василя Козарюка така. Школа, телевізори, комп’ютери, від яких не відірвеш дітей, часто обертаються для них сколіозом та іншими недугами. Вони мало бувають на природі, ще менше спілкуються з тваринами. Чоловік кілька десятків років прожив у США і запевняє, що тамтешні діти таких проблем зі здоров’ям не мають, бо багато займаються спортом, зокрема й верховою їздою. Власне, він згадав про це, коли певні проблеми виникли в його сім’ї. Пан Василь купив тоді поні для своєї дитини і через якийсь час помітив ефект, який змусив його повірити в цілющу силу такої терапії. Невдовзі в цьому пересвідчилися й інші.

Такі дива пан Василь пояснює одним: кінь посилає «сто позитивних імпульсів на хвилину». Пан Василь сам спізнав на собі позитивну енергетику тварин. «Раніше я був дуже роздратований, нервовий, але кінь мене врятував. Тепер уже й не пам’ятаю, щоб колись із дружиною сварився», — зізнається він. Навіть кінський запах і той лікує, запевняє чоловік, особливо від астми. 

Такі результати змусили Василя Козарюка замислитися, чи не розширити йому свій маленький бізнес та не прикупити ще й «гуцуликів» — низькорослих коней гуцульської породи, які славляться своєю витривалістю. Бо на поні не кожен сяде. Вони витримують вагу десь до 50 кілограмів, тобто призначені для дітей. А що робити з більшими?

Тож Василь вирішив: шукатиме «гуцуликів», бо коштують вони дешевше. Поні стали йому в середньому по 4 тисячі доларів кожний, а «гуцулика» можна й за тисячу купити.

Загалом догляд за кониками щомісяця стає чоловікові у п’ять тисяч гривень. А заробіток на «стометрівці» не бозна-який. 

«То не є бізнес», — визнає сам. Але вірить, що колись та доробиться до того, що стане власником поні-клубу. Вже й землю для цього виходив у сільської ради — орієнтовно 10 соток. Земля та — між Вовчинецькими озерами. Раніше на неї ніхто не зазіхав, а голова сільради навіть утішився, коли підприємець поділився з ним своєю ідеєю. А тепер настрої змінилися. Відчуває пан Василь, що над ним збираються хмари. Хтось просто на дамбі, якою чоловік жене коней пастися на той відведений кавалок землі, поставив кіоск із питвом та загородив дорогу шлагбаумом. Місце те вигідне: хочеш піти порибалити чи відпочити до озер — тут тобі в очі кіоск пре. Навіть за те, щоб пройти до води, пробували з рибалок брати плату. Тож панові Василю тепер треба сходити з дамби, щоб оминути ту будку, а це з кониками робити складно. А останнім часом чоловікові взагалі стали недвозначно натякати, щоб забирався зі своїми поні звідси по-доброму. Комусь, вочевидь, та місцина уже впала в око. І хоч має пан Василь дозвіл сільради «на збір матеріалів попереднього погодження розташування земельної ділянки для утримання племінних коней, побудови конюшні і спеціального майданчика», як записано в рішенні Вовчинецької сільради, на душі неспокійно. Зібрати ті матеріали не так просто, треба не один день походити по кабінетах, поки їх погодиш. А тим часом хтось грошовитіший, чує Василева душа, може його обскакати. Тож чоловік так розпереживався, що навіть захворів. Бо вже у нього і дерево на будівництво замовлено, й інші матеріали. А раптом сільрада передумає і забере землю?

— Певності немає ніякої, — каже Василь. — Важко в нашій державі робити щось корисне.

І поні, хоч і лікують, тут, на жаль, не допоможуть.

 

Івано-Франківська область.