Одразу два меморіальні знаки борцям за УНР з’явились у дні святкування 19-ї річниці проголошення незалежності України.
Перший відкрито в центрі села Матвіївка Чигиринського району. Виступаючи на врочистому мітингу, відомий письменник—дослідник Української національно-визвольної революції ХХ століття Роман Коваль навів документальні свідчення того, що у 1918—1922 роках чоловіки села Матвіївка та інших сіл Чигиринського повіту масово брали участь у боротьбі проти червоної окупації. Понад 300 повстанців цього козацького поселення полягли за омріяну самостійну Україну.
— Нехай викарбуваний у камені вогонь Холодного Яру і червона калина нагадують прийдешнім поколінням, якими жертвами здобувалася незалежність рідної землі, і будять в юних серцях національну гордість і гідність, — сказала у своєму виступі ініціатор спорудження меморіалу, уродженка Матвіївки, член історичного клубу «Холодний Яр» Лідія Улянич.
Другий пам’ятник загиблим лицарям УНР та отаманові Степової дивізії, а згодом Головному отаманові Холодного Яру Костю Степовому-Блакитному (Пестушку) відкрито на його батьківщині — в селі Ганнівка Петрівського району, що на Кіровоградщині.
— За свідченнями чекістів, — ділився далі своїми дослідженнями Роман Коваль, — командир Степової дивізії загинув у бою з вигуком: «Вмираю за рідну Україну!» А за спогадами Федора Пестушка, котрий став свідком передсмертного бою Костя з ворогами, останніми його словами були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!»
— Візьму на себе відповідальність, — завершив свій виступ письменник, — і передам Україні привіт від її незабутнього сина — Костя Степового-Блакитного. Чуєш, Україно?!
Майже два десятиріччя «літературний отаман», президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль звертається своїми книжками, радіопередачами, документальними телефільмами, статтями із цим пристрасним закликом до співвітчизників. Багато, дуже багато українців старшого і, особливо, молодшого покоління його почули. Почули й усвідомили, яких безстрашних, волелюбних і незламних батьків, дідів-прадідів вони діти й онуки. Щороку в легендарному урочищі Холодний Яр, на Криворіжжі і на Хмельниччині, Вінниччині і Кіровоградщині — скрізь, де велася запекла боротьба за Українську Народну Республіку, відбуваються масові вшанування загиблих отаманів, козаків-повстанців. Громадськими зусиллями на місцях боїв і поховань встановлено пам’ятники, меморіальні знаки, хрести... А що ж держава, за волю і самостійність якої віддали свої життя тисячі українських юнаків, лицарів-козаків?
Вона мовчить. Досі на державному рівні не реабілітовано загиблих у боях за УНР. Досі не побудовано жодного меморіалу, не видрукувано жодної книжки, не знято жодного фільму про національно-визвольну боротьбу двадцятих років ХХ століття за державний кошт. Досі належно, на державному рівні, не вшановано творців волі і долі України. То коли ж прокинуться державні мужі і збагнуть, що незалежність України не впала з неба, а виборювалась у смертельному вирі. Протягом століть кращі її сини і доньки боролися і клали свої голови на олтар свободи. Помирали за синьо-жовтий стяг, під яким тепер так затишно почуваються «верхи».
Думається, це усвідомлення прийде тоді, коли ми, «пересічні» українці, станемо не жителями окремих регіонів, а згуртованою нацією.
Черкаська—Кіровоградська області.
