Нову філософію життя пропагують міські жителі, які змінили квартири з усіма вигодами в багатоповерхівках на занедбані хати в бур’янах

50 кілометрів пішки берегом Південного Бугу

Першим із «чужих» оселився у Вигнанці, що в Немирівському районі на Вінниччині, Олександр Зотов. Щоправда, хлопцеві з Донецька ці місця були знайомі раніше. «Колись я починав армійську службу в Гайсині, — каже Олександр. — Нас тоді возили копати картоплю у села на березі Південного Бугу. Після армії багато подорожував. У складі одного художнього колективу об’їздив чимало міст тодішнього Союзу. За Уралом знайшов нинішню дружину Євгену. Приїхали жити в Донецьк. Але там було не зовсім комфортно. Якось вирішив показати Жені ті красоти, які запам’яталися мені з армії. Ми з нею пішки пройшли 50 кілометрів берегами Південного Бугу. Тоді й виникло бажання втекти від міської суєти й почати життя по-новому».

В один із днів Зотови здивували жителів Вигнанки. «Молоді втекли з села, а ці, дивись, хату купили, для чого?» — перепитували один одного місцеві.

— Що нам тільки не приписували! — продовжує Олександр Зотов. — За спинами говорили, що ми сектанти, якісь диваки й т. д. А ми обживали своє нове обійстя і будували плани на майбутнє.

Чи не найдовше у Вигнанці обговорювали появу дитини в нових мешканців села. Ніхто б не приділяв цьому стільки уваги, якби Женя не народжувала у своєму будинку, та ще й без лікарів.

— Перед тим ми детально ознайомилися з тим, що пишуть в Інтернеті про народження дитини в домашніх умовах, — каже Олександр. — Тому були готові до будь-яких несподіванок. На щастя, нічого непередбачуваного не сталося. Наша дівчинка народилася здоровою і росте такою ж.

Самі переїхали й батьків загітували

Найбільшою серед п’яти сімей поселенців є родина Єрмоленків. У 29-річного Сергія і 31-річної Галини четверо дітей — дві дівчинки і стільки ж хлопчиків. Найменшу дитину, хлопчика, Галя також народжувала в сільській хаті, яку вони придбали у Вигнанці. До приїзду в село Єрмоленки не були знайомі із Зотовими.

— Ми з Луганської області, — каже Сергій. — Обоє з дружиною економісти. В одному з райцентрів мали будинок. Я працював на хімзаводі, Галя доглядала дітей. Водночас виношували спільну мрію — переїхати жити в село.

Перед тим, як опинитися на Вінниччині, Сергій придивлявся місце на Полтавщині. Не все йому там подобалося. Через Інтернет довідався про Зотових. Вирушив у дорогу. Тисячу кілометрів проїхав, поки добрався з Луганщини до Вигнанки.

— Тепер ми вже й батьків Галини загітували переїхати до нас, — каже Сергій. — Декілька місяців, як вони перебралися сюди. Обоє на пенсії. Без нас там скучали. Тут їм дуже сподобалося. Купили й для них хату...

Сибірський кедр і карпатський дуб на честь донечки

Олексій Снігір переїхав у Вигнанку з Росії. Хоча сам він родом із Немирівського району. «Я був на заробітках у Курській області, — каже Олексій. — Там одружився. Приїхав із дружиною до батьків у гості, вони із сусіднього з Вигнанкою села Вишківці. Почув про те, що Вигнанку обживають молоді сім’ї, познайомився з ними, бачу, гарні люди, вирішив і собі переселитися. Таня, дружина, погодилася, бо їй у нас дуже сподобалося».

Якраз на свято Маковея Таня Снігір народила дівчинку. Олексія застали дома за вельми хвилюючою процедурою. Він саме закопував пуповину донечки. «Коли дружина повернеться з лікарні, зберу друзів, і разом посадимо на цьому місці два дерева — дуб і кедр, — каже Олексій. — Сибірський кедр ми привезли з Росії. Ці дерева стануть своєрідними охоронцями донечки. Якщо раптом у житті її спіткають якісь негаразди, варто буде прийти до них, доторкнутися, і вони додадуть нових сил».

Ще одна молода сім’я перебралася у Вигнанку з Херсонської області. Іван каже, що вони з дружиною Наталією проміняли море на Південний Буг.

Недавно у Вигнанку приїхав із Донецька брат Олександра Зотова Дмитро. Село з покинутими хатами в бур’янах неприємно вразило гостя. «В яку глушину забралися!» — не переставав повторювати він у перші дні. Приблизно через тиждень уже став вихваляти тутешні місця. Повітря чисте-чисте, до річки рукою подати, тиша кругом, тільки спів птахів час від часу порушує її. Кажуть, хлопець задумався, чи, бува, і йому не переїхати сюди слідом за братом.

Заприятелював із поселенцями один вінничанин. Теж купив тут хату. Поки що приїздить тільки у вихідні. З часом має намір переїхати на постійне проживання.

Будинків багато, а купити не можна

Найбільшою проблемою для кожного з нових поселенців було придбання житла. «Подивіться, скільки тут порожніх будинків, — кажуть вони. — А знаєте, як непросто було нам купити житло? Хати розвалюються на очах, у кращому випадку заростають бур’янами. Але їх не продають». Такий підхід власників будинків, з одного боку, дивує співрозмовників. Усі вони нині живуть або в райцентрі, або у Вінниці чи інших містах. У село навідуються один раз на рік у поминальний день, коли приходять на могилки на цвинтарі. Всі вони мислять приблизно однаково: «А раптом ці хатини колись ще нам знадобляться». «Село їх все одно не відпускає, — кажуть співрозмовники. — Хоч як би далеко вони заїхали від рідного місця, а воно тримає їх надійно, як магніт. Нічого тут не вдієш».

Чи не найдовше шукали житло Іван із Наталею — півроку. Весь цей час жили в будинку Зотових. Так само тривалий час ходили попід хати і Єрмоленки, і Снігірі. Не одразу знайшли будинок для батьків Сергія і Галини. Придбані будинки дуже старі. Потребують ремонту. «До хати, яку ми купили, не можна було доступитися, — каже Сергій Єрмоленко. — Так заросла бур’янами й деревами, що тільки димохід було видно». Сергій, хоч і молодий, але майстер на всі руки. Проклав до будинку водопровід. Обладнав ванну кімнату, встановив душ, вода підігрівається з допомогою електрики через бойлер. Сам вимурував піч і грубку. Такі само роботи виконує у будинку батьків. Інші поселенці також намагаються облаштувати свої помешкання хоча б мінімальними вигодами. Щоправда, на це потрібні гроші. В селі їх не можна заробити. Тому час від часу їздять на заробітки до міста.

Земля не для того, щоб на ній горбатитися

Міські поселенці утверджують у селі нову філософію життя. Кажуть, що їм шкода тих, хто з ранку й до ночі горбатиться на своїй земельці. Хіба так повинна жити людина?

— Жити треба у своє задоволення, — наголошують співрозмовники. — Робити те, що тобі подобається. У селах люди чи не найбільше часу витрачають на боротьбу з бур’янами. А ви спробуйте на смак помідор, який виріс на забур’яненій ділянці. Знищити бур’яни ще нікому не вдавалося. Природою передбачено, що вони мають рости. Не треба старатися перехитрити природу. При цьому витрачати стільки сил і коштів. Ми їх скошуємо і залишаємо на удобрення.

А ще, кажуть поселенці, обов’язково треба садити ліс, створювати водойми. Європейці вже виробили і запроваджують нові системи поведінки людини на землі. Нам треба також їх застосовувати. Але для цього необхідно мати не менше двох гектарів землі. Новим жителям Вигнанки поки що не вдалося оформити документи на землю на присадибній ділянці. Жоден із них не отримав державний акт на землю. «Дуже складна процедура», — кажуть вони.

Хліб печуть самі. Крупи купують у магазині. Коли хтось їде в місто, йому передають список на покупки. Живності не тримають. Крім кіз, які є у господарстві двох сімей. Ще в одній  є пасіка. Зате поселенці мають намір створити театральну студію. Хочуть придбати піаніно. Такого дива у Вигнанці ніколи не бачили. «Ми ж не відмовляємося від цивілізації, маємо Інтернет, користуємося мобілками...»

Місцеві жителі міських не розуміють. Їм невтямки, як це можна на городі садити сосни. А де ж тоді буде рости картопля? У сусідньому селі Забужжя здивовані тим, що бачили, як городські купалися голими. Діти голі, й дорослі так само. Але вдячні, що ті організували на березі Південного Бугу свято Івана Купала. «Ми навіть установили на березі пересувні лазні, щоб бажаючі могли помитися, але дуже скоро від них і сліду не стало. Мабуть, здали на металолом...» — каже пан Іван, який власноруч виготовляв такі лазні. Незважаючи на це, наступного року під час свята знов запропонує таку ж послугу сельчанам. «Тільки вже зроблю їх із глини», — усміхається чоловік.

На покажчику при в’їзді в село поселенці дописали слово «рай»  — «Вигнанка-Рай».

— Ми справді знайшли тут рай, — кажуть вони. — Так воно і є —рай на березі річки Бог. Ви ж знаєте, що в давнину Південний Буг мав іншу назву — Бог?..

 

Вінницька область.