Нинішні постмайданівські теми, насамперед «військова», зовсім заслонили від держави старі проблеми. Мешканці Донецька чи Луганська вже не звертають уваги на терикони, що димлять, і навіть грізний метан на горизонтах вугільних шахт хвилює їх набагато менше, ніж раніше.

Сонце... у відвалі

Криворіжці й узагалі звикли до високих хребтів відвалів порожньої породи, що намертво накрили сотні гектарів родючої землі в басейні. Такого добра накопичилося на Криворіжжі не мало не багато понад 

7 мільярдів тонн. А відвали — й справді добро. Складаються вони з гематитової залізної руди, з якої за належної технології залізо виходить якісніше й менш енергоємне.

І зовсім не бояться у Кривбасі схожих на величезні озера мирних на вигляд шламосховищ (на знімку). А вони ж украй небезпечні у всіх відносинах, особливо «південГЗКівське», що височіє над містом майже на сотню метрів. Утім, і ці рідкі монстри теж сповнені добра — шлами придатні для виробництва заліза, знову-таки за наявності новітньої технології.

Доходи у відходах

А ось новина майже фантастична... Це добро навчилися добувати вперше у світовій практиці в Україні, а точніше в Кривому Розі. І перша дослідно-промислова установка, яка добуває з мертвого величезного озера відходи виробництва місцевого металургійного комбінату й перетворює їх на агломерат, була змонтована на відвалі його шламосховища ще п’ять років тому.

Далі її творців очікувала доля, типова для нашої доволі чорної вітчизняної металургії. Поки що ніхто — ні держава від будь-чийого імені, ні реальні господарі металургійних і гірничо-збагачувальних комбінатів — не підтримав людей, які вже сьогодні своїми досягненнями прорвалися в XXІІ століття.

Упритул зацікавилися роботою криворіжців лише нинішні господарі колишньої «Криворіжсталі» на чолі з відомим Лакшмі Мітталом. Вони люб’язно дозволили винахідникам виготовити і змонтувати власним коштом установку біля шламосховища й не брали грошей за шлами, що ті їх відкачували. Навіть платили фірмі за отриманий з техногенної складної сировини продукт, який ішов просто в доменне виробництво. Однак і ця воістину казкова картина нікого з державних мужів не зацікавила. А індусам (так їх не дуже чемно називають у Кривбасі) установка дуже сподобалася. І вони розмістили низку таких на своїх металургійних комбінатах, розкиданих по всьому світу. От тільки методи для цього обрали досить схожі на дії колишньої української влади. Нічтоже сумяшеся запропонували криворізьким Кулібіним продати установку разом з усіма патентами до неї. Ціну ж запропонували, як і слід було сподіватися, грабіжницьку. А отримавши відмову, вчинили «по понятиям»: заборонили качати зі шламо-

сховища техногенну сировину. Установка — а, швидше, це ціла міні-фабрика — уже кілька місяців стоїть. Винахідники, справедливо сподіваючись, що їх захистять від таких «інвесторів», зверталися, як то кажуть, по інстанціях. Але поки що — мовчок.

А що ж громадськість?

Адже йдеться про реальне розв’язання величезної екологічної проблеми, яка повинна зачіпати не тільки високопоставлених чиновників, а й політиків, громадських діячів і тих, хто вручає їм мандат довіри.

Доречно нагадати, що на початку 70-х років в Європі розпочалася активна боротьба із забруднювачами навколишнього середовища. До цього періоду сформувався громадський рух, що отримав назву «Зелені». Увійшовши в парламенти деяких країн і утворивши там діючі фракції, вони добилися введення жорстких обмежень для металургійних, хімічних та інших «забруднювачів» довкілля. Завдяки цьому руху було розроблено і введено в дію міжнародний екологічний стандарт ІSO 14000, що є міжнародним підтвердженням безпеки та надійності роботи підприємства, відповідального підходу до захисту навколишнього середовища й безпеки виробництва. Наявність у компанії екологічного сертифіката вказує на її компетентність і демонструє діловому співтовариству прагнення підприємства відповідати міжнародним вимогам. Нині багато які зарубіжні металургійні компанії у своїх рекламних матеріалах обов’язково згадують про наявність такого сертифіката. Цей момент стає показником культури й загальнозрозумілим неписаним правилом, прошу вибачення за таку аналогію, того, що перед їжею обов’язково потрібно мити руки. Не буде перебільшенням сказати, що бруд на заводах і прилеглих територіях породжує проблему чистоти міст і неминуче екстраполюється на культуру населення країни.

На жаль, нікому в нинішньому українському парламенті потурбуватися про це. Канула в політичне небуття вітчизняна Партія зелених, а інші політичні сили на такі «дріб’язки» вже не відгукуються.

КГЗКОР помер! Нехай живе?..

Трохи відволічемося від «провінційної» проблеми й звернемося до історії питання. Ідея збагачувати гематитові руди (тобто відвали гірничорудного виробництва) виникла навіть не вчора. Ще наприкінці 70-х —  на початку 80-х на союзному рівні (без затвердження проекту всесильним політбюро не обійшлося) було ухвалено рішення побудувати неподалік від Кривого Рогу, в Долинській на Кіровоградщині, величенний комбінат із переробки окиснених руд (КГЗКОР). За справу взялися жваво, залучили до його будівництва робітників і фахівців із країн РЕВ. Нині від будівництва століття залишилися вже майже порожні обдерті корпуси та охорона, яка невідомо що вартує. І річ навіть не в тім, що розвалилися Союз і РЕВ. Хтось примудрився пропхати в союзний Кабмін явно непрацюючу технологію! Досі про це замовчують, але треба назвати речі своїми іменами — це була афера століття.

Коли вже в незалежній Україні всім стало ясно, що Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат ніколи не буде добудований, тодішнє керівництво «Криворіжсталі» (що ще перебувала в держвласності) вирішило змонтувати в себе на комбінаті хоча б одну таку секцію. Витрати зрештою вийшли величезні, секція виявилася збитковою, а ринок уже невблаганно насувався. Секцію вирізали й постаралися про неї навіки забути.

У нас — нарив, у них — прорив

Чому так вийшло? Адже союзна галузева наука в особі багатьох НДІ регулярно доповідала нагору про технологічні успіхи. От тільки завжди була не проти того, щоб їй принесли на блюдечку необхідну інтелектуальну сировину. А найчастіше не гребувала майже повним здиранням отриманих не досить коректним способом зразків. Так створювалася не тільки атомна бомба, а й «копійка», яку любив весь радянський народ. Справедливості заради треба відзначити, що в СРСР все-таки існував єдиний центр, який хоча б стежив за тим, що робиться у світі нових технологій. Така функція було покладена на ЦНДІЧормет. Нині у США її виконує Amerіkan Іron and Steel Іnstіtute, в Японії — Іron and Steel Іnstіtute of Japan, у ФРН — Max-Plank fur Eіsenforschung.

А хто в Україні? Може, інститути НАНУ або спеціалізовані кафедри навчальних інститутів? Принаймні публікації на цю тему практично відсутні.

Не слід забувати, що за рубежем для забезпечення високого наукового рівня проведених досліджень і новизни результатів забезпечуються умови, про які їхні українські колеги можуть тільки мріяти.

Головна перевага зарубіжних наукових центрів полягає в наявності чітко налагодженої системи фінансування наукових досліджень. І це пояснюється тим, що за кордоном, але, на жаль, не в нас, чітко розуміють, що результати наукових розробок, належним чином захищені патентами, можуть у короткий строк забезпечити прорив на міжнародному ринку й принести значні дивіденди, що з лишком компенсують витрати на їхнє виконання.

Але ж це ми можемо!

Ось тому й фірмі «НВП Гонта-Технологія» в Україні звернутися по інтелектуальну допомогу немає до кого. Її керівництво зібрало під своїм дахом не молодих геніїв, а зрілих криворізьких учених і конструкторів, які зробили технологічне диво. Сконструйовані ними сепаратори, на які вже отримано патенти, докорінно відрізняються від тих, які використовують нині для збагачення залізної руди в Україні. Останні орієнтовані лише на покладі магнетитової руди, оскільки залізо в них добувається з роздрібненої сировини за допомогою величезних магнітів. А от технологія, застосовувана в новітніх сепараторах криворіжців, заснована на гравітаційних властивостях частинок розкритої мінеральної сировини. Так, вони складніші конструкційно й вимагають більш високої культури виробництва... Але за ними — майбутнє нашої української економіки. Це зовсім не означає, що вони повністю замінять магнітне збагачення. Але поруч із нинішніми величезними ГЗК повинні вирости підприємства, що переробляють техногенну сировину.

Тим паче що криворіжці у своїх пошуках пішли ще далі й нині завершили експерименти і створення дослідної установки для спікання котунів у так зване губчате залізо за допомогою електромагнітних хвиль надвисокої частоти (НВЧ). Воно дуже близьке за своїми характеристиками до чавуну й може напряму направлятися в електростале-плавильне виробництво. Відійдуть у такому разі в наше славне минуле й «коксохіми», і знамениті домни, а на їхньому місці виникнуть компактні блоки з НВЧ-генераторами всередині. Таким генераторам не потрібен газ, а електроенергією Україна забезпечена краще, ніж багато країн Європи.

Схожі генератори вже працюють у США, але навіть там нікому й на думку не спала ідея використовувати НВЧ-

енергію для спікання концентрату або котунів. У найкращому разі з їхньою допомогою сушать деревину на меблевих фабриках.

А тепер помріємо разом із керівництвом, ученими та конструкторами «Гонти»: а раптом станеться диво і їх готовими вже для промислового впровадження дивовижами зацікавляться державні мужі, хоча б наш новий Кабмін, для якого характерний європейський стиль роботи. А тим, хто стоїть на варті закону, напевно, слід вплинути і на розв’язання «провінційної» проблеми, про яку йшлося вище.

Валерій ГАЄВСЬКИЙ, письменник.

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Фото з сайту www.gontateh.com.ua.