Усвідомлюю: це може видатися емоційним перебільшенням, публіцистично загостреним сприйняттям події, тому намагатимусь утримуватися від особистіcних оцінок — нехай насамперед говорять документи і факти.
Почнім з найголовнішого, основоположного: 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому зафіксовано: «Стаття 1. Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».
У преамбулі до закону сказано, що він прийнятий відповідно до Конвенції ООН
«Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. У першій статті цього міжнародного документа, який ратифікували, а тому мають дотримуватися всі країни світу — члени ООН, дано таку правову характеристику геноциду: «Договірні Сторони підтверджують, що геноцид, незалежно від того, здійснюється він у мирний чи воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення».
Зосередьмо увагу в наведених документах на двох найважливіших правових нормах: 1) найвищий законодавчий орган Української держави, який тільки єдиний має повноваження схвалювати обов’язкові для всього суспільства правові норми, визнав Голодомор 1932-1933 рр. в Україні — геноцидом;
2) найвищий міжнародний правовий орган — Організація Об’єднаних Націй, до складу якого входить й Україна — до того ж як один із співзасновників, — визнав Геноцид злочином проти людяності і людства.
А тим часом Президент України В. Янукович, який є главою нашої держави, має повноваження виступати скрізь від її імені, а також зобов’язаний бути гарантом у дотриманні Конституції і законності, у своїх виступах на різних міжнародних форумах (в тому числі й 27 квітня 2010 року на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у Страсбурзі) заявив буквально таке: «Визнати Голодомор в Україні, як факт геноциду, неправильно і несправедливо». Наступного дня, 28 квітня, ПАРЄ розглядала проект резолюції щодо Голодомору в Україні, і заява Президента, звісно ж, не могла не вплинути на остаточну редакцію її змісту. Бо кому тепер потрібне непросте рішення, якого добивалася попередня українська влада, але проти якого настирливо виступає Росія, якщо його заперечує нинішній глава Української держави? То хто ж він такий, Президент України Янукович? Адже ще раз нагадаю: згідно з положенням українського закону, Голодомор 1932—1933 рр. таки є геноцидом, а його публічне заперечення визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв, приниженням гідності Українського народу і є протиправним. Але ж, хіба позиція В. Януковича стала для когось несподіванкою? Адже тоді, коли приймався закон, за нього одностайно проголосували депутати двох фракцій — БЮТ і «НУ—НС» — і лише двоє із фракції Партії регіонів — Тарас Чорновіл і Ганна Герман. Не могли ці двоє галичан аж так принизити себе перед своїми земляками, аби заперечувати найстрашнішу трагедію, яку пережили українці в ХХ ст. Подейкували навіть, що проти них колеги застосують санкції покарання, але все обійшлося згадкою про плюралізм і демократію. Янукович був на той час керівником фракції регіоналів, які разом з комуністами люто заперечували визнання Голодомору 1932-1933 років актом геноциду Українського народу. Юлія Тимошенко була лідером Блоку свого імені, який, власне, й став вирішальним у прийнятті закону. Забули? Це питання хотілося б поставити тим українським патентованим суперпатріотам і галицьким хруням, які з такою наполегливістю торували дорогу до президентської влади Януковичу, стверджуючи, що саме Тимошенко є найбільшим злом для України. Таких співставлень і запитань виникає сьогодні чимало.
Та повернімося ще раз до цитованої Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р., в якій визначено, які дії слід вважати геноцидом:
«Стаття ІІ. У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, які здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, якусь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:
а) убивство членів такої групи;
б) нанесення серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якоїсь групи людей таких життєвих умов, які призводять до її повного або часткового фізичного знищення;
г) заходи, розраховані на неможливість народження дітей в середовищі такої групи;
д) насильницька передача дітей від однієї групи людей до іншої».
Численні документальні дослідження, свідчення жертв Голодомору, засвідчують: усі п’ять чинників геноциду мали місце в Україні. Про це сьогодні стверджують не лише українські парламентарі, про це прийнятий міжнародний правовий документ: 2 липня 2009 року Парламентська Асамблея ОБСЄ, яка проводила своє засідання у Вільнюсі, схвалила Резолюцію, якою прирівняла комуністичний сталінський режим в СРСР до гітлерівського нацизму в Німеччині, засудивши і той, і той як злочини проти людяності й людства. Зокрема, в п.3 Резолюції констатується історичний факт, що «в двадцятому столітті європейські країни витримали на собі два могутні тоталітарні режими, нацистський і сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людства». (Щоправда, міжнародні парламентарі тоталітарний режим гітлерівської Німеччини називають його справжнім іменем — нацизм, натомість якось не наважуються сказати, що сталінський тоталітарний режим совєтів мав так само своє політичне забарвлення і був, звичайно ж, комуністичним. Та й починався він, як і перший голодомор 1921—1923 рр., ще за Леніна. Але ж бо ми і самі частково винні: над нацизмом і нацистами відбувся Нюрнберзький процес, над комуністичним тоталітарним режимом організувати Нюрнберг-2 нам досі не вдалося).
У Резолюції також міститься нагадування, що злочинна діяльність цих двох тоталітарних режимів почалася 23 серпня 1939 року, в день підписання «пакту Ріббентропа-Молотова», яким по суті почалася Друга світова війна, і цей день ПА ОБСЄ оголошує «днем пам’яті жертв сталінізму й нацизму, масових знищень людей, терору і депортацій». А ще в Резолюції висловлено «глибоку занепокоєність» тим, що відновлюється «вихваляння тоталітарних режимів, включаючи публічні демонстрації на честь нацистського чи сталінського минулого (тоді ще не було відомо про возведення пам’ятників Сталіну. — М. К.), а також можливого поширення й зміцнення різноманітних екстремістських рухів і груп».
Новочасна «українська» влада, обрана за допомогою настирливих зусиль т. зв. «патріотів», через півроку після ухваленої Резолюції не тільки повністю її зігнорувала, але пішла на змову з тими, що відновлюють вихваляння Сталіна й сталінізму в Україні. Більше того, нинішні владці цілковито знехтували ухвалою Апеляційного суду міста Києва, який «Іменем України» 13 січня 2010 року постановив: «Голодомор 1932—1933 років на Україні визнати геноцидом частини української національної групи». Передумовою цієї Постанови була широка, всебічна, кропітка дослідницька робота, проведена міжнародними й українськими державними та науковими установами, істориками, самовідданими ентузіастами-дослідниками, юристами і працівниками Служби безпеки України. Насамперед маємо з вдячністю згадати, що 26 квітня 1986 року для вивчення Голодомору в Україні було створену спеціальну Комісію Конгресу США під керівництвом відомого вже на той час дослідника й автора численних публікацій Джеймса Мейса. За два роки роботи Комісія склала підсумковий звіт (524 сторінки), який складався з архівних документів, свідчень очевидців, фотодоказів. Члени Комісії без найменшого вагання назвали те, що вчинили комуністичні вожді в Україні, геноцидом. 28 квітня 1988 р. Звіт передано до Конгресу США, який схвалив його і передав на розгляд ООН. Варто зацитувати кілька пунктів із цього Звіту, адже їх необхідно знати нам, українцям, навіть як урок на сьогодні:
«16. Й. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932—1933 роках.
17. Американський уряд отримував достатню постійну інформацію про голодомор, але не здійснив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, адміністрація США надала дипломатичне визнання радянському урядові у листопаді 1933 р., відразу ж після голодомору.
18. Протягом голодомору деякі члени американського корпусу преси співпрацювали з радянським урядом, заперечуючи існування голодомору в Україні».
(До речі, таку саму позицію займали й тодішні представники уряду та журналістики Франції).
У 1993 р. названа Комісія передала Голові Верховної Ради України І. С. Плющу і віце-прем’єр-міністрові з гуманітарних питань М. Г. Жулинському 15 томів записів із свідченнями очевидців Голодомору 1932—1933 рр., 3 томи наукових досліджень, 200 аудіокасет. Звісно, на той час питання в Україні ще «не дозріло», аби його було поставлено на публічне обговорення. То тим больше маємо сьогодні згадати світлої пам’яті американця Джеймса Мейса, зачинателя і сподвижника, автора численних досліджень про український Голодомор, який жартома любив казати, що українські мертві вибрали в захисники саме його. Українська земля стала йому потім рідною, він жив серед нас, знайшов тут велику любов, ця земля прийняла його на вічний спочинок. Пам’ятаймо про Його Подвиг. А ще віддаймо шану англійському аристократові духу Робертові Конквесту, авторові двох книжок: «Жнива скорботи» і «Великий терор». Він стверджує: «Українських селян винищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами». А ще таке про наш Голодомор: «Установлено безпосередні факти. А мотиви, що привели до них, лежать в річищі всієї сталінської політики. Тому суд історії не може оголосити інший вирок радянському режимові, як кримінальну відповідальність». (Докладніше про це можна прочитати у виданні «Роберт Конквест. Великий терор. Сталінські чистки тридцятих років». (Переклад З. англійської Н. Волошинович, З. Корабліної). — Луцьк: ВМА «Терен», 2009).
58 сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла спільну заяву з нагоди 70-х роковин Великого голоду в Україні, яку підтримала майже вся міжнародна спільнота (близько 60 країн). До речі, на сьогодні акт Голодомору як геноциду Українського народу вже визнали понад 30 держав світу. У Заяві ж ООН Голодомор в Україні названо трагедією і злочином проти всього людства. Себто проти всієї планети Земля.
Як досліджувалася ця тема в Україні? Широку систематизовану картину тотального терору над українцями відтворює двотомне видання Івана Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» (К.: Либідь, 1994). Зокрема, у другому томі подано документи та матеріали зі спецархівів, які раніше не були доступними для дослідників.
Про політичний терор (насамперед — Голодомор) та його грандіозні всеукраїнські розміри видано унікальну «Чорну книгу України» (К.: «Просвіта», 1998). До її видання чимало доклав зусиль В. Яворівський. Унікальність цієї книжки насамперед у тому, що її писали ті, по чиїх долях, власне, й пройшовся знищувальний прес комуністичної тоталітарної системи. В анотації до неї В. Яворівський пише: «Тоталітарна система тягнеться за нами, як кайдани, яких ми ще остаточно не позбулися, а тільки перепиляли ланцюги. Злюмпенізований народ (це не вина його, а біда!) більше пам’ятає ковбасу по 2.10, як голодомор чи сталінщину». Ця система залишила по собі покалічену свідомість, зруйнувала психологічні основи нації.
Найприскіпливіший філософсько-психологічний та суспільно-політичний, майже анатомічний, розтин комуністичної державної системи здійснив Сергій Білокінь у книжці «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 рр.). Джерелознавче дослідження» (К.:, 1999). Тут подано не лише документи, тут здійснено вихід (на основі, звісно, документів) у всі сфери функціонування державної комуністичної машини, на основі чого випливає беззаперечний і єдино можливий висновок: терор — єдиний реальний спосіб існування держави, побудованої на засадах т. зв. наукового комунізму. Без терору, поза терором, така держава практично існувати не може. Сенс таких досліджень не лише у їхній фактологічній (джерелознавчій) насиченості, а в тому, на які роздуми вони наводять читача. «Найстрашніше, що в цій книзі є, — пише у «Передньому слові» Іван Дзюба, — самі документи історії, самі голоси екзальтованих механіків масових убивств». Разом із тим книжка є «історіософським осмисленням соціальної і культурної катастрофи першої половини ХХ століття (все на тій же «одній шостій»). Вона спонукає глибше задуматися над тим, що сталося з нашим народом. І адекватніше оцінити причини його нинішнього стану, тверезіше перспективи на майбутнє».
Отже, знову ж: річ не лише в таких численних і таких болісних жертвах Українського народу, систематичних, методичних, заздалегідь спланованих масових убивствах, голодоморах, які ще довго болітимуть, — річ насамперед у запитанні: що сталося з нами після цього терору? У якому психологічному стані перебуваємо у нинішньому, нібито посткомуністичному, а тому, як можна було сподіватися, і в посттоталітарному суспільстві? Чому покірно мовчимо там, де мусили б протестувати, хоча б заради самозахисту? Бо звикли. Було ж ще не таке, було незрівнянно страшніше. А тому — аби, мовляв, тільки війни не було, насамперед внутрішньої. Суспільна апатія неминуче настає після тотального страху, який пережили цілі покоління. «Пам’ять голоду» залишилася в підсвідомості української нації, і вона сильніше проявляє себе, ніж «пам’ять історії». Саме усвідомлення цієї істини спонукало подружжя письменників Володимира Маняка і Лідію Коваленко-Маняк у 1992 р. створити Всеукраїнську асоціацію дослідників голодоморів в Україні (1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років). Написана ними книга «33-й: голод», у якій зібрано кілька тисяч свідчень жертв цієї трагедії, документи і чудом уцілілі фотографії тих часів (їх безпощадно відбирали й знищували енкаведисти), було названо «енциклопедією горя та смутку» й авторам присуджено Національну державну премію ім. Тараса Шевченка. Знову ж: обох цих світлих людей вже немає з нами, але пам’ять про їхнє звершення має залишитися в наших серцях.
Зацікавленим в ознайомленні з документальною базою, що стосується Голодомору в Україні 1932—1933 років, раджу також переглянути фундаментальний збірник, укладений В’ячеславом Цвєтковим (2024 сторінки): «Літопис Голготи України: Геноцид української нації». — (Львів: НВФ «Українські технології». 2008 р.) Виходять друком дослідження про Голодомор в окремих областях. Серед них варто відзначити книгу Ірини Магрицької «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині». — Луганськ, 2008. У книзі містяться свідчення 296 осіб із 122 сіл 16 районів Луганщини та окремі документальні матеріали з Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької областей та Білгородської області й Краснодарського краю Росії. Книга має надзвичайно важливе значення тим, що у ній досліджено ситуацію в українських селах, що безпосередньо прилягали до території, підпорядкованої Російській Федерації.
У контексті нашої розмови згадаю ще про одну подію. 21 березня 1996 р. за ініціативою Товариства «Меморіал» ім. В. Стуса 23 політичних партій і громадських організацій було засновано Український національний комітет з організації Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму (в тому числі й голодомори). Головою комітету було обрано Левка Лук’яненка, заступниками — Степана Павлюка та Івана Біласа, членами Президії — В’ячеслава Чорновола, Славу Стецько, Семена Глузмана, Джеймса Мейса, Євгена Пронюка, Михайла Косіва, Павла Мовчана, Леся Танюка, Володимира Муляву, Олександра Нечипоренка, Богдана Ярошинського. Комітет, як відомо, не виконав свого основного завдання, хоча зібрав чимало документів, провів ряд резонансних заходів.
Так, наприклад, 7 листопада 2002 р. у Києві була проведена Міжнародна конференція «Три Голодомори в Україні в ХХ ст.: погляд із сьогодення», на якій засуджено злочини комуністичного режиму. В її роботі брав участь професор, полковник-юрист Джон Дайнер, обвинувач гітлерівського нацизму від Великобританії на Нюрнберзькому процесі. Від імені Конференції проф. В. Сергійчук та лідер київського «Меморіалу» Р. Круцик направили «Звернення» до найвищої державної влади в Україні: «Звертаємося до найвищих органів державної влади в Україні, аби відповідно до ст. 12 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» визнати Голодомор 1921—1923 рр., 1932—1933 рр. та 1946—1947 рр. як геноцид українського народу та порушити в Міжнародному кримінальному суді позов про визнання голодомору в Україні геноцидом (як форму злочину проти людства) та про притягнення винних до відповідальності. Подібне визнання геноциду вірменського і єврейського народів зроблено урядами Вірменії та Ізраїлю. Для реалізації вищезазначеного створити на державному рівні комісію юристів, а також вийти з пропозиціями до Верховної Ради України про проведення парламентських слухань про голодомори в Україні у ХХ ст.».
Найоперативніше на це «Звернення» відреагувала Верховна Рада України. Парламентські слухання на запропоновану тему відбулися 12 лютого 2003 р. Те, що відбувалося в Україні протягом 1932—1933 років, учасники слухань назвали геноцидом Українського народу. 6 березня 2003 р. на основі Рекомендацій, вироблених на парламентських слуханнях, було прийнято Постанову Верховної Ради № 607-ІV, в якій Голодомор 1932—1933 в Україні кваліфіковано також як геноцид. Крім того, 14 травня 2003 р. було скликано «спеціальне засідання Верховної Ради щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років» (визначення офіційне), на якому вироблено «Звернення до українського народу», схвалене на сесії наступного дня, 15 травня (№789-ІV). У Зверненні (цитую) «Голодомор визнається актом геноциду Українського народу — наслідком зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР».
І через три роки — відповідний закон. То що ж тепер робити з усіма цими міжнародними й вітчизняними дослідницькими, правовими, законодавчими актами, коли якесь ніщо, антиукраїнські зайди і пройдисвіти хочуть нам усе це перекреслити й зробити нас знову безмовними рабами? Переконаний — не вийде.
Як наслідок усього того, про що було мовлено вище, 22 травня 2009 р. начальник 1 відділу Головного слідчого управління СБУ підполковник юстиції Удовиченко В. М. порушив кримінальну справу (слідчий №475) за фактом скоєння геноциду в Україні в 1932—1933 роках — ознаки злочину, передбачені ч.1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Сім місяців і три дні тривала систематизація обвинувачувальних матеріалів і доказів у справі, які, по суті, в розрізненому вигляді вже були відомі. Й ось 25 грудня 2009 р. Головне слідче управління СБУ, під керівництвом генерал-майора юстиції Вовка В. В., відкрило кримінальну справу проти комуністичних діячів Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я., Хатаєвича М. М. за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК, себто організація і здійснення геноциду в Україні. За результатами розгляду матеріалів, зібраних у період досудового слідства, 29 грудня 2009 р. винесено постанову СБУ про направлення кримінальної справи до Апеляційного суду міста Києва для розгляду згідно з чинним законодавством (саме ця судова інстанція уповноважена розглядати справи за статтею 442 КК України). 31 грудня 2009 р. подання було погоджено із заступником Генерального прокурора України Державним радником юстиції 2 класу Голомшею М. Я. Того ж дня в супроводі Звернення заступника голови Служби безпеки України генерал-лейтенанта юстиції Герасименка М. М. кримінальна справа надійшла на розгляд Апеляційного суду міста Києва і знову ж, у той же день, у порядку черговості, передана у провадження судді судової палати у кримінальних справах Скавроніку В. М.
Зважаючи на суспільну значимість порушеної кримінальної справи, суд невідкладно ознайомився з представленими СБУ обвинувачувальними матеріалами досудового слідства (330 томів) і, як уже було сказано, 13 січня 2010 року ухвалив постанову, в якій сказано: «Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які відстоювали ідею української самостійності.
З цією метою Сталін Й. В. разом з вищенаведеними особами розпочали суспільну насильницьку колективізацію сільського господарства та депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їх майна, репресії і фізичне знищення українців».
Ось у чому, виявляється, справа! Йдеться про те, що саме українське село було традиційною основою українського національного руху (взагалі — духовності), творцем національних державотворчих ідей — і комуністам треба було його знищити.
Українських селян знищували, — як стверджує Р. Конквест, — не тому, що вони були селянами (себто не з соціальних мотивів), а тому, що вони були українськими селянами (себто з мотивів суто національних). Перед тим, у 1930-му році, почалося тотальне фізичне знищення Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з мужнім і несхитним патріотом Митрополитом Василем Липківським, української наукової, творчої інтелігенції у сфабрикованому процесі над учасниками т. зв. «Спілки визволення України», якої насправді не було. Все українське мало бути знищене.
Досудовим слідством встановлено, що в 1932—1933 роках за рішенням компартійних органів на т. зв. «чорні дошки» (присуд цілковитого знищення) було занесено 735 районів — практично вся сільська Україна, з їхніми селами, ба, навіть колгоспами, радгоспами, МТС, професійними артілями. Під час попереднього слідства і судового розгляду було документально встановлено (підтверджено) загибель голодною смертю 3 941 000 осіб. Але це тільки ті, на підтвердження загибелі яких збереглися точні документальні матеріали. (Досліджено 857 масових поховань жертв голодної смерті і 3186 книг із записами таких смертей, що чудом уціліли, збереглися). А взагалі дослідники називають цифру майже 11 мільйонів знищених.
Переважну більшість матеріалів кримінальної справи становлять розсекречені СБУ документи тих часів, серед яких — злочинні рішення Політбюро ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) У, Ради народних комісарів СРСР і УРСР, постанови компартійних обкомів і райкомів. Таким чином: «Вищим партійно-радянським керівництвом ухвалювалися та виконувалися рішення, спрямовані на навмисне позбавлення жителів сільської місцевості України всіх продуктів харчування і доступу їх до їжі, що спричинило масове вбивство голодом представників української національної групи як такої, оскільки абсолютну більшість сільської людності складали українці, а абсолютну більшість українців становили селяни». (Із Постанови Апеляційного суду). Уявімо собі тільки: забирали навіть ту їжу, яка ще варилася в горщиках у печі. Нелюди! Звірі! І не може бути їм прощення!
Помирали нехрещеними, без таїнства миропомазання, малолітні діти, закопували в ямах без домовин опухлих від голоду їхніх родичів, яких звозили купами на фірах (дехто серед них ще був живий), звісно ж, без передсмертної сповіді, без святого Причастя, без єлеопомазання, без похоронної панахиди, бо ж не було — не могло бути — священика, без останньої християнської данини у молитві: «Со святими упокой, Христе...» А це ж було українське село, з його глибоко вкоріненою — аж до підсвідомої, генної пам’яті — тисячолітньою християнською традицією. Кинути отак у яму... Та немає гіршої кривди. Це злочин, який волає про кару до Неба.
Страхітливими доказами є показання свідків (майже 2000 осіб), що були очевидцями цього найжахливішого в історії людства злочину. (Нехай дарують мені жертви нацистського бузувірства, та все-таки «легше» бути вмить розстріляним, навіть згинути в газовій камері, аніж днями, тижнями спостерігати розпач опухлих від голоду, загибель найближчих людей, надто безпорадних дітей. Сам Володимир Лєнін у таємному листі до членів ЦК від 19 березня 1922 року говорив, що «это средство сильнее гильотины» (Известия ЦК КПСС, 1990, №4). Це ще й засіб не лише фізичного, але й психологічного знищення людей: «Именно теперь, и только теперь, когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешенной беспощадной энергией, не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления» (Полн. собр. соч., т.36, с. 269). В досудовому слідстві психіатрична експертиза встановила факти масового зламу психіки, а звідси — випадки канібалізму, людоїдства. Батьки самі розміщали дітей на дахах вагонів товарних поїздів, які йшли у великі міста, з надією: а може їх хтось там підбере і врятує від голодної смерті.
Унаслідок досудового слідства й розгляду кримінальної справи у суді встановлена сатанинська «методологія» здійснення голодомору, одначе нас сьогодні найбільше цікавлять ідеологічні мотиви скоєння цього страхітливого злочину. В ході слідства встановлено, що в тих селах, де проживало населення російської національності, продовольство в селян не відбирали. Отже, цитую з постанови суду: «Про спрямованість геноциду саме проти частини української національної групи свідчить і такий факт. Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Донецьку та Харківську області України була організовано переселена людність з Росії та Білорусії, тобто здійснювалась заміна етнічного складу сільського населення в Україні».
Українським селянам заборонялося будь-куди виїздити з села, не дозволялося листування, телефонні розмови. У відгуку на згадану книгу Ірини Магрицької професор зі Львова Михайло Чорнопиский, що також зі своїми студентами брав участь в експедиціях по вимерлих від голоду селах Луганщини, зазначає: «За адміністративною межею, на російському боці, в кількох кілометрах від умираючих українських сіл, не було голоду, там голодні українці намагалися виміняти останню одежину на щось їстівне, але і те у них відбирали... Відбирали навіть гниль, рештки нібито їстівного, зібраного на полі чи витрушеного із соломи в скирті» («Кати живуть довше, ніж їхні жертви» — Літературна Україна, 24 червня 2010).
З містами було «легше» — вони й так ще з часів цариці Катерини заселялися росіянами. Наслідки цієї «заміни етнічного складу» території України відчуваємо тепер особливо гостро. А надто, коли вся влада в Україні перейшла в руки російського за походженням, симпатіями, мисленням х’азаровського каганату.
І прикінцеві положення судової постанови: «З об’єктивної сторони злочин, передбачений статтею 442 КК України, характеризується виною у вигляді прямого умислу.
Спеціальною ознакою геноциду у зазначених у частині першій цієї статті формах є мета — повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи.
Доведено, що параметри Голодомору відповідають вимогам Конвенції 1948 р.»
Констатуємо: організатори Голодомору в Україні 1932-1933 рр. діяли за принципом «прямого умислу», метою якого було знищення українського селянства як найбільше національно свідомої групи народу. І це — ДОВЕДЕНО на основі неспростовних документів, особистих свідчень у досудовому слідстві й під час судових слухань. То якого ж гаранта законності ми собі обрали, якого кримінального «авторитета», для якого навіть рішення найвищої судової інстанції — «ні по чьом».
Суд визнав організаторів і виконавців Голодомору в Україні 1932—1933 рр. злочинцями. Суд також визнав відсутність будь-яких підстав для реабілітації зазначених осіб. Одначе, «в зв’язку з їх смертю», а тому — неможливістю понести покарання за скоєний злочин, суд постановив «закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках відносно...» (далі йде перерахування названих осіб). На цьому можна було б — ні не поставити крапку — а припинити спекуляції на тему: а що це насправді було? Так було би в будь-якій цивілізованій країні. Але в нас... Услід за висловлюваннями Януковича народний депутат В. Кисельов реєструє у Верховній Раді проект внесення змін до Закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (26.05.2010, №6427), яким пропонує статтю 1 викласти в такій редакції: «Голодомор 1932—1933 років в Україні є злочином тоталітарного режиму, трагедією українського народу». Отже, без геноциду. Але чи то хтось підказав авторові, чи сам додумався, що якщо є термін «злочин», то злочин у вигляді голодомору і є геноцидом. Тому навздогін депутат реєструє інший проект (16.06.2010), в якому просто сказано, що «Голодомор є трагедією Українського народу». А причина трагедії? Кара Божа чи що?
Натомість реєструється проект змін щодо цього закону Ю. Кармазіна (09.06.2010 р. №6427-1), в якому цілком слушно ст. 1 пропонується викласти у такій редакції: «Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом Українського народу — злочином Всесоюзної комуністичної партії (б) та її філіалу — Комуністичної партії (б) України проти Українського народу». У своєму проекті Кармазін повністю наводить текст постанови Апеляційного суду. Ну і, допустимо — нинішня коаліція по суті скасує закон, прийнятий Верховною Радою попереднього скликання про визнання Голодомору геноцидом, але ж вона не може скасувати постанову Апеляційного суду. Що тоді? Існуватимуть два правові документи, які взаємно себе заперечуватимуть? Чи нинішня влада таки «перегне через коліно» Апеляційний суд, і він скасує своє власне рішення, як це вже було скоєно Конституційним Судом щодо визнання конституційності «тушкованої» більшості? Жах! Соромно за державу, в якій доводиться жити!
І накінець.
6 травня 2010 у Верховній Раді України зареєстровано проект закону «Про заборону пропаганди сталінізму» (№6371), внесений членом фракції БЮТ Степаном Курпілем. Добре професійно підготовлений і, головне, —вчасний проект. У ст.4 тут записано: «Спорудження меморіалів або пам’ятників, поширення в публічних місцях матеріалів, що прославляють або виправдовують Сталіна, інших осіб, які несуть відповідальність за геноцид та інші злочини проти людства і людяності, забороняються».
Марно сподіватися, що цей закон буде прийнято у нинішній Верховній Раді за тієї коаліції, яка там склалася за допомогою перекуплених «тушок». Але добре, що такий проект є. Основні його положення варто поширити у ЗМІ. Так само як абсолютно необхідно, аби Київський «Меморіал» ім. В. Стуса опублікував Постанову Апеляційного суду про Голодомор 1932—1933 років в Україні як геноцид Українського народу. Бо, як справедливо зазначає автор проекту Закону «Про заборону пропаганди сталінізму в Україні» С. Курпіль: «Треба зробити так, щоб страхіття і несправедливість часів сталінізму більше не повторились». А таке повторення сьогодні — ой, як можливе.
Друкується в рахунок квоти Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності.
