Олександр Сизоненко
Новела
Синові Віктору
1.
Вони лежать за гранітною аркою залізничного мосту — піщано-жовті, брунатні, мов сплячі леви. Круті їхні відроги, зм’якшені тріпотливим маревом сонячного квітневого дня, виправдають географічну і топографічну назву цих висот. Адже «See Lowe» в перекладі з німецької — «Морські леви». Саме їх вони й нагадають нам, коли ми після триденних боїв прорвемося з Кюстрінського плацдарму і вперше побачимо їх.Нам тоді здасться, що про ці узгір’я і про все, що тут відбулося і ще відбудеться, напишуть колись поеми й симфонії. Але ми помилимося: війни минають і забуваються. Бо пам’ять людська коротка навіть на такі героїчні й трагічні події. А тому, що б не відбулося в світі, ніхто не знає, як воно відгукнеться в прийдешніх поколіннях. Та як довго зберігатиметься в їхній пам’яті? Майже ж нічого про заключну битву Великої Вітчизняної не писатимуть ні по гарячих слідах, ні потім. Крім коротких і скупих газетних повідомлень та сухих воєнних донесень.
У першу мить тут нас вразить несподівана тиша. Ще мовчать гармати і кулемети, ще зариваються в землю солдати ворожих армій обабіч мосту й залізничного полотна. Артилерія ж котить сюди від Одера асфальтом за потужними тягачами та вертлявими джипами «Додж 3/4», м’яко підстрибує на вибоях гумовими колесами, немов радіє, поспішаючи на свято.
Артилеристи запевняють: «Гармати в наступі легкі й слухняні, а у відступах — тяжкі й похмурі, мов невисповідані гріхи прочан». Мученики сорок першого, відступаючи від кордонів, тягтимуть їх до Дніпра, Дону і Волги, як Ісус, падаючи, нестиме свій хрест на Голгофу, і ніхто йому не допоможе. А від Волги, Дону й Дніпра аж сюди, в центр Європи, гармати котяться майже самі. І жодна з них не відстане!
Мчать від Одера до Зеєловських висот задимлені танки, грізно й розкотисто ревучи потужними двигунами на перегазовці, погрозливо бряжчать гусеницями і траками, стрясаючи землю, а поміж ними тихцем прослизають принишклі «катюші», вкриті брезентом — цим одвічним сейфом засекреченого військового світу.
Роботящі «Студебекери» і «ЗІСи», з патронними й снарядними ящиками в кузовах врівень з кабінами, тримаються правого узбіччя, терпляче зносять обгони, пропускають закриті штабні машини й відкриті «Вілліси» з величаво-гойдливими антенами. З «Віллісів» яскравіють нам червоні генеральські лампаси, золотаво поблискують погони, зеленіють розстелені на колінах карти. Допитливо обмацують нас, піхтуру, і техніку грізні генеральські погляди, прискіпливо визначають готовність штурмувати круті та сипкі, майже недоступні піщані схили Зеєловських висот: за ними — Берлін! Головна мета заключної битви Другої світової війни.
І щойно сформована мотомеханізована армія переслідування в лискучих касках, із сяючими на сонці автоматами тісно повсідалась на нетесаних лавах у відкритих кузовах «Студебекерів», «Доджів» та «ЗІСів», котить та й котить, нетерпляча, мчить на висхідні позиції. Все на бійцях новісіньке, і білі-білі брезентові паски касок на юних обвітрених лицях та на підборіддях нагадують новенькі ґноти семилінійних гасових ламп, якими світили нам старі бабусі й молоді наші мами по лісових і степових селах.
А ми, розвідники матінки-піхоти, топаємо кюветами автостради до тих далеких і омріяних висот, які треба взяти з ходу чи загинути на них. Обдають нас пилом вантажівки, глушать ревищем двигунів огорнуті дизельним синюватим димом танки. А ми простуємо з автоматами на грудях назустріч тим висотам, весінньому вітру й квітучим садам.
Сади... Вони просто киплять! Несподівано й дивно бачити стільки квітучих садів на землях поверженої Німеччини, як у нас на Україні. І хто скаже, що це не так, — знайте: їхав, сердега, в закритій машині чи в танку, минав кілометри, ковтав пил, а пахощів вишневого цвіту й не нюхав! Та й квітучі сади у триплексах не вміщаються. А лише асфальт автострад, незліченні небезпеки і тривожна далечінь війни...
А нам не треба асфальтів та автострад. Ми йдемо навпростець полями, лісами, садами-садочками. І доки на автостради вибираються війська, танки й машини, обстежуємо кожен пагорб, перелісок чи долинку: не зачаїлися, часом, у засаді «тигри» і «пантери»? Або ще могутніші й небезпечніші для наших танків німецькі «фердинанди» з 152-мм гарматами та інфрачервоними прицілами, яким ніч і туман ніпочому: стріляють так само прицільно, як і в сонячний день! І чи не залягли десь у яру або видолинку фаустники, з котрими наші танкісти зіткнуться по-справжньому тільки тут, під Берліном. І особливо — на його вулицях. Підпустить ІС або Т-34 кроків на п’ятдесят і — тарах! — кумулятивною міною-прилипалою із-за рогу чи з окопу: при ударі й вибуху — шість тисяч градусів! Як на Сонці. Одночасно здетонує весь боєзапас і пальне. Танк розриває вщент — так, що навіть башта відлітає на десятки метрів! Усе горить і плавиться. А люди перетворюються на попіл і жужелицю, наче їх ніколи й не було на світі!? Ці фаустники — кара Божа для наших танкістів.
І ми шастаємо по всіх усюдах — перевіряємо всі потаємні куточки, всі підозрілі місця. Вриваючись у будинки та в чужі покинуті спальні, лякаємося своїх несподіваних відображень в розкішних високих дзеркалах, сахаємося і завчено, навскидку, беремо на приціл самих себе своїми важкими ППШ із сімдесят одним патроном у диску: нам по 19—20 років, а в проривах, безперервних боях і маршах засмагнемо й обвітримося до того, що видаємося набагато старшими. Навіть рідні матері навряд чи й упізнали б, побачивши нас. І сімдесят два кілометри від Кюстріна-на-Одері до Берліна були зовсім не такі легкі й короткі, як тоді писали газети. Та як здається тепер. І про ті бої і втрати й досі ще не сказано всієї правди.
Зеєловські висоти видно з усіх усюд: із штабних «Віллісів» — генералам, із окопів і траншей — солдатам-піхотинцям, у стереотруби — артилеристам, через триплекси та з відкритих люків — танкістам, з квітучих садів — нам, розвідникам. І навіть, впоравшись з усіма околицями та зайшовши у невеличке містечко з груддям цегли, черепиці й битого скла на тротуарах, бачимо й звідси жовті піщані відроги, схожі на сплячих левів. Вони тривожать, ваблять і лякають водночас, притягуючи до себе погляди: нам же їх брати, оці Зеєловські висоти!
Всідаємось, натомлені, під стінами на осонні, куримо й насолоджуємося коротким відпочинком і тишею. Така ж вона дзвінка й приємна, ця несподівана тиша, що навіть всміхаємося один одному, вперше у цьому тяжкому наступі. А дехто вже й дрімає. Бо з 16 квітня, від прориву з Кюстрінського плацдарму, всі три дні й три ночі проводимо в безперервних боях і маршах — ніколи навіть передихнути, не те що відпочити чи заснути.
І здається, вийдуть зараз двірники у брезентових фартухах, підметуть з тротуарів бите скло, уламки цегли та черепиці й, замахнувшись лозяними мітлами, сердито нагримають на нас і проженуть додому вчити уроки, як до війни. Чи помагати матерям поратись по господарству.
Двірники, проте, не йдуть. А в містечко втягуються танки й машини. І одразу ж повниться гуком і ревищем моторів увесь простір — на землі й у небі. Бо й наші літаки саме пролетять над нами бомбити Берлін. Чи «обробляти» Зеєловські висоти перед штурмом...
2.
Біля нас зупиняється танк. Ревнувши наостанок двигуном, завмирає. Тільки дим та курява ще довго висять над ним. Та розжарене повітря струмує над радіаторами двигунів. А потім з клацанням відчиняються люки — водійський спереду і баштовий угорі. Із водійського легко й спритно вислизає молодий спітнілий генерал-майор у водійському пробковому шоломі, що зовсім не пасує до золотих генеральських погонів. Лунко тупнувши хромовими чобітьми по броні, озирається. В суворому погляді — погроза далеким Зеєловським висотам, ближнім готичним гостроверхим дахам і нам, солдатам.
Підхоплюємось, виструнчуємось, завмираємо. Але генерал навіть не дивиться в наш бік. Ніби й не помічає нас. Завченим, натренованим рухом легко й м’яко стрибає з танка на землю і командує у відкритий водійський люк:
— Викликайте «Дніпро»! З’єднайте мене з Першим!
Доки він, запаливши сигарету, походжає біля танка, очевидно, розминаючи зомлілі за важелями й педалями ноги, всередині щось гукають, когось настійливо умовляють й нарешті з водійського люка подають йому плескатий мікрофон і ставлять на броню перед генералом малий, але важкий навіть на вигляд круглий динамік на плескатій підставці, підбитій повстю.
— Перший слухає, — лунає з динаміка спокійний стомлений голос. — Доповідайте.
— Вийшов на рубіж «Зеєловські висоти». Нагодую людей, заправлюсь і рушу на південь.
— Нікуди ви не рушите! Готуйтесь до взяття тих висот! Втрати є?
Генерал мовчить, зціплює зуби, аж випинаються жовна на скронях. Ще дужче насуплюється, і світло-голубі очі його здаються чужими на побагровілому обвітреному обличчі.
— Загинув взвод майора Волошка.
— Увесь розвідувальний взвод вашого танкового корпусу? — тривожно підвищують голос. — Усі три танки? — майже кричать. — І екіпажі?
— Так точно. Їх спалили фаустники із засади під висотою 326. Дозвольте обійти її з півдня.
— Не дозволяю! — Все ще кричать генералові.
А по паузі, вже спокійніше: «Ви відпочиваєте і готуєтесь до загального штурму».
Він уже зовсім спокійний, як і належить високим інстанціям, цей стомлений голос знаменитого генерал-полковника Катукова, хоч це й коштує йому, очевидно, неабияких зусиль.
— Сподіваюсь, фаустників захопили? За Гаазькою конвенцією їх належить розстрілювати на місці! Як фашисти розстрілювали в сорок першому наших комісарів, а зараз розстрілюють політпрацівників і комуністів, не беручи в полон.
— До того ж фаустники з фольксштурму, цивільні, товаришу командуючий, — перебиває Катукова молодий генерал, приставивши ногу й витягуючись в струнку, ніби начальство може бачити його. — Їх допитує «Смерш». А незабаром судитиме воєнний трибунал корпусу. А мої люди рвуться в бій, щоб помститися за загиблих товаришів.
— Який там бій, — стомлено відповідає Катуков. — Перед вами Зеєловські висоти! А за ними Берлін! Ото буде бій! Не бій, а битва! Готуйтесь до неї. І не розмінюйтеся на часткові операції — не ризикуйте людьми і технікою!
— Але ж... Загинув майор Волошко зі своїми танками й екіпажами, товаришу командуючий!
Генерал витягується ще дужче, але динамік довго мовчить.
— Ніяких «але», — озивається нарешті Катуков. — Готуйтесь до штурму!
В динаміку щось клацає, все стихає, і генерал повільно й роздумливо кладе мікрофон на броню. А потім, схиливши голову в задумі, знову походжає біля танка.
— Дозвольте звернутися, товаришу генерал-майор, — виструнчується перед ним, притиснувши лікті до тулуба й приставивши ногу, простоволосий і схвильований молодий офіцер.
— Ну? — повільно обертається до нього генерал-майор. — Хто такий? Представтесь, як належить за статутом!
— Командир мінометної роти третього батальйону сто першого гвардійського полку старший лейтенант Сухов!
— Що старший лейтенант, бачу. А в чому справа?
— Серед фаустників-фольксштурмістів, яких із «Смершу» зараз поведуть на засідання трибуналу, а потім на розстріл, є знаменитий піаніст. Молодий професор Берлінської філармонії...
Сухов блідий і схвильований. В очах і на обличчі тривога й нетерплячість.
— Знаменитий, кажете? — Генерал дивиться поверх голови Сухова на гостроверхі черепичні дахи містечка. — Молодий, кажете? Ну то й що? А cеред наших молодих танкістів, яких фаустники сьогодні спалили, знаєте, скільки загинуло майбутніх піаністів, майстрів і вчених? Не знаєте? Зате я знаю! Такі хлопці!
Він хитається, схопившись обома руками за голову, немов від зубного болю. Потім різко випростується:
— Всіх розстріляти! Всіх до одного! — кричить, почервонівши і тупаючи ногами.
Після його крику западає глибока тиша. І чути, як десь далеко в гаю чи на узліссі кує зозуля, як виспівують шпаки на деревах, озивається одуд після зими. І як великий сизо-синій голуб-витютень любовно кличе свою голубку, та ніяк не докличеться...
І тихо, так тихо і сонячно в світі! Гріє сонечко, спочиває вітер, вичахають танки по дворах та вуличках містечка, і стелеться по садах блідо-рожевий цвіт вишень.
— Але ж... — переступає з ноги на ногу Сухов. — Піаніст не здатен це зробити!
— Ніяких «але»! — Губи в генерала сіпаються, а очі синіють холодно-холодно! Як наші ріки в морозний сонячний день. — Вони спалили моїх найкращих танкістів, що воювали від самого Сталінграда! Хто їх поверне? Мені і матерям, і сім’ям? Може, ви? Чи цей ваш плюгавий піаніст? — визвіряється на Сухова розгніваний генерал.
— На нього тільки вчора натягли шинель, — уперто хилить голову перед генералом Сухов. — Тільки взули в армійські ботинки. Він не навчився тримати навіть гвинтівки — не те що фаустпатрона...
— А мої хлопці вміли все! Вони брали участь у взятті Кантемирівки в одчайдушного однорукого генерала Генріха Гіле з його головорізами з танкової дивізії «Мертва голова»! Я на майора Волошка і на всіх них покладався, як на самого себе! І сьогодні їх усіх не стало. Всі вони загинули. Ви це розумієте? Хоча б це?
— Піаніст не міг їх убити, — так само вперто хилить голову Сухов. — Ви погляньте на нього! Тільки погляньте, і ви зрозумієте все самі.
— Ви мене дивуєте, чорт вас візьми! — сердиться генерал. — Що за розглядини перед Зеєловськими висотами? І яке ви маєте відношення до трибуналу мого танкового корпусу? Ви ж мінометник, а не танкіст і не юрист!
— Мене запросили на допит фаустників і на засідання трибуналу перекладачем. Бо їхній перекладач сьогодні вранці загинув.
— Звідки знаєте мову?
— Учився в школі разом із дітьми німців-колоністів, що жили в нашому селі з часів Катерини другої. Дружив з ними. Та й учителька німецької мови була німкенею...
— Чи не тому ви й побиваєтесь так за цим піаністом? — допитується генерал.
— Ні. Він у двадцять сім літ — професор Берлінської консерваторії, — сміливо дивиться Сухов у вічі генералові. Не по-уставному простоволосий, він стоїть перед генералом, ніби перед причастям. — Це ж яка рідкість? Значить, талановитий. Погляньте на нього! Тільки погляньте, прошу вас...
Генерал-майор довго мовчить. Мне свої зношені лайкові рукавички, у яких четвертий рік власноручно водить свій командирський танк з дозволу самого генерал-полковника Катукова.
А зозуля все ще кує в гаю, щедро пророкуючи комусь довгі літа, і одуд уже сміливіше подає свій голос після зими, повернувшись з ірію, і голуб-витютень кличе й кличе свою голубку. І стелить поряд із танком по чорній грядці свої пахучі блідо-рожеві пелюстки молода вишенька, мов наречена. І так тихо та тепло, та сонячно в світі, що про смерть, а тим більше — про розстріл, грішно й думати!
— Ну що ж, — згоджується генерал. — Приведіть.
І одвертається від Сухова, щоб припалити нову сигарету.
3.
Він стоїть посеред двору — уособлення безпорадності, непристосованості й беззахисності. Безжальна карикатура на інтелігентність, написана суворими мазками війни.
Тонка довга шия жалібно стирчить із жорсткого коміра нової, ще не обношеної шинелі. Він боїться зняти її навіть у цей теплий квітневий день. Можливо, останній день у його житті. Бо шинелю одягли на нього штабні фельдфебелі та цейхгаузні унтери — грубіяни й циніки, чужі йому й одворотні. Їх він боїться більше, ніж наглої й жорстокої смерті. Навіть дужче, ніж розстрілу!
Кашкет із довгим суконним козирком, які носять солдати гітлерівської армії, налазить йому на очі, а також на вуха — гне їх униз і утримується, мабуть, лише на окулярах у тонкій золотій оправі. Довгі руки виснуть вздовж тулуба, тонкопалі та білі. І біле лице — бліде, як у мерця. А гострий борлак випинається з худої шиї дивним наростом — нагадує чаплю чи щось ще жалюгідніше й нещасне.
Генерал розглядає німця, немов якийсь антикварний експонат у музеї. Найдовше дивиться на його худі гомілки, обтягнуті коротенькими брезентовими накладками на дві застібки. Та на великі ступні, взуті у важкі й грубі черевики. Куті залізними шипами по підметках і облямовані крицею підківок на підборах, пошиті з добротного гамбурзького товару для далеких доріг у Росію і Африку, на Україну та на Кавказ, вони дійшли від Берліна лише до Зеєловських висот! Ці грубі, куті залізом для переможних походів воєнні ботинки на кволих ногах берлінського піаніста.
— Гм-м, вояка! — презирливо бурмоче генерал.
— Найн! — злякано мотає головою німець. — Ніхт война! Мюзік!
— Мюзік, мюзік... — Кутики генералових губів гидливо опускаються. — Ану! — обертається він нарешті до нас. — Де тут рояль чи піаніно?
І ми розлітаємося по під’їздах і по кімнатах, мов горобці.
Старші офіцери, одягнені в новесенькі шовкові комбінезони кольору хакі на випадок зустрічі із союзниками, стоять неподалік, курять і прислухаються.
Генерал-майор підходить до них і, недбало кинувши руку до пробкового шолома у відповідь на вітання, киває на німця:
— Берлінського професора-піаніста захопили разом із фаустниками. Послухаємо, як він грає. А що роблять ваші підлеглі?
— Миються, — виструнчується перед генералом полковник-танкіст.
— Миються? — дивується генерал.
— Так точно! Оголились до пояса і ллють один одному на голови й спини воду цілими відрами: у танках спека, задуха.
— Жарко, — погоджується генерал. — Молодці, що миються.
Він довго дивиться на Зеєловські висоти, схожі на сплячих левів. Зараз над ними повільно пропливають легенькі білі хмарки та кидають на круті жовті схили синюваті тіні.
— Буде ще жаркіше, — зітхає генерал.
4.
Рояль знаходимо в сусідньому будинку...
— Ходімо, — велить німцеві старший лейтенант Сухов.
Той нахиляється, піднімає з натугою ранець, обшитий телячою шкірою, завдає собі на плечі. Потім підперізується важким поясом з пряжкою «Got mіtt uns», з бляшаною циліндричною коробкою протигаза та шанцевою лопаткою в покрівці.
— Облиште! — гукає йому по-німецьки Сухов. — Тут недалеко.
— Найн, найн! — Мотає головою німець і оглядається, чи не забув чого.
І тільки пересвідчившись, що вся амуніція з ним, чвалає за Суховим, байдужий до всього: і до сонця, і до весни, і до нас з важкими й грізними автоматами.
А коли переступає поріг і помічає рояль — одразу ж кидає свої пожитки на підлогу, переступає через ранець. Стрясаючи підлогу важким кутим взуттям, кидається до рояля. Нагинається, короткозоро мружиться на напис і радісно оглядається на нас:
— «Бьоссендорфер!» — урочисто підносить палець.
Спочатку беззвучно та пестливо гладить клавіші. Потім заходить збоку і легким завченим рухом піднімає важку кришку рояля. Так, що стає видно струни, світлу, мов сонце, соснову деку і позолочений металевий каркас. Вибачається: «Айн момент!» і скидає шинелю.
Та й не скидає, а ніби вилазить із неї, мов із печери. Наче вона й не трималась на ньому. Проте складає її вдвоє, акуратно згорнувши вподовж. Шинеля нова-новісінька! У неї несподівано світла і дуже шовковиста — аж блищить! — підкладка.
Отак, із згорнутою шинелею в руках, шукає очима свою амуніцію. Вона лежить на підлозі далеченько — там, де він кинув її, побачивши рояль. Нетерплячим кроком підбігає до ранця і пояса з протигазом та лопаткою, хапає їх однією вільною від шинелі рукою і, завалюючись набік, тягне до інструмента. Тільки тут кладе на амуніцію згорнуту шинелю, а зверху — м’який свій кашкет. Ще поправляє обома руками довге й світле волосся, обсмикує цупкий і непокірний мундир і, примірившись, підставляє до рояля гвинтовий стілець. Тільки тоді вже сідає.
А сівши, не одразу б’є по клавішах. Схиляє над ними лисувату світлу голову. Якусь мить сидить задумливо, ніби щось згадує чи вгамовує хвилювання. І, раптово вставши, обводить нас довгим поглядом. За скельцями окулярів — сльози. Він, певне, не сподівався вже сісти за рояль.
— Спа-си-бі, — роздільно, по складах, вимовляє по-нашому і ґречно вклоняється.
І генералові, що стоїть біля вікна, зіпершись об лутку, суворий і зосереджений.
І групі офіцерів у нових шовкових комбінезонах.
І нам, запиленим і незграбним у своїх рятівних розвідницьких маскхалатах.
І Сухову, що тулиться в дальнім кутку, намагаючись не дивитись на німця.
Відкланявшись, сідає за рояль, енергійно кидає руки на клавіші та обрушує на нас могутні тривожні акорди:
«Трам-та-та-там!» — починає з грубих, може, й найнижчих басів. І знову: «Трам-та-та- там!» — грізно рокочуть вони і гримлять про щось суворе й страшне. Непоправне! Ніби рушаться в світі міста і мости, і небо падає на землю уламками битої синьої криги, і валяться та руйнуються гори й висоти, і рвуться бомби та стріляють гармати, і кричать у розпачі жінки, і плачуть діти, благаючи порятунку. Дедалі дужче, загрозливіше й страшніше рокоче рояль. Аж дихання нам перехоплює, і серця наші заходяться в тривозі. Всіх нас огортає напруга, що дедалі наростає й підсилюється!
Голова німця мотається в такт експресивній приголомшливій музиці, плечі стрибають, коли він б’є по клавішах, а світле волосся розвіюється, і руки безугавно літають над клавішами двома білими блискавками, та ніяк не знайдуть, куди б відлетіти.
І ми відчуваємо: або він умре за цим роялем «Бьоссендорфер», або у світі щось трапиться ще страшніше за війну, яка вже стільки днів і ночей невблаганно носить нас своїми смертельними полями, обіцяючи загибель, смерть чи тяжке поранення.
Під цю музику все, що з нами було в боях, раптом стає сторчма в нашій уяві у всій своїй невблаганності й жорстокості, хоч ми їх досі тамували в собі, ховаючи на самісіньке дно наших емоцій, заради витримки і перемоги.
А музика гримить і падає на нас, на стіни кімнати, виривається крізь розчинені вікна у весінній простір, залитий сонцем. І під його промінням її звуки теплішають, лагідніють. А всі люди на землі мають нарешті звільнитися від озлоблення — здається, ось зараз вони позбудуться ненависті й люті й почнуть ще несміливо, а далі приязніше всміхатися одне одному. А потім простягнуть руки і обнімуться, згадавши заклик Шіллера: «Обнімітеся, мільйони!», втілений в апофеоз Дев’ятої симфонії Бетховена.
І щось ніжне-ніжне огортає нас — у всіх розширяються і більшають очі, розправляються зморшки на обличчях у старших, а в нас, юних солдатів, легшають і піднімаються вгору брови. І губи чомусь тремтять. І на них зроджуються усмішки.
А заклик до радості й ніжності ллється та й ллється з-під німцевих пальців. І росте та міцніє злива високих і чистих звуків, що здаються чомусь сонячними. І ми забуваємо, чого прийшли аж сюди, на чужу землю, в чужу весну, де ми зараз, хто нам грає і чому?
Тихо і ніжно витають звуки музики над нами. І родяться вони не з рояля — рояль досі мовчав, як будинки мовчать поблизу. Як мовчать Зеєловські висоти вдалині. Як бруківка мовчить під ногами.
Ці благородні звуки ллються на нас з-під отих довгих, тонких і худих пальців, що торкаються білих та чорних клавішів і розповідають нам про наших матерів і батьків, про далеку рідну землю і рідні ріки, і рідний дім та рідний сад. І про всіх, кого ми знаємо й любимо змалечку, серед кого росли й розвивалися та набиралися розуму від них.
Завершивши музичний твір, німець підводиться із-за рояля, ґречно вклоняється всім і сідає знову на свій гвинтовий стілець: за роялем він не полонений, не фольксштурміст — він, мабуть, забув усе, що трапилося з ним сьогодні, і став самим собою.
А ми, не змовляючись, одвертаємося до вікна всі разом, ховаючи збентежені й розчулені очі від товаришів і командирів. А потім несподівано для себе аплодуємо.
5.
— Давно я не слухав Бетховена, — зітхає генерал, приязно дивлячись на німця. — Та ще в такому виконанні.
— Beethoven, о-о-о! — Підносить високо голову німець, аж сам ніби вищає. — Beethoven — Gross! Коlossal!
І замовкає надовго. Навіть заплющує очі — мабуть, уявляє Бетховена. Потім повільно піднімає руки над клавішами.
— Та-та-та-та! — лунає тривожно й погрозливо, ніби хтось великий і могутній попереджає про небезпеку.
І знову, в тому ж ритмі, але басовитіше: «Та-та-та-та!» — немов би погрожує: «Я йду до вас! Я зараз прийду!»
Тепер я знаю: це — «Поступ Долі» із вступу до п’ятої симфонії Людвіга ван Бетховена, як твердять музикознавці. А тоді здалося, що до цієї кімнати серед весни і посеред війни й справді рвійно й навально вривається геніальний і суворий Бетховен! Зупиняється в порозі, грізно дивлячись на нас, ніби питає: «А ви, мої нащадки, чи так живете й дієте, як я мріяв і заповідав вам?»
І його музика під тим поглядом ставить усе на світі на свої місця! Під її впливом Зеєловські висоти здаються купами звичайнісінького піску. А танки, «катюші» й гармати — громаддям звичайного залізяччя. І кожен із нас, слухаючи його божественну музику, по-новому сприймає світ і себе в ньому.
Усі ми забуваємо і німця, що грає нам, і навіть того, хто написав цю музику. Нам здається, що вона існує одвіку — народилася разом з людством і тепер розповідає нам, що війни минають і забуваються. Що мине й ця. І що всіх нас чекає прекрасне й щасливе життя! Чекає любов і праця на мирній землі, у рідній стороні, з дорогими, найріднішими в світі людьми: батьками й матерями, сестрами й братами, любими дівчатами й жінками, мудрими й суворими дідами й добрими та ласкавими бабусями.
«З дідами пий, з дівчатьми знайся» — згадається нещодавно опублікований вірш Андрія Малишка у нашій фронтовій газеті. Це була тоді найзаповітніша мрія кожного!
І коли мелодія стихне під стомленими пальцями піаніста, ми немов прокинемося, сп’янівши від музики Бетховена, і сприймемо все довколишнє, як нереальне. Або в його первісному значенні, утаємниченому від нас метушнею і поверховим поглядом на речі. Справжній зміст життя там, у скритій від нас одвічній реальності і в цій безсмертній музиці Бетховена. Та ще, мабуть, у сонці й квітучих садах. І в нас самих — у тому, що ми ще живемо на землі, всупереч загибелі й смерті, які несе людству війна.
А німець повільно підводиться і дивиться на нас з якогось незбагненного далека, звідки він, як і ми, повертається після бетховенських геніальних мелодій в сувору воєнну дійсність. Погляд його запитливий і тривожний. Він ще важко й часто дихає і від утоми, і від нового хвилювання, що знову починає охоплювати його. На чолі та на скронях у нього — великі й рясні краплі поту. Змокріле волосся липне до лоба і важкими пасмами спадає на очі.
«Що ж тепер? — питають його змучені очі. — Що буде зі мною далі? Ви мене вб’єте? Розстріляєте?» І немає сили глянути на нього. Нам соромно від того німого запитання.
— Відправимо його в тил? — уважно дивиться на Сухова генерал.
Той мовчки здвигує плечима:
«Ходімо!» — наказує німцеві. І обертається від порога до генерала: «Я маю доставити його назад, до трибуналу. Взяв під розписку...»
«Відправимо його в штаб Першої танкової Катукова», — роздумливо міркує вголос генерал, ніби радиться сам з собою. Чи питає згоди в Сухова.
Німець тим часом квапливо одягає шинелю — скоріше влазить у неї, мов у печеру, кидає на голову своє кепі, а на плечі завдає ранець. Хапає пояс із протигазом та лопаткою, квапиться за Суховим: боїться відстати від свого покровителя і лишитися серед нас...
Дивак! Він не розуміє, що його музика ще живе, ще звучить, не перестаючи, у наших душах! І звучатиме, мабуть, в нашій пам’яті все життя. І ми його, як і його музику, нізащо й ніколи не образимо! Та не заподіємо йому біди чи зла: він полонив наші душі й викликав у них давно забуті почуття ніжності, добра і співчуття, поглинуті війною.
Генерал виходить з будинку останнім. Його очі тепер схожі на наші: такі ж сумовиті, навіть скорботні й задумливі. Без генеральської суворості, погрози і владного блиску. Здається, музика Бетховена вимила з них усе це, хоч на якийсь час.
— Поїдете зі мною, — велить він піаністові тихше, ніж розмовляють на війні з полоненими. — І скиньте до біса оцю шинелю та покиньте амуніцію — вона личить вам, як корові сідло! Старший лейтенанте, перекладіть!
— Найн, найн! — заперечливо мотає головою німець, коли Сухов перекладе йому слова генерала.
І щось швидко забелькоче по-своєму.
— Він боїться, що його розстріляють удома, якщо він щось тут покине або загубить, — скаже Сухов, усміхаючись.
Генерал дивиться на німця з жалем і співчуттям:
— Прокляття! — цідить крізь зуби. — І це — нащадки Бетховена, Шіллера і Гете... От вам і «Schtorm und Schturm» — «Буря і натиск». Вони давно вже перетворилися на «Nacht und Nebel» — «Ніч і туман» на нашій території. Тобто — на випалену землю! Але на що ж перетворили цю велику націю прокляті фашисти?
Генерал знову стає генералом і обводить суворим поглядом все, що бачить на просторах поверженої, але ще не добитої до краю Німеччини.
А сонце гріє ласкаво, вже по-весняному тепло. І цвітуть сади, і зеленіють чагарники й дерева. А за ними мріють у мареві Зеєловські висоти, які нам треба взяти, щоб не вмирали мелодії та не гинули люди. Щоб видатні піаністи не тягали на собі протигазів та лопат. І не одягали шинелей. І щоб грізний Бетховен не гнівався на нас.
О, Зеєловські висоти...
Конча-Озерна, 5 травня 2010 року.
