«Ви вже своє відхвилювалися, тепер моя черга турбуватися про ваших діток». Ці слова сказала перша вчителька нашого сина на батьківських зборах, які відбулися одразу після завершення «вступних тестів» у школу. Ухопилася за фразу, як за соломинку, бо нервів на перші дитячі іспити пішло чимало — навчальний заклад, який ми обрали, і знаходиться неподалік нашого дому, і репутацію серед столичних шкіл має непогану. Однак син мене не підвів — продемонстрував уміння читати й переказувати, рахувати (вперед і назад), додавати-віднімати, логічно мислити... Кілька днів хвилювань, доки педрада підсумовувала результати тестів, і ось я —почесна мати першокласника.
Та сподівання, що все найскладніше позаду, виявилися марними. Першим етапом у марафоні збирання до школи стала медична картка. Один тільки припис про те, що дитина може із шести років відвідувати школу, чого вартий! Якщо на найвищому рівні вирішено, що в перший клас ідуть шестирічки, навіщо брати дозвіл для кожної дитини індивідуально? Коли ми оформляли документ, у жодній із поліклінік нашого району психолога не було — всі (!) у відпустці до вересня. Особисто я схильна вважати: фахівці не хочуть брати на себе персональну відповідальність за те, що психіка якогось малюка може не впоратися з навантаженням.
Коли з бюрократією завершили, настав час купувати все необхідне для школи. Самі рахуйте: штанці — більше сотні гривень, піджак — чотириста, взуття — ще три золотаві папірці, стільки само — рюкзачок, важко полічити, скільки пішло на приладдя, плюс триста гривень на прописи збирали в школі. Хоча, скажу відверто, ці витрати моя родина тримала із гордістю — перший клас у житті буває лише один раз.
А приблизно за тиждень до школи в мене почалося звичайне хвилювання. Раптом син не зможе влитися в колектив? Якщо через непосидючість пастиме задніх у каліграфії? Не встигатиму робити з ним домашні завдання? Ці страхи перетворилися на нічні недосипи. Отак і дійшла до роздумів —а чи свято, взагалі, перше вересня?
Пригадався мій перший дзвінок. Батьки були на роботі, й на лінійку вела сусідка. Невміло зав’язані її рукою банти, аромат зрізаних просто перед виходом із власного городу троянд, шоколадка «Оленка» в подарунок. По спині пробіг холодок того вересневого ранку, із пам’яті виринув образ першої вчительки (видалася неймовірно вродливою), долоня ніби знову відчула дружню руку однокласника в урочистій колоні... Звідки взявся мій ранець, які мама оформляла документи, як переживала, що не зможе розділити зі мною радість першовересня, — ці питання до сьогодні мене зовсім не турбували. Помітила, як у сина горіли оченята, коли приміряли форму, складали рюкзак.
Так. Перший дзвоник — це велике свято. Але не для батьків.
