Листи за підписами двох десятків жителів села Кочубіїв розлетілись не тільки по Чемеровецькому району, а й різних обласних організаціях та правоохоронних органах. У всіх йдеться про одне: односельчанин «привласнив» вуличку Зарічну. То розширяв її, то засипав, і тепер там начебто навіть сусідам до своєї хати не під’їхати, а людям до поля не пройти, бо вода все розмиває. Вплинути на таке самоправство ніхто не може, тож допоможіть...

 Незадоволених немає. А проблеми є

У сільраді приїзд кореспондента навіть не здивував. Вже стільки разів все на тій Зарічній перевіряли-перемірювали, стільки різних комісій там побувало, стільки відповідей понаписувано, що й переповідати в черговий раз не хочеться. Ось довідка про те, що дорога не звужена, а має чотири метри. Ось сусідка якраз нагодилась: «Та ніякий той чоловік не розбишака і не загарбник. Все життя на вулиці прожила, а не чула, щоб хтось незадоволений був. Ну, а те, що весняні паводки дорогу розмивають, то кого в цьому звинуватиш».

А ось секретар сільради Катерина Скрипник демонструє чи не найцікавіший документ: частина з тих, хто начебто підписався під скаргами, живе у протилежній частині села, тож нічого до вулички взагалі не має, частина і знати не знає, хто їхні підписи підробив. А решта підписантів — давно померли.

— Ситуація очевидна: хтось побив горшки із односельцем, а потім вирішив помститись, дуже грамотно склавши анонімку. На цьому можна було б і крапку поставити. Формально чоловік, який і проводив свої дорожньо-земляні роботи біля хати, закону не порушив, — повідомили у райвідділі міліції. — Тож і притягати його до відповідальності немає підстав. У сільраді теж підтверджують, що Зарічна нічим не краща і не гірша від решти сільських вулиць. Та головне — скаржників, по суті, немає, не відправляти ж відповідь померлим.

Але враження від цієї поїздки виявилось гнітючим. Бо проблема у Кочубієві не з однією вуличкою, а з ... усіма. Та й не тільки вулицями та дорогами. Телятники та корівники, що почали руйнуватись, колишня сільська лазня, яку хтось перетворив на сховище для сіна, млин, до якого люди почали забувати дорогу — ось такий невтішний сільський пейзаж. Навіть сільрада розмістилась у частині приміщення, котре колись закладали під школу, потім переробили під швейний цех, а тепер — стоїть пусткою.

На ремонт гроші не передбачено

Село не таке вже й маленьке — ще є у ньому понад чотириста дворів, де мешкає близько восьмисот людей. Хто молодший — добирається на роботу в сусідній район до Кам’янця-Подільського. До речі, більшу частину року саме цей шлях у широкий світ і відкритий для кочубіївців. До Чемеровець хоча й ближче, але ж не доїдеш, бо з осені, коли починаються дощі, та до літа, поки шляхи не просохнуть, водії маршруток відмовляються від цього рейсу. Ну а подорож до обласного центру, якщо комусь раптом знадобиться, це вже взагалі як навколосвітня. Бо ж треба спочатку в протилежний бік до Кам’янця добратись, а потім вже до Хмельницького мандрувати. А ні — то кілька кілометрів пішки до автотраси, а там вже, може, пощастить і з попуткою.

Місцина у селі й справді горбиста, вулички розбігаються то вгору, то круто вниз в різні боки. Дощі та паводки — справжня біда для селян, бо не тільки дороги, але часом і подвір’я, і городи в окремих місцях замулює. Але всі це давно сприймають як даність, з якою боротись нікому та й немає за що.

Раніше всі ці сільські дороги були на балансі районної ради. Але коштів на ремонт та утримання доріг навіть в обласному центрі не вистачає, то хіба можна надіятись, що хоч кволенький фінансовий струмочок добіжить до Кочубієва? Для дотаційного районного бюджету таке фінансове навантаження теж виявилось нездоланним. Тож, як розповіла Катерина Іванівна, торік дороги були передані на баланс сільської ради. А це — близько п’ятнадцяти кілометрів. Як же їх відремонтувати бідному селу з бідним бюджетом?

Формально таке рішення начебто і правильне: хто дорогами ходить-їздить, тому їх і латати. Але як це зробити на практиці?

Раніше сільський голова намагався знайти хоч якісь копійки, аби привезти кілька машин щебеню, бо навіть цього поблизу немає, та підсипати найглибші вибоїни. Але тоді така операція називалась нецільовим використанням коштів, бо в сільському бюджеті не передбачалась подібна стаття витрат. Тепер вже, наче, і зобов’язані це робити, але ж бюджет при цьому не зріс.

Із майже півтори сотні тисяч гривень, затверджених на рік, левова частка — дотаційні кошти. Без них не обійтись, бо потрібно виплатити зарплату працівникам медпункту, дитячого садка, бібліотеки та клубу. А всі ті місцеві податки, що вдається зібрати — крапля в морі, порівняно з потребами села.

Ще вчора худоба була

— Раніше у нас все своє в колгоспі було: і машини, і трактори. Як треба було дорогу порівняти — то й просити чужих не треба, — приєднуються до розмови жінки, що збираються у сільраді. — А тепер нічого в господарстві немає. Де все поділось?

Історії про те, як щезло колгоспне майно ще у перебудовні часи, вже потроху починають забуватись. Але в Кочубієві донедавна худоба на фермах була. От тільки скільки, чия вона і куди поділась — ніхто не знає. І лише тепер люди починають запитувати, куди ж поділися майно, корови та телята.

Мало того, із тих, з ким довелось розмовляти, ніхто достеменно не знає ще й того, кому, на який строк і за яких умов оплати здали в оренду свої земельні паї. Задоволені тим, що торік місцевий орендар видав всім по п’ять центнерів зерна. Але що буде цього року, коли навколо — лише кукурудза та соя?

У відповідь на мої запитання, чому ж не цікавились умовами оренди, строками договорів, не кажучи вже про підписання соціальних угод з орендарями, люди тільки плечима знизують, мовляв, нічого не знаємо і не відаємо.

А хіба ж не було загальних зборів? Хіба не розглядали різні варіанти оренди? Не запрошували інших інвесторів? Сьогодні без відповідей на ці найголовніші запитання уже мало яке село погодиться віддати комусь свою землю. Люди зрозуміли, що й вони можуть висувати нехай не дуже масштабні, але все ж свої умови.

А кочубіївці, маючи у власності 1,7 тисячі гектарів землі, навіть не зібрались усі разом, щоб розставити всі крапки над «і» в питаннях оренди. Точніше, збори оголошувались, але людей на них прийшло дуже мало. То що ж тепер дивуватись, що село опинилось у такій незавидній ситуації?

Навіть той, хто зачепив хоч одну болючу проблему сільського бездоріжжя, так і не наважився поставити під листом свій підпис. От і вийшло, що лист із Кочубієва — це як скарга із потойбічного світу і в прямому, і в переносному розумінні слова. Бо, з одного боку, і хочеться жити краще. Та з другого — нехай би ці зміни робились чужими руками.

Не хочеться ні в чому винуватити людей, бо їхньому життю і справді не позаздриш. Раніше хоч робота була важкою, та при ній мали ще якийсь заробіток. Тепер залишилась тільки робота. Пенсії, п’ять центнерів зерна на рік та ще 1,6 гривні за літр молока — ось і весь селянський достаток. Люди звикли жити бідно. А при незаможних господах хіба буде квітучим село? Кожен сам рятується, як може. Кому ж тоді подумати про Кочубіїв? Та хіба тільки про нього?

 

Хмельницька область.

Мал. Олександра МОНАСТИРСЬКОГО.