«Робінзони» з хутора Буда

Подружжя Олени та Сергія Письмаків на хуторі Буда — старожили. Вони втекли від благ цивілізації ще сім років тому. Не привабила обох навіть робота за кордоном. Просто з Польщі, з «пересадкою» у Черкасах, Олена та Сергій попрямували на хутір, зусібіч оточений Холодноярським пралісом, купили там хату й почали господарювати. Чимало друзів тоді не схвалювали вибір Письмаків. Дехто навіть кепкував: ось почнеться, мовляв, зима, і наші «робінзони» швиденько повернуться назад, до теплих батарей.

Однак минула й перша, й друга зима. Подружжя обжилося на власній садибі й узяло для ведення підсобного господарства ще чималий шмат землі. У старшої доньки Письмаків Каріни спочатку народився один брат, а згодом — другий. Причому народжувала Олена не в пологовому будинку, а в себе вдома, «під розквітлою яблунею».

— Я за фахом психолог, педагог, — ділиться молода жінка. — І переконана, що цілісна, гармонійна особистість може вирости лише в спілкуванні з живою природою, у середовищі душевного тепла і доброзичливості. Генії на асфальті не народжуються. Спочатку вони ходять по траві...

Олена показує свій город, сад, подвір’я. Розповідає, що при вирощуванні овочів і фруктів вони з Сергієм не застосовують ніякої «хімії». Тому їх екологічно чисті продукти із задоволенням купують туристи, котрі подорожують Холодноярським краєм.

Минулого року Олена посадила біля хати ще й «мильне» дерево. «Це екзот, яких у нас на садибі вже чимало, — з гордістю хвалиться. — Воно не тільки гарне, а й корисне. Плоди його застосовують для прання. Аби придбати паростки цього деревця, до нас їдуть навіть здалека. Однак розмножувати прищепи ми будемо пізніше».

Полюбила сільське життя і Каріна. Після закінчення у місті навчання дівчина повернулася до Буди. На той час у Письмаків уже з’явилися сусіди-однодумці Ганшини, котрі також стали екопоселенцями. За їхнього сина Олексія Каріна вийшла заміж.

— Коли донька готувалася до пологів, — пригадує Олена, — я, звичайно, в душі переживала за неї. Але від її наміру народжувати на хуторі, вдома, не відмовляла. Пологи відбулися благополучно, і про свою появу на білий світ голосно повідомив мій онук Семенко. Зараз Каріна з чоловіком та однорічним сином відпочивають на Азовському морі. Поїхали вони туди власним транспортом — Олексій сконструював веломобиль, і вся їхня сім’я користується тільки цією технікою...

Нонна Дмитраченко з чоловіком Михайлом та двома синами-школярами перебралися на хутір з Дніпропетровщини.

— Мої дідусь і бабуся по маминій лінії, — оповідає Нонна, — жили в селі Новоселиця на Чигиринщині. — А я навчалася і мешкала зі своєю сім’єю у Нікополі. Однак мене завжди тягнуло сюди, до цього неозорого простору і краси. Добре, що чоловік і сини сповна розділяють мої почуття і світосприйняття. Ми щасливі жити в своєму родовому «маєтку», радіємо кожному світанку, вечірній зорі, кожній травинці й квіточці. Вірю, що цей чудовий світ мої сини передадуть своїм дітям, а ті — своїм. Бо родове — це рідне. Для твого нинішнього і майбутнього роду.

Дмитраченки так само, як і Письмаки, мають для ведення особистого господарства більше гектара землі. Частину її відведено під сад.

— На сонячному боці ми посадили черешні, — показує рукою на пагорби Нонна. — На північному — кедри й сосни в обрамленні горіхів. Унизу викопали ставочок. Це наша «ванна», сад — зелений дім.

Михайло змайстрував із синами теплицю. Всю зиму родина забезпечена вітамінами. Вживають не лише «культурні» редиску, кріп, петрушку чи селеру. Навесні готують салати з молодої кульбаби, лободи, грициків. А з бур’янами борються так: накривають на деякий час ділянку поліетиленовою плівкою, і пирій чи осот під нею гинуть. «Це один із методів ведення органічного землеробства», — каже Нонна.

На жаль, колективне сільгосппідприємство, котре навкруг Буди орендує землю, не дотримується цих правил і застосовує при обробітку площ гербіциди. Дмитраченки разом з іншими екопоселенцями, як можуть, борються з екологічно несвідомими орендарями. Звертаються до органів державної влади, до преси.

— Ми маємо право жити в екологічно-чистому поселенні, — переконана Нонна. — Якщо це зрозуміють й інші жителі Мельниківської сільради, до якої належить Буда, зусилля наші помножаться. Актив нашого хутора має намір виступити на сесії сільської ради і запропонувати мельничанам проект соціально-екологічного розвитку території Холодного Яру, легендарного місця, де збереглися унікальні пам’ятки історії, культури, археології, природи.

Нонна Дмитраченко, яка працює екскурсоводом філії «Холодний яр» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», постійно пропагує серед туристів бережливе ставлення до навколишньої природи, до тисячолітнього Будянського дуба, патріарха українських лісів.

— Кожного року Буду та її могутнього велета-дуба відвідує понад 50 тисяч туристів, — інформує екскурсовод. — Приїжджі знайомляться з історією хутора, вклоняються братській могилі мирних жителів, розстріляних фашистами у червні 1943 року. Поруч із меморіалом загиблим наші екопоселенці разом із студентами Черкаського держуніверситету посадили торік яблуневий Сад Пам’яті. Всі яблуньки гарно прижилися, і вже цієї весни рясно цвіли. Однак дуже прикро, — продовжує Нонна, — що неподалік братської могили, де сплять вічним сном 89 загиблих земляків, один із підприємців побудував корчму, цинічно назвавши її «Дикий хутір». Всі наші звернення до влади про недопустимість п’яних оргій, гасання на квадроциклі біля святого місця, поки що не почуті. Втім, ми віримо, що глумління над пам’яттю жертв минулої війни буде припинено. Влада зробить свої висновки. А, можливо, й самі власники веселого закладу отямляться, зрозуміють, що на кістках безневинно убієнних гріх танцювати. Може, хоч на мить відчують себе шляхетними симиренками чи терещенками і перетворять «Дикий хутір» на музей історії та природи Холодного Яру. Нам вкрай необхідний такий заклад. А для будівництва ресторанів та готелів, котрі також потрібні для туристів, на Буді багато інших місць. Було б бажання...

Сказати, що місцеве населення, районне, обласне начальство з великим розумінням ставляться до життєвої і громадянської позиції екопоселенців, не можна. Проте й не помічати, що в недавно ще занедбаному й знелюдненому хуторі стараннями його нових поселян відродилося життя, також нікому не з руки. Зараз там мешкає десятеро молодих родин, у яких народилося, вже на Буді, семеро дітей (у «центральних» Мельниках за рік народжується двоє-троє дітлахів). Школярі екопоселенців навчаються у Мельничанській школі, але дистанційно. Вони розвинені, здорові, життєрадісні. Разом із батьками цікавляться історією. Наприклад, сини Дмитраченків перебувають зараз в археологічній експедиції у Новоселиці, на батьківщині своїх дідів-прадідів. Каріна Ганшина випустила для малят гарну книжку-розмальовку на екологічну тематику. Вона також чудово ліпить із глини, робить ляльки-мотанки. Багато інших дітей, як і їхні батьки, захоплюються народними ремеслами. А всі разом безмежно закохані в мальовничий, неповторний Холодний Яр і виступають за те, щоб надати йому статус національного парку. Тоді припиняться суцільні вирубки, не порушуватиметься господарюючими лісництвами екосистема. Це мрія і завдання, яке перед собою ставить нове покоління жителів старовинного хутора Буда.

Черкаська область.