Загальний курс держави має співвідноситися з позицією людей

На порозі нового політичного сезону, який стартує з початком роботи чергової сесії Верховної Ради, кореспондент «Голосу України» зустрівся з главою парламенту Володимиром Литвином, щоб з’ясувати його точку зору, його бачення перспектив розвитку різних суспільних процесів.

Ред.: — Володимире Михайловичу, зрозуміло, що камертоном на певному відрізку життя держави буде парламент. Які основні завдання має вирішити чергова сесія?

Литвин: — Насамперед — зберегти дух і сутність парламентаризму. Це означатиме, що збережено демократичний поступ країни, збережено свободу в усіх вимірах цього слова. Щоб Верховна Рада України усвідомила необхідність адекватного відбиття настроїв і устремлінь українського суспільства. А тоді й загальний курс держави співвідноситиметься з позицією людей. І, я переконаний, не буде поглиблюватися розрив між владою і народом, між державою і суспільством. Якщо ж переходити до конкретних завдань — звичайно, це прийняття бюджету. Бюджет — це дзеркало економічного стану країни. Бюджет — це відображення політики влади і перспектива країни. Він буде доволі напружений. Це вже очевидний факт. Розумію, потрібно приймати реальний бюджет, який би орієнтував, по-перше, на розвиток країни, а по-друге, стимулював би підприємницьку ініціативу людей. Заохочував громади, місцеву владу працювати краще, заробляти більше. Звісно, щоб це було матеріалізовано, потрібно насамперед зберегти ту реальну економіку, яка є в країні. Реальну, а не віртуальну. Бо якщо порівняти кількість цінних паперів за офіційною статистикою, яка є в світі, і сукупний світовий ВВП, то співвідношення буде таке: цінних паперів в 11 разів більше, ніж ВВП. Це наочне підтвердження того, що так далі в економічному плані людська спільнота розвиватися не може. Але Україну це зачепило значно менше. І нам треба робити ставку на реальну економіку.

Наступне завдання для парламенту — прийняття Податкового кодексу, його уніфікація з Бюджетним кодексом. Сьогодні розпалюються пристрасті довкола Податкового кодексу, якого фактично ще не існує. Наголошую: фактично не існує в завершеному вигляді. Виникли розбіжності між профільним парламентським комітетом і Кабінетом Міністрів. Я отримав листа від голови комітету, в якому стверджується, що між проектом, переданим до Кабміну, і текстом, опублікованим для всенародного обговорення, існують істотні відмінності. Виникає питання: що ми обговорюємо? Відповідно до рішення Верховної Ради України на обговорення було запропоновано проект, підготовлений до розгляду в другому читанні. Проте я не схильний драматизувати ці суперечки між Кабінетом Міністрів (точніше кажучи, між певним міністерством) і відповідними комітетами Верховної Ради. Гадаю, з огляду на ситуацію, ми повинні цей процес (і по суті, і формально) провести з самого початку до логічного завершення. По суті справи, з нуля, з обговорення, бо інакше виникає запитання: як же до другого читання враховувати пропозиції, які надійдуть від людей, котрі розуміються на питаннях податкового законодавства і на пропозиціях Кабінету Міністрів? Сподіваюся, що пророблена робота не була марною. По-перше, сьогодні вже достеменно зрозуміло, чого не потрібно робити. По-друге, я сподіваюся, що в нас з’явилося чіткіше спільне бачення того, яким має бути головний податковий документ. Хоча кодекс також не панацея: якщо є система податкових законів, то можна обходитись і ними. Але оскільки до податкового законодавства прикута велика увага і воно викликає багато нарікань, варто вийти на єдиний уніфікований документ. Однак він має відповідати запитам усієї країни. Досягти цього — ключове завдання Верховної Ради. Сподіваюся, що опрацюємо всі пропозиції, які буде внесено від Президента України, Кабінету Міністрів, громадськості, народних депутатів, і вийдемо на прийнятне рішення. Звісно, воно буде компромісне. Але від нього багато в чому залежатиме те, як далі розвиватиметься країна в економічному плані.

На жаль, у нас скрізь присутня політика. Тому я категорично виступаю проти того, щоб цю тему робити полем для політичного протистояння. Читаю заклики представників громадських організацій, підприємців, бізнесу — протестувати проти проекту Податкового кодексу. Постає закономірне запитання: документ що, вже прийнято? Вже є узгоджений, єдиний проект, який буде винесено на розгляд? Його немає! Тому енергію краще перенести в конструктивне річище — пропозиції. А вони відсутні, натомість є намагання демонструвати осібні погляди. Звісно, це треба сприймати спокійно, з поправкою на те, що з початком нового політичного сезону фактично стартує і виборча кампанія. Та нам потрібно зрозуміти, що виборами життя не розпочинається і не закінчується.

Нарешті, ще одна площина роботи нинішньої сесії: масив законодавчих актів. Наведу таку статистику: на кінець серпня ми маємо 1315 законопроектів, з них близько 400 вже готові до розгляду в першому і другому читанні. Решта — опрацьовується. На жаль, як і раніше, продовжує домінувати законодавча ініціатива народних депутатів. 1200 законопроектів із 1315 запропонували народні депутати. Я розумію цю ситуацію так, що в уряду не було можливості розгорнути широку роботу на цьому напрямку. Але хочу сказати, що останнім часом надходження документів від Кабміну все ж таки збільшилося. Сьогодні таких маємо 104. Є низка важливих законопроектів від Президента. Відтак їх ми маємо розглянути як невідкладні, тобто створити можливості для організації роботи виконавчої влади. І, звісно, для реалізації програми економічних реформ.

На мій погляд, для того щоб поставити роботу з реформування країни на практичні рейки, є цей рік і перша половина наступного. Якщо не буде реальних зрушень, якщо, боронь Боже, політична складова домінуватиме над економікою, про реформи годі й говорити. Виходжу з того, що не на сьогодні-завтра, а на перспективу потрібно утвердити ту визначеність і ту спільну відповідальність, яку сьогодні окреслено між гілками влади. Це запорука того, щоб постала нова Україна. На цьому потрібно особливо наголосити, з огляду на те, що ресурс, напрацьований попередніми поколіннями, попередньою системою, на якому будувалася й розвивалася Україна як незалежна і суверенна держава, вичерпано практично до нуля. Криза це наочно підтвердила. Сьогодні треба працювати, що називається, з коліс, і Україна як незалежна держава повинна розвиватися вже на своїй власній основі. Це дуже складно. Це має усвідомити насамперед вся влада. Працювати і будувати країну на основі нинішніх можливостей. Бо раніше була така розкіш, як можливість займатися політичною боротьбою, оскільки зберігалася стара база, на якій жила Україна. І, думаю, ми просувалися значною мірою на інерційній основі. Сьогодні потрібні вже нові імпульси, а вони можуть виникнути за рахунок того, що буде розкуто ініціативу людей. Гадаю, сьогодні саме той час, коли треба задіяти гасло «Збагачуйтесь!», щоб кожна людина могла на власному досвіді відчути, що таке, активно працюючи, отримувати за це адекватні гроші. Треба, крім усього іншого, прищепити всім, починаючи з тих, хто приймає рішення і закінчуючи пересічною людиною, нову свідомість. Зокрема, вона має полягати в тому, що можливості природи не безмежні. І треба сьогодні забезпечити гармонійне співвідношення матеріального виробництва з можливостями, створеними Всевишнім.

Ред.: — До парламентської більшості приєднується багато депутатів з інших фракцій. Очевидно, настане такий час, коли рішення у Верховній Раді зможуть прийматися без голосів народників і комуністів. Чи не означатиме це переформатування коаліції?

Литвин: — Я взагалі не сприймаю того, що ми штучно накинули на український владний організм цю класичну західну формулу: коаліція—опозиція, більшість—меншість. Хоча до цього ми напевне згодом прийдемо. Поки що наші реалії такі: ті, хто зумів домовитись і вгамувати владні устремління, взяли на себе відповідальність і назвалися коаліцією. Ті, хто через надмірні амбіції цього не зміг зробити, змушені демонструвати свою опозиційність. Що таке опозиція в українському варіанті? Це вміння запропонувати те, чого влада на даний момент виконати не може, і спекулювати цим на настроях людей.

Вже час демонструвати серйозне ставлення до будівництва української держави. Треба припинити грати в державу і гратися з державою. Те, що відбувалося принаймні до останнього періоду, — це велика гра з малопомітними результатами. Але Україна, як будь-яка інша держава, — це ж не пісочниця, де можна будувати замки чи фортеці, потім розвалювати їх, знову намагатися щось зліпити. Тим паче, що Верховна Рада, крім усього іншого, просто приречена, зобов’язана довести до логічного завершення те, що ми називаємо конституційною реформою. Бо якщо брати Конституцію 1996 року — це був компроміс на той час. Тоді була інша розстановка сил, тоді іншими були внутрішні можливості України. Тоді компроміс значною мірою було досягнуто за рахунок, якщо хочете, зовнішнього подразника. З огляду на те, що замаячіла можливість референдуму щодо Конституції. І під тиском депутати завершили тривалу роботу за одну ніч. Хоча на той момент Конституція мала високу кондицію. Але потім далася взнаки одвічна українська практика — ревізувати щойно прийняті рішення. І фактично одразу ж почали вноситися різного роду пропозиції. Тобто знову почався цей кількісний процес. Діяли за принципом, що заперечення є одним із законів суспільного розвитку. А особливо це виявилося після президентських виборів 1999 року. Тоді необхідність конституційних змін мала чітку і зрозумілу мотивацію: взяти реванш за поразку на президентських виборах. Хочу сказати, досить тривалий час тодішня офіційна влада протистояла цьому процесу, а потім його очолила. І знову ж таки, під кутом зору не потреб країни, а щоб залишити себе при владі. Тобто конституційний процес підганявся під політичні мотивації, під політичні моменти, під розстановку політичних сил і під бачення свого місця у владі.

Врешті-решт цим скористались у 2004 році, щоб викликати конституційну кризу. Маю сказати, осягаючи останню п’ятирічку, тобто часи попереднього Президента, розумієш: це добре, що тоді прийняли зміни до Конституції і роззосередили владу. Уявімо, що влада була б в одних руках при тому протистоянні і нехлюйстві, при високих амбіціях і маренні месіанством, яке ми спостерігали п’ять років, — як би тоді процеси розвивалися в Україні? При тому, що значною мірою бал правило оточення. Як би вони розпоряджалися необмеженими повноваженнями, величезними повноваженнями від імені й за дорученням Президента, маючи в руках факсиміле? Тому я вважаю, що нам треба серйозно підійти, по-перше, до зняття неузгодженостей у Конституції, по-друге — до логічного завершення того конституційного процесу, який було розпочато. І, зокрема, щодо організації влади на місцях. Для того щоб рішення, які приймаємо у вигляді законодавства, були синхронізовані з повноваженнями, котрі мають отримати місцеві органи влади. Звісно, нам потрібно чіткіше розмежувати владу на центральному рівні. І прийняти такий документ (чи то у формі змін до Конституції, чи то у формі нової редакції Основного закону), який би дозволив реалізувати ті грандіозні задуми, про які сьогодні йдеться. Зрозуміло, що ми повинні враховувати реалії, які відбуваються у світі. Ті проблеми зовнішньополітичного характеру, з якими зіштовхнеться Україна.

Разом із тим вважаю, що ця робота має відбуватися планово, щоб у нас не домінували політична складова та кампанійщина.

Ред.: — Наскільки міцними на сьогодні є позиції коаліції? Чи збережеться вона в нинішній конфігурації?

Литвин: — Переконаний, що основа коаліції, яку складають три фракції, збережеться. У цьому я переконаний абсолютно, навіть з огляду на те, що вирішує не кількість, а якість. У парламентському житті, як і в будь-якому житті, ви ж розумієте, часто-густо можуть визначати тенденції і процеси навіть не фракції, а люди, які матимуть адекватну настроям суспільства позицію, а головне — здатність і спроможність укласти у логіку практичних пропозицій і дій те, про що думають і говорять люди. А тим паче, що нам не потрібні чергові політичні збурення та будівництво України за рахунок «фюрерства» і «вождизму», коли в нас за рахунок балаканини й популізму, замішаних на грошах, будуть плодитися амбітні лідери, які розриватимуть країну в своїх інтересах.

Зверніть увагу на те, що сьогодні відбувається в Україні. Є чимало претендентів на роль чергових рятівників нації. Вони все заперечують, критикують. Останнім часом ця критика, тотальне заперечення і загальне звинувачення були рушієм нашого політичного розвитку. Але цей ресурс уже також вичерпується, і це потрібно зрозуміти. Якщо людина виступає і каже, що все не так, у мене виникає запитання: коли не так, то ви несете відповідальність. Бо, як правило, це говорять люди, глибоко інтегровані у владу — вчора й сьогодні. Але коли вони критикують і розказують, що не так, і як Україна має жити, то, очевидно, гадають, що зможуть реалізувати своє бачення розвитку країни, коли отримають абсолютну владу. Сподіваюсь, що абсолютну владу в найближчі десять років вони не отримають. Це як мінімум. Бо це ж буде біда для України. Висновок: якщо ви так уболіваєте за Україну, то давайте її всі разом будувати. А тоді вже порахуємося славою, кому скільки відсотків належить в одержаних позитивних результатах.

Думаю, ви погодитеся зі мною, що на владний олімп із тих, хто заповзято заявляє свої претензії, у найближчі роки ніхто не зійде. Певно, і вони це розуміють. Тоді треба припинити весь цей лемент, який стоїть у країні, і взятися за роботу. Я не можу зрозуміти сьогоднішні заклики: давайте з початку політичного сезону (а він традиційно розпочинається з початком роботи сесії) будемо блокувати і чогось вимагати. Це простіше. Давайте подумаємо, як зробити краще. Дійсно, я вважаю, що особливо в такий транзитний для України період повинна бути потужна опозиція. Але опозиція — це альтернативна точка зору до офіційної лінії. Поки що альтернатив дуже мало, зате є нестримні обіцянки. На превеликий жаль, це вже ввійшло в нас у моду. Зверніть увагу, спочатку одні обіцяють, потім інші... Маю сказати, що вони людям усе ще подобаються. Але ж далеко не заїдемо на рейках критики, звинувачень, спрощених підходів, обіцянок: як тільки завтра мене оберете — все стане нормально, ціни на газ будуть низькі або ж узагалі правила дорожнього руху відмінимо. А чому ж це не зробили, коли мали відповідні можливості? Потрібне відчуття реалізму. Країна повинна почати працювати. Треба припинити тотальне розбещення країни. Що особливо небезпечно, це тотальне розбещення відбувається на бідняцькому рівні. Вже люди не хочуть працювати, бо не бачили кращого життя і пристосувалися до того, що є. Треба, коли хочете, показати кожній людині, що є інше життя, інші можливості. Це дуже складно зробити, бо люди психологічно до цього не готові. Вони навчилися задовольнятися тим мізером, який у них є. І все. Тому слід робити ставку на молодих, небайдужих та ініціативних, які хочуть прорватися до нормального цивілізованого життя.

Я знову виходжу за рамки ваших запитань, але це не намагання ухилитися від них. Скажу відверто: тема коаліції, хто проти кого дружить, — нецікава. Це не те, що сьогодні потрібне країні.

Ред.: — Якщо все-таки набереться 300 голосів і постане питання змін до Конституції, за які зміни голосували б ви?

Литвин: — За те, щоб у нас були чітко визначені владні повноваження, вертикаль влади. І щоб значна частина повноважень перейшла на місцевий рівень. Відповідно і владних повноважень, і економічних можливостей. Вважаю, це буде спільно опрацьований документ. І, разом з тим, переконаний, що ця робота відбуватиметься у штатному режимі, у такий спосіб, щоб на початку весняно-літньої сесії ми закрили цю тему. Не можна її безкінечно тягати, як цуценя куфайку. Ви ж знаєте, що Верховна Рада у свій час прийняла проект змін до Конституції про організацію влади на місцях. Але так і не довели це питання до кінця. Я вважаю, що нам треба в Конституції підсилити гарантії реалізації прав і свобод наших громадян. Цей розділ у нас один із найкращих — відповідає всім міжнародним стандартам. Тільки ті гарантії не реалізуються. Скажімо, безоплатна охорона здоров’я, безоплатна і доступна якісна освіта. Якщо в Конституції є цей припис, то його потрібно повністю гарантувати й передбачити механізми, які б забезпечили реалізацію цих конституційних приписів. Повинен сказати, що Конституція, на превеликий жаль, сповна не працює. Конституція живе своїм життям, суспільство — своїм, а влада — за своїми особливими законами. Все це потрібно з’єднати. Але ще раз наголошую: ця робота має відбуватись у, так би мовити, штатному режимі. Так це і буде зорганізовано.

Ред.: — Тобто 300 голосів набереться, з часом?

Литвин: — Звичайно, набереться. Більше того, я вважаю, що нам потрібно синхронізувати в часі вибори Президента і Верховної Ради України. Тоді в нас не буде такого протистояння. У всякому разі, на перехідному етапі. Бо в нас так: обирається Президент, а Верховна Рада вже усталена в розстановці сил, з центрами впливу, і відповідно Кабінет Міністрів, і немає узгодженої роботи. А так прийшли разом на п’ять років, організували владу. Відповідати мають ті, кого люди обрали. Слід засвоїти ще одне очевидне правило: влада єдина. Є лише різні повноваження у різних гілок влади і різних її інститутів. А влада єдина, як єдина її відповідальність перед суспільством.

Ред.: — З ваших слів можна зробити висновок, що майбутні парламентські вибори можуть бути або дострокові, або чергові, або перенесені на якийсь певний період. За яких умов може відбутися один із трьох варіантів?

Литвин: — Парламентські вибори мають відбуватись у точно визначений Конституцією час.

Ред.: — Володимире Михайловичу, ви сказали, що на порядку денному осені зокрема буде два питання: бюджет і Податковий кодекс. Які основні макро- і мікропоказники ви можете спрогнозувати, щоб, як ви сказали, «Україна почала працювати» і «кожна людина відчула гроші»? І щодо Податкового кодексу. Президент сказав, що в ньому слід передбачити податок на розкіш. Що, на вашу думку, має обов’язково містити «економічна конституція»?

Литвин: — Відносно основних макроекономічних показників: уряд їх опрацював. ВВП передбачається 1 трильйон 253 мільярди, приріст ВВП -до п’яти відсотків, інфляція — до дев’яти відсотків, хоча є й інші показники: 10—11 відсотків. Звичайно, для нас украй важливо, щоб інфляція вимірювалась однією цифрою. Бо при такому прирості, при такій інфляції постає питання, як забезпечити випереджувальне зростання заробітної плати. Щоб не зменшувалася заробітна плата. Оце та база, на якій сьогодні працює Кабінет Міністрів. Думаю, це залежатиме ще й від того, чи зможемо ми залучити інвестиції. Щодо цього йде активна робота. Маю сказати, дуже цілеспрямовано в цьому плані працює Президент України. Ви знаєте, що на цей політичний сезон заплановано цілу низку вкрай важливих для країни візитів — як до України, так і візитів українських делегацій, насамперед президентського рівня, до інших країн, для того щоб там і в нас побачили й відчули, що Україна є стабільною державою, з якою можна працювати.

Другий момент — питання землі. Я дедалі більше переконуюся, що нам потрібно вирішити цю проблему. Її можна позначити терміном «ринок землі». На яких умовах. Те, що зараз відбувається з землею в тіньовий спосіб, потрібно припинити. Коли держава і люди нічого абсолютно не отримують. Треба прийняти рішення про кадастр землі, ринок землі. Ви знаєте, я обстоював тезу, що душу і землю не продають. У принципі і зараз обстоюю, водночас отримую величезну кількість листів, коли люди мене, що називається, ганять, кажуть: а чому ви забороняєте вирішувати питання землі?

Маю сказати, що в нас недовирішене земельне питання. Як воно було недовирішене після звільнення з кріпацтва, під час столипінської реформи, під час інших реформ — починали і не завершували. Сьогодні людям начебто дали землю, начебто вони мають земельні паї. Але в економічному й соціальному плані зробили людям ще гірше. Більше того, втрачається будь-яка мотивація до роботи. Земельний пай віддав, отримав, скажімо, за нього 300 гривень або певну кількість зерна і цукру — і все. А яка мотивація далі в людини? Ніякої. Ми повинні покласти край цьому голому популізмові й серйозно підійти до справи. І з урахуванням цього нам потрібно вибудовувати економічне життя. Розумію, навряд чи ми до кінця року зможемо прийняти якісь рішення з земельного питання. Але нам потрібно мати спільне усвідомлення цього і, звичайно, працювати в цьому напрямку. У постанові Верховної Ради, яку ми прийняли щодо громадського обговорення проекту Податкового кодексу, передбачено, що Кабмін внесе проект бюджету на 2011 рік на основі нових Податкового і Бюджетного кодексів. Бо інакше втрачається логіка в роботі. Це не є великим секретом, що дуже важко буде прийняти бюджет (наголошую: реальний) до завершення місцевих виборів. Очевидно, немає потреби розшифровувати цю тезу. Отже, в нас є час працювати над цією проблемою.

А щодо Податкового кодексу, то він має відповідати таким головним критеріям: бути зрозумілим тим, хто платить податки; бути підйомним у сенсі податкової суми; повинен розширити базу оподаткування і, нарешті, повинен захищати платників податків.

Ми приречені на те, щоб прийняти податок на розкіш. Ви прекрасно розумієте, що сьогодні потрібно піднімати економічну основу держави. Я не кажу, що багаті повинні поділитися з бідними, але має бути соціальна справедливість. Якщо людина збудувала маєток на 1000-2000 квадратних метрів, то, очевидно, вона повинна платити з більшим навантаженням — скажімо, починаючи від 300 метрів. До 300 метрів нехай буде звичайне оподаткування. Від 300 — я умовно кажу. Або від 500. Треба визначити середнє, що мають люди, і прийняти відповідне рішення. Бо якщо цю планку знизити, вийде, що людині, яка має велику хату в селі і живе в силу життєвих обставин сама, доведеться сплачувати непідйомні податки. Треба, очевидно, сільську хату відділити від величезного котеджу. Це коли говорити про нерухомість.

Очевидно, що всі повинні платити податок на землю. Треба подивитися на земельний пай, який отримала людина, — це один підхід, і інший, якщо купили ці земельні паї і володіють сьогодні земельними масивами у 100, 200, 300 гектарів і більше. Повинні платити. Особливо з урахуванням того, що сьогодні набрали землі в оренду, платять людям дещицю за паї, не обробляють цю землю, а чекають, поки буде закон про ринок землі, щоб зразу ж її скупити. Треба ввести податок за використання землі: якщо ти її не використовуєш, то мусиш платити. Більше того, на прикладі Києва подивімося, скільки стоїть зруйнованих будинків. Вони вже у приватній власності. Абсолютно нічого не робиться. Якщо придбав ділянку під будівництво і, скажімо, протягом року нічого не зробив — повинен платити вдвічі-тричі більший податок. Тоді наші міста матимуть привабливий вигляд, починаючи з української столиці. Далеко ходити не треба, подивіться на Хрещатик. Скільки можуть стояти ці паркани, обписані, обклеєні? Це що, європейська столиця?

Податки на розкішні автомобілі. Уряд вже пропонував зробити це. На жаль, через Верховну Раду ідея не пройшла, бо почали викреслювати різного роду позиції і дійшли до того, що треба обкласти податками тих, хто їздить на скутерах. Дорогі автомобілі мають обкладатися податком, так само, як і предмети розкоші — скажімо, хутра, діаманти.

І, звичайно, проблема пенсійної реформи. Звісно, розв’язання її не вирішить завдання наповнення бюджету, але в інтересах соціальної, політичної стабільності треба обмежити верхні пенсії. Різниця між мінімальною й максимальною пенсією не має бути такою разючою. Вважаю, було б правильним обмежити верхню стелю пенсії десятьма тисячами гривень. Хоча, звісно, наражаюся на критику тих людей, які отримують більші пенсії. Таким чином, думаю, багато в чому внесли б спокій у суспільство. Не було б недовіри, ненависті у взаєминах людей.

Ред.: — Володимире Михайловичу, ви сказали, що зараз лунають заклики до блокування трибуни. Зрозуміло, що опозиція педалюватиме тему підвищення цін на газ і пенсійного віку. Як ви вважаєте, парламент, і зокрема ваша фракція, підтримає меморандум МВФ?

Литвин: — Нинішньому урядові варто поступити в такий спосіб: опублікувати меморандуми про співпрацю з МВФ, які підписувала попередня влада і які підписали зараз. Повинен нагадати, що не так давно меморандум з МВФ підписували Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, голова Національного банку, виконуючий обов’язки міністра фінансів. Зараз, наскільки я знаю, цей документ підписано між урядом і МВФ. Так, як це повинно бути. Однак тоді ставили високі підписи і не виконували взяті на себе зобов’язання. Але ж прекрасно розумієте, що світ не цікавить, що в Україні змінюється влада. Тому що це не відміняє угод і зобов’язань, які було прийнято. Отже, сьогодні уряду слід чітко сказати, що він виконує зобов’язання, які його попередники натягли на Україну. Що стосується цінового чинника на газ — моя позиція полягає в тому, що треба в кожному населеному пункті провести сходи громадян. І на прикладі конкретної сім’ї, конкретного домоволодіння показати, що людина платила за газ до підвищення цін і що вона платитиме зараз. Наочно показати, щоб люди заспокоїлись і переконались, що бідні не будуть платити більше, ніж вони платили. Що вони отримуватимуть субсидії. Їхня справа — заповнити анкету на одній сторінці, все інше — справа влади. Пенсіонери не повинні платити більше десяти відсотків від своїх доходів, а працюючі не мають віддавати більше п’ятнадцяти.

Друге питання, яке в цьому плані повинно бути реалізоване, це енергозбереження. Не повинно ж бути так, що в нас узимку відчиняють кватирки й опалюють повітря. Третій момент — треба конкретно, не на рівні закликів показати, які є альтернативні можливості. Скажімо, те ж село. Наприклад, моє рідне. Поставити одній людині оті котли сучасні, про які багато говорять. І щоб люди мали можливість прийти подивитися, як він працює і що люди від цього отримують. Але це повинна взяти на себе влада. Здобути довіру людей можна за рахунок того, що вони наочно побачать, що відбувається. Ну й, звісно, треба займатися розробкою власних родовищ. Але треба розуміти, що, підписавши енергетичну хартію, ми зобов’язані виходити на ті ціни, за якими живе світ. Це крім усього іншого. Звісно, зарплати в нас далеко не такі, як в усьому світі. Та в нас і запити набагато скромніші.

До речі, для розв’язання згаданих проблем рішень Верховної Ради не потрібно. Це питання виключно урядове. Але я прекрасно розумію, що це спільна відповідальність, і цю відповідальність особисто усвідомлюю. Правда, популярності від цього не здобудеш. Але цю роботу рано чи пізно доведеться проводити. Зрозуміло, що захоплення від цього в мене особисто як у людини немає. Але це такі жорсткі, навіть жорстокі реалії, з якими не можна не рахуватись.

Щодо пенсійного віку. Це дуже складне для України питання. Сьогодні, з одного боку, ми говоримо про безробіття. А з другого — людей цікавить головне: коли вони підуть на пенсію. Маємо таку ситуацію, коли пенсіонери займають робочі місця, бо вони працюють, а молодим ніде працювати. Тому питання підвищення пенсійного віку повинно насамперед супроводжуватися збільшенням кількості робочих місць. Якщо й далі житимемо за інерцією, в нас скоро не буде кому працювати. Україна вже значною мірою є країною пенсіонерів. Відповідно рівень пенсій падатиме. Тепер треба подивитися, скільки в нас люди живуть, коли виходять на пенсію. Не просто середню тривалість життя — вона у нас низька. У нас, як правило, помирають у працездатному віці, особливо чоловіки: у сорок—п’ятдесят років. А, скажімо, жінки після виходу на пенсію живуть 20-25 років. Це найбільший показник в Європі.

Ред.: — До пенсії доживають найміцніші...

Литвин: — У нас знову ж таки найнижчий пенсійний вік, і нікуди ми не дінемось, будемо змушені піти на прийняття цього рішення. Але поступово і планово. Тільки треба дивитись, для яких категорій людей. Не тих, хто завтра буде виходити на пенсію, а для тих, кому сьогодні 35 років. Щоб знали, що доведеться працювати довше. Саме в такій площині слід ставити питання. А не так: люди добрі, завтра, хто готувався на пенсію, відкладав гроші для того, щоб організувати свято, будете працювати, скажімо, на шість місяців більше. Ні, так не буде.

Думаю, що і багато пенсіонерів зацікавлені в тому, щоб працювати. І вони працюють сьогодні реально. Отож треба додатково вмотивувати їх, щоб вони були зацікавлені в тому, щоб працювати. Є низка сфер, де потрібно, щоб люди мали величезний життєвий досвід. Зокрема, й на ниві наукової та викладацької роботи. Практично ж то люди й зараз працюють. Тому сьогодні треба привести у відповідність те, що вже склалося. Є необхідність виокремити складні професії, скажімо, шахтарів, металургів, тих, хто працює в шкідливих умовах. Скажімо, лікарів, які працюють із особливо небезпечними захворюваннями. Тобто пенсійна реформа здійснюватиметься спокійно і зважено, прозоро. Але, звісно, коли говорять на загал, про всіх — це викликає несприйняття. Особливо в тих людей, які передпенсійного віку. Особливо в тих людей, які не можуть влаштуватися на роботу в передпенсійний вік. Оце для нас проблема — як зробити, щоб не уникали роботодавці людей старшого віку. Бо всім хочеться молодих і красивих, а що ж робити уже людям досвідченим? Які мають життєву і професійну мудрість. Знову ж таки, акцентовано кажу: цей процес невідворотній, але він буде здійснюватись, як я бачу й розумію, спокійно і зважено, з урахуванням тих обставин, що склалися.

Ред: — Володимире Михайловичу, ви колись говорили: українські реалії такі, що після виборів починається війна і протистояння, оскільки до влади приходить учорашній опозиціонер... Один із виходів ви бачите в тому, щоб об’єднати парламентські й президентські вибори. А можливо, разом з цим передбачити якусь наступність у владі?

Литвин: — Наступність у владі забезпечує виключно народ. Ви знаєте, що таке вибори? Це санітарний день для влади. Коли люди чистять і прибирають від влади тих, хто не повинен в ній працювати. Тому все залежить від людей. А як забезпечити цю наступність? Єдине, якщо іти за цією пропозицією лінійно, то прийняти закон про спадковість влади. Я вважаю, що вибори — це, окрім всього іншого, ще й оновлення влади. Важливо, щоб люди робили правильний вибір. Зверніть увагу, у нас так сталося, що за всі роки незалежності, як правило, прихильність людей здобуває той, хто гучніше кричить. Хто витонченіше звинувачує, діючи за принципом «тримай злодія», хто найбільше обіцяє. Наші люди настільки добрі, що вони забувають, що ця людина робила вчора, будучи при владі.

Можуть скільки завгодно поливати брудом, у тому числі й у засобах масової інформації, коли ти перебуваєш на посаді і дієш, виходячи з реалій. Коли ж ти перемістився, відлучився від влади і почав усіх критикувати, тебе вже одразу зараховують до розряду демократів. Перед цим ти був у стані ретроградів і ледь не ворогів свого народу і своєї держави. Критика дає тобі право на індульгенцію і ти зразу переходиш у демократичний табір, ти одразу стаєш пророком, і всі вважають, що ти виголошуєш незаперечні істини. Парадокси у цьому плані колосальні. Люди повинні навчитися голосувати не «проти», а голосувати «за». І розуміти, що вони несуть відповідальність за свій вибір.

Мене часто звинувачують у тому, що я Верховну Раду розпустив, депутатів у залі немає, людям не подобається, як поводяться народні обранці, які рішення приймають. Але ж я працюю з тими, кого люди обрали. Інших депутатів у мене немає. Та коли запитуєш людей: «А за кого ж ви голосували?», вони враз впадають у праведний гнів, бо не хочуть відповідати за свої вчинки. У нас ще немає усвідомлення того , що люди формують владу. От обрали Президента. Обрали? Обрали. Отже, повинні п’ять років його поважати. Оберуть знову — і далі повинні поважати. І шанувати таким чином себе і державу. У нас сьогодні проголосували, а завтра починають проклинати. А де ви були всі раніше?

Тому має бути відповідальність за свій вибір. Як на мене, на даному етапі варто було б прийняти рішення, яке фактично зобов’язувало всіх людей брати участь у виборах. Щоб не вийшло так, що меншість формуватиме владу, а люди будуть владу зневажати. Бо вона їм не подобається і не відповідає їхнім інтересам. Не можуть голову міста обрати, скажімо, четвертою частиною населення, а потім з цього приводу демонструвати суцільне невдоволення. Приклад — будь ласка, далеко ходити не треба: місто Київ. Двічі обрали одну і ту саму владу у місті Києві. А ця влада «убила» місто всерйоз і надовго. А сьогодні її очільники із-за меж України зверхньо плюють на жителів міста-героя Києва. Реалії ж такі? Такі.

Ред: — Володимире Михайловичу, я уточню запитання. Мається на увазі, що в Україні повинен бути якийсь єдиний відпрацьований курс, програма, скажімо, як у західних країнах є певна стратегія розвитку держави, і партії, які приходять до влади, загалом ідуть за цією стратегією. Можливо, і у нас дійти до того, щоб було дві-три потужні політичні сили і змагалися б вони не за владу, а щоб виконували стратегічну програму. Тоді б не було такого, коли приходить одна влада, приймає якусь програму і орієнтується в один бік, приходить інша влада — приймає ще якусь програму й орієнтується зовсім у протилежний бік. І таким чином в Україні постійно нестабільна ситуація.

Литвин: — Річ у тім, що після Конституції, на мій погляд, другим стратегічним документом є «Засади внутрішньої і зовнішньої політики». Цей закон свідчить, що є спільна позиція Президента, уряду і Верховної Ради України. І будь-яка нова влада на рівні Кабінету Міністрів, на рівні Верховної Ради України діятиме виключно у тих межах, які визначені цим законом. І тлумачення цього закону повинні бути однозначні. Тоді в нас буде те, що ми називаємо наступність влади. Не буде ж так, що одні вступали в НАТО, інші не вступають. Вступали в Євросоюз, а інші говоритимуть про ЄЕП. Усе чітко зафіксовано. Належить подумати над статусом цього закону. Слід надати йому статус конституційного закону, щоб його не можна було змінювати під відповідні настрої. Це по-перше. А по-друге, програма, з якою, скажімо, іде на вибори кандидат у Президенти України, повинна бути покладена в основу наступних дій. Це й буде легітимність влади. Відповідно, треба уважніше ставитися до тих програмних документів, з якими виступають політичні партії, з якими виступають конкретні особи під час виборчої кампанії. І щоб після виборів маніфест політичної партії, яка перемогла, був законодавчою складовою програми діяльності Кабінету Міністрів. Адже за нинішніх реалій люди на виборах фактично обирають уряд. Формується Верховна Рада України, і ті, хто має більшість, пропонують Президенту кандидатуру Прем’єр-міністра України. Сьогодні у Президента немає, по суті, механізму впливу на кандидатуру Прем’єр-міністра України. За рівнем нинішньої політичної культури це несе в собі загрозу протистояння на рівні Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів України. Нам також потрібно це врахувати, я маю на увазі в процесі роботи над конституційними змінами. Нам треба враховувати рівень культури, рівень політичних традицій, я не кажу вже про завдання країни і про реалії, з якими ми маємо жити. Саме через це я стояв і стою на тому, що ми повинні вести серйозну розмову.

Взагалі мушу сказати, що на такому транзитному етапі, на якому перебуває країна, з урахуванням такої палітри політичних сил і настроїв у різних регіонах, релігійної ситуації, світоглядних орієнтацій, нам потрібно мати постійний загальноукраїнський «круглий стіл», де відбувалися б публічний діалог і опрацьовувалися ті підходи, які потім клалися б в основу державних рішень. Як про позитив повинен сказати, що сьогодні повертається на те місце, на якому має бути, Рада національної безпеки і оборони. Це вже місце не для балаканини, а для серйозного обговорення ключових питань, які є чутливими для країни. Я є тривалий час членом РНБО. З перервами уже десь 10 років. І можу порівнювати, що було недавно, і що зараз. Було: вступна промова на годину, а потім, кожен що хоче і куди хоче... На виході нічого немає, усі сидять і малюють коники. А нині кожен повинен висловити свою точку зору з того чи іншого питання. Більше того — повинен готуватися. Не просто ж прийти на РНБО, щоб переговорити з колегою, вирішити якісь проблеми. А готуватися, щоб висловити свою точку зору, підняти руку персонально. Ти чи «за», чи «проти». І підписатися, щоб потім не сказав: «Я за це рішення не голосував». Але РНБО — це офіційний інститут. А нам, очевидно, треба мати загальносуспільний майданчик для діалогу.

Ред.: — Гайд-парк...

Литвин: — Гайд-парк у нас уже є. Але якщо вже заговорили про Гайд-парк, я вважаю, що в нас має бути одна з прямих норм демократії, можливість людини вийти і висловити на мітингу або маніфестації свою позицію. Але це не спотворені позиції людей, коли за проплачені суми мобілізуються і виголошують чужі гасла. Ні для кого це абсолютно не є таємницею — зараз здебільшого проплачені акції протесту, які видаються за позицію людей.

Ред.:. — Володимире Михайловичу, ви зачепили таку чутливу позицію, що на сьогодні є певна єдність між парламентом, урядом і Президентом...

Литвин: — Я б сказав, не «певна», а «повна»...

Ред.: — Добре, повна. Не знаю, наскільки це добре, а чи не означає це, що...

Литвин: — У принципових питаннях це добре.

Ред.: — Чи не означає це, що ми можемо втратити демократичний шлях розвитку? Тобто чи не призведе це до узурпації влади конкретно однією людиною чи однією політичною силою? На зразок наших північних сусідів. Я не кажу, що це погано, але ми вже якось від цього трошки відійшли і відвикли, що одна-єдина сила уособлює всі позиції. Хто нині домінує і в принципі визначає напрями розвитку?

Литвин: — Я повинен сказати відверто: домінує в суспільно-політичному житті Президент України. І це об’єктивно. І це не потребує пояснень. Бо Президент обраний українським народом, і він має найбільшу легітимність. А тим більше що він заманіфестував рішучу налаштованість на реформування всіх аспектів українського життя. Давайте будемо чесно говорити: хто заперечуватиме реально щодо тих позицій, які оприлюднив Президент України? Адже все правильно. Все те, що потрібно Україні, все те потрібно для збереження демократії. Тому я вважаю, що сьогодні замість того, щоб усім об’єднатись у критиці, треба об’єднатись у тому, щоб підтримати, дати можливість і шанс реалізувати ці бачення облаштування країни.

А тепер щодо демократії. Завжди існує загроза для демократії. Тим більше, у нас немає чітко обмежених рамок, які б свідчили про те, що є стала демократія. Це живий організм, це процес, який постійно у русі. Й уявлення і горизонти щодо якого розширюються. А загроза завжди існує, бо демократія нагадує дитину, яка потребує постійного догляду. В будь-якій країні. Разом з тим ми повинні усвідомлювати, що нам треба знаходити співвідношення між свободами людини, мораллю, моральними засадами суспільства і традиціями суспільства. Бо в ряді випадків свободи у тих межах, до яких розширяються, входять у суперечність із мораллю. Наприклад, вживання наркотиків — це свобода, це право людини? Якщо виходити з абсолютного універсального права людини — це право людини. А як це право людини співвідноситься з мораллю?

А тепер — чи існує загроза авторитаризму? Як на мене, Україна від нього отримала величезне щеплення і це неможливо. 19 років не минули безслідно. Гадаю, влада це прекрасно розуміє. А тим більше що є ще один чинник, на який у нас завжди не зважали і досі не зважають: Україна все ще перебуває під моніторингом Ради Європи. Маємо виняткову ситуацію: Україна перебуває під моніторингом і незабаром головуватиме в Раді Європи. Є ще один визначальний чинник. Той життєвий і політичний шлях, який пройшов нинішній глава держави, відіграватиме важливу роль у тому, щоб Україна трималася за демократичний напрям.

Водночас критика, яка сьогодні звучить, яка підживлюється і певною мірою підтримується, пов’язується, очевидно, з тим, що вчорашня загальна розхлябаність і розпущеність називалася демократією. Коли Президент міг обізвати «зрадником» Прем’єр-міністра України, а Прем’єр-міністр України на всю країну і на весь світ могла звинувачувати Президента в зраді державних інтересів. І це називалося демократією. І коли місцеві органи влади далеко «посилали» центральні органи влади при нагадуванні, що необхідно виконувати загальні циркуляри і настанови. Це демократія? Вважаю, що нам така демократія не потрібна. Якщо наведення елементарного порядку сьогодні розглядається як наступ на демократію, то я нагадую, що демократія — це передусім відповідальність за свої дії.

Ред.: — Володимире Михайловичу, на осінь експерти прогнозують низку кадрових ротацій в уряді. Не так давно регіонали підтвердили: так, зміни відбудуться. Чому з’явилися такі ініціативи? Хто і кого може замінити у виконавчій гілці влади?

Литвин: — Треба враховувати ту обставину, що після завершення виборів багато політиків і людей отримують шанс реалізувати себе. З огляду на те, що вони були учасниками політичного процесу, з огляду на те, що вони в одній команді. Кожен отримує шанс. І це його справа, наскільки він спроможний цей шанс зреалізувати на тих чи інших посадах. Звісно, що відбуватиметься об’єктивний процес відсіювання людей, для яких «шапка» виявилась завеликою. Проте я не прогнозую масових змін. Вважаю, що сьогодні має зростати роль і відповідальність кожного міністра. Не можна буде сховатися за вивіскою «Кабінет Міністрів України» і сказати: «Мені дали таку настанову». Має діяти командний принцип на основі персональної відповідальності. Треба впорядкувати і систему управління. Останніми роками різко зростав апарат управління. Друга стаття за видатками в державному бюджеті — державне управління. Якщо ми дедалі більше будемо переводити країну на ринкові рейки, то роздутий і розбещений адміністративний апарат не потрібний. Економіку регулюватимуть попит і пропозиція. Належить переорієнтувати владу, особливо виконавчу, на створення умов для динамічного життя країни.

У нас адміністратори, думаю, хороші, загалом хороша школа адміністрування. Тепер треба навчитися бути хорошими прогнозистами і організаторами сучасного економічного життя. Загалом я не є прихильником підігрівання розмов про чергові кадрові кампанії. Бо у свою чергу це культивує серед держслужбовців невпевненість та тимчасовість. І кожен починає думати лише за свій персональний інтерес. Я бачу стабільність не в застиглості процесів, кадрових у тому числі, а в тому, щоб панували визначеність і впевненість, щоб була можливість планувати життя і організацію роботи на п’ять, а краще — на десять років. У свою чергу потрібні прогнозні показники, в тому числі й бюджетного процесу на два-три роки. Бо коли людина приходить на півроку-рік, то думає переважно про те, як украсти, вирішити всі свої питання.

Отже, завдання полягає в тому, щоб забезпечити визначеність і стабільність, але водночас і ефективний контроль за діями влади. Треба запроваджувати публічні звіти. Треба відкрити владу для народу, зробивши прозорим процес прийняття рішень. Щоб люди бачили і розуміли, що це єдине правильне рішення, що з усіх варіантів вибрали оптимальний, усі інші — набагато гірші. За такого підходу постане розуміння, хоча б на мінімальному рівні, між владою і людьми. Коли цього не буде, найкращі реформи провисатимуть.

Ред.: — На порядку денному — місцеві вибори. За нинішніх обставин, коли практично все вирішується в центрі, чи є сенс боротися за крісло сільського, районного чи якогось іншого голови та й взагалі за мандат депутата сільської ради?

Литвин: — Навпаки, я вважаю, що цей сенс великий, оскільки центр влади переміщуватиметься на місця. Принаймні за цим перспектива, і повноваження та можливості на первісних рівнях влади будуть збільшуватися. Значення ролі депутатів місцевих рад однозначно зросте. Тому ці вибори матимуть дуже важливе значення і виборчі бої йтимуть не на жарт. Окрім усього іншого, кожна політична сила намагатиметься щонайменше залишитися на політичній арені, а важковаговики триматимуть курс на закріплення позицій і на реванш. Багато в чому перебіг подій на місцях визначатиметься з Києва. Не випадково ж такі баталії розгортаються довкола закону про місцеві вибори. Так, він не є довершений. Моя позиція полягає в тому, щоб припинити практику під кожні вибори ухвалювати закон. Слід приймати Виборчий кодекс, який би мав право на життя бодай на десять років. Проте я реаліст і вимушений рахуватися з тим, що є. І відповідно організовувати законодавчий процес так, щоб він не відхилявся від Конституції та інших законів України.

Ред.: — А які перспективи у політичних сил, представлених у парламенті, досягти успіху на місцях?

Литвин: — Це залежить від цих політичних сил. Взагалі вважаю, якщо в нас відбудеться все штатно, то пришвидшиться процес політичного структурування суспільства. Майбутні вибори мають слугувати каталізатором цих процесів, щоб природним шляхом зникли формальні політичні партії, щоб у цивілізований спосіб, через людське ставлення була розчищена політична арена країни. В нас понад 180 легалізованих на центральному рівні політичних партій. Така величезна кількість є свідченням того, що в нас затягнувся перехідний період. Процес укрупнення політичних партій неминучий.

Ред.: — Опозиція пропонує до 11 вересня внести зміни до закону про місцеві вибори. Проводила якісь консультації з цього приводу коаліція? Чи погодиться більшість на якісь зміни, зауваження, доповнення? Або внесе свої?

Литвин: — Говоритиму про Верховну Раду України, бо завдання Голови Верховної Ради — консолідувати всіх народних депутатів. Зміни до чинного закону, звісно, потрібні. Є відповідні напрацювання. Головне, щоб не почали тотально ревізувати щойно прийняте рішення. Вкрай важливо, щоб ми вийшли з узгодженим проектом на позачергову сесію 30 серпня. Не менш важливо не загальмувати увесь виборчий процес. Викликає нарікання процедура формування комісій. Запропонований механізм полягав у тому, що формувати комісії мають партії, представлені у Верховній Раді України. Тобто ті, які мають впізнання в людських очах. Логіка полягала в тому, що якщо дати це право всім партіям — а їх у нас, як уже говорилося, за 180, виникатимуть конфлікти, за ними — суди... Мало того, є небезпека, що почнеться такий собі бізнес, коли на формуванні комісій зароблятимуть гроші. Партії, які, окрім назви, мало що мають, продаватимуть місця у комісіях. З цим уже стикалися не один раз. Це ж українські реалії. А як у нас продають партії під політичні кампанії? І партія коштує від 500 тисяч доларів. А коли праведний гнів демонструють деякі люди, мовляв, їм не подобається закон, я на це відповідаю: «У вас немає морального права взагалі говорити на цю тему. Ви ж купили політичну партію. Ви звикли все купувати й нічого самостійно у своєму житті не збудували». Якщо гроші тиснуть в усіх кишенях, і люди намагаються отримати ще й політичні капітали за рахунок купівлі телеканалів і експертів, — то це явно не нормально. Ми йдемо назад, а не вперед.

Разом із тим ми поставлені перед необхідністю йти на поступки, в тому числі, для уникнення критики із-за меж України. Не виключено, що це стосуватиметься розширення можливостей при формуванні комісій. Наприклад, парламентські партії даватимуть 15 осіб у комісію, а ще три вакансії заповнятимуться шляхом жеребкування серед інших партій-учасниць виборів. Чому я кажу про такий підхід? Щоб, окрім усього іншого, виключити можливість блокування роботи комісій. Уявімо, що буде сформована комісія із числа політичних партій, які не мають жодних шансів отримати результат. Вони заблокують роботу комісій. Не прийдуть просто на роботу.

Повинен сказати, що ті люди, які критикують закон, його взагалі не читали. Як і інших законів. Це добре видно на прикладі положень про право висування кандидатів. Законом передбачено, що це можуть робити політичні партії, які мають історію як мінімум рік. Заявляють, що це — абсолютне нехтування демократією. Але давайте запитаємо тих, хто критикує це положення. А як же їхня політична сила зареєстрована. Відповідно до закону в нас партії створюють не зверху вниз, а знизу наверх. Якщо партію зареєстрував Мін’юст, то це означає, що в неї як мінімум у більшості областей є осередки. Більше того — через шість місяців після реєстрації вони зобов’язані її легалізувати на рівні міст, районів та областей. Інакше партія втрачає право бути зареєстрованою. Якщо вони всього цього дотрималися, то чому тоді така істерика? Чому б’ються в приступах гніву? Насправді деякі новітні лідери, грубо кажучи, купили політичний непотріб, тому в них і виникли проблеми. Не зрозуміло тільки, чому це має бути проблемою всієї країни? Якщо ми такі принципові, то давайте проведемо перевірку, наскільки партії відповідають вимогам закону, і приведемо все у відповідність. Я не бачу жодних підстав для критики, тим паче з підключенням до неї міжнародних інституцій.

І ще один момент — стосовно голів міст. За законом вони мають висуватися виключно політичними партіями. Читаю, в тому числі в «Голосі України», виступи міських голів із демонстрацією праведного гніву. А якби їм поставили запитання: «А в скількох партіях, шановні, ви вже побували?», хоча обурюються як позапартійні? І чому дезорієнтуєте людей, почергово змінюючи свою політичну орієнтацію? Ви ж представники територіальної громади, а не повії з окружної дороги. Тому, вважаю, краще, щоб вони чесно сказали, яку політичну позицію сповідують, і не дезорієнтували людей. Якщо кандидат на посаду голови міста авторитетний, то люди його оберуть, не залежно від того, яка партія за ним стоїть. Минув уже той час, коли фотографія кандидата разом із партійним лідером слугувала перепусткою у владу. В цьому я вбачаю і захист голови міста. Бо коли він прийде під партійним прапором і коли політична ситуація в черговий раз зміниться, його не зможуть змусити перебігти в нову структуру. Зверніть увагу, як у нас записувалися в деякі партії: усі дружно, за вказівкою зверху. Я навіть вимушений був в 2000 році, як глава адміністрації Президента, для того, щоб уберегти керівників адміністрацій, підтримати їхню ініціативу щодо позапартійного статусу, в той час коли їх примушували вступити в одну з партій. Згодом ця практика повторювалася. Ще одна тема, стосовно якої є критика, — це заборона блокам брати участь у виборах. Здавалося, у мене є інтерес, щоб був Блок Литвина, бо Народна партія менш впізнавана. Але я розумію всі складнощі, пов’язані із блоками. Це призводить не до структурування українського суспільства, а до розбірок усередині блоків. Наприклад, був блок «Наша Україна». Де цей блок зараз? Де перша п’ятірка цього блоку? Нині вожді з першої п’ятірки кричать про «тушок». Мовляв, «тушки» переходять до більшості. Але ж вони самі є найгіршим варіантом «тушок». Йшли під прапором Ющенка, потім високо підняли на нього ногу і заявили про свою осібну позицію. Це внутрішні «тушки». І перш ніж на когось навішувати ярлики, треба подивитися, що ж ви самі створили? Згадайте, які були плакати. Яка мужня п’ятірка стояла. Тепер усі на свого патрона з висоти пташиного польоту роблять те, що в нормальних спільнотах не роблять...

Ред.: — Ви торкнулися теми ринку землі. Звісно, до завершення місцевих виборів радикальних змін не буде. Однак, чи відмінять мораторій на продаж землі в перспективі?

Литвин: — Коли будуть прийняті два закони — про ринок землі й кадастр, тоді, мабуть, мораторій буде знято. Але перед цим треба обов’язково провести інвентаризацію землі, з’ясувати, що коїться в цій сфері. Все, що незаконно опинилося в приватних руках, повернути назад. Я не є палким прихильником закликів про денаціоналізацію і реприватизацію. За ними — поглиблення протистояння в країні. Треба просто забезпечити цивілізоване виконання правил співжиття, в тому числі й у цих питаннях. Буде краща наповнюваність бюджету. Взагалі частки державного майна, яке перебуває в управлінні, до бюджету фактично дають дірку від бублика. Якщо воно неефективно використовується, треба знайти ефективний менеджмент. Треба почати з цього, держава має побачити, як вона господарює, а держава, судячи з усього, не є ефективним господарем. Головне, щоб діяли закони, в тому числі й податкові, за рахунок чого має утримуватися соціальна сфера.

Ред.: — У рамках європейської конференції голів парламентів йшлося про проведення Україно-Польсько-Литовської парламентської асамблеї, яка мала пройти в першому півріччі у Вільнюсі, але через трагічні події у Польщі не відбулася. Її заплановано провести осінню. Чого від неї очікуєте? І чи Україна матиме шанс відігравати роль регіонального лідера?

Литвин: — Україна втратила шанс бути регіональним лідером. Через наші внутрішні розбірки. Сьогодні в такій ролі виступає Польща. Україна втратила позиції на пострадянському просторі в рамках СНД, де вона відігравала відчутну роль, через пасивність як мінімум і як максимум — через вороже ставлення попереднього керівництва до СНД. До речі, на території СНД ми маємо переважно реальну економіку. Нам потрібно думати, як використати наші можливості, в тому числі й у питаннях збуту продукції і кооперації по ряду напрямків, де ми могли б отримувати найефективніший результат.

Від Асамблеї я очікую насамперед діалогу, продовження реалізації, започаткованого мною під час першої парламентської каденції. До речі, ми підписували відповідну угоду про асамблею в Луцьку у відомому замку, підкреслюючи тим спадковість щодо історичних традицій і подій, які відбувалися в минулому. На моє глибоке переконання, ми повинні активно співпрацювати з Європейським Союзом і з європейським країнами. А коли матимемо критичне число прихильників серед країн ЄС, то всі ті рішення, про які ми останнім часом говоримо, — а це зона вільної торгівлі, питання асоціації, безвізового режиму, будуть швидко зреалізовані.

Ред. — Ви трохи торкнулися співпраці з країнами СНД. На сьогоднішній день можна говорити про орієнтацію перш за все на свої внутрішні потреби. Однак зовнішні чинники можуть істотно впливати на цей процес — а вони є як на Сході, так і на Заході. Головне, щоб був дотриманий інтерес України...

Литвин: — Я переконаний, що, крім традиційних партнерів України (Європейський Союз, США, особливо Росія), ми повинні робити ставку на країни, які стрімко вриваються в сучасний світ. Зокрема і особливо Китай. Саме туди переміщується центр ділової активності, центр впливу. Вкрай важливо співпрацювати і з країнами Латинської Америки, Близького Сходу, Африканського континенту. Ми повинні мати присутність скрізь, де може бути реалізований український інтерес.

Ред.: — Дякуємо за розмову.

Литвин: — Прошу.