Він працював із трьома радянськими вождями — Сталіним, Хрущовим, Брежнєвим. Протягом десятків років він вважався незамінним фахівцем. В історію галузі він увійшов насамперед як людина, котра підняла з руїн шахти Донбасу після війни. 25 серпня виповнилося сто років від дня народження Олександра Засядька.
Героям не вистачало картоплі
«Я вам привіз донбаського міністра — Олександра Федоровича Засядька!», — такими словами у 1956-му звернувся до активу області Микита Хрущов, виступаючи на стадіоні «Шахтар». Стадіон схвально заревів. Засядька в регіоні цінували і вважали «своїм». Шахтарі в ті часи були в особливій шані. Хоча шана шаною, а дефіцит продуктів відчувався і у вугільних регіонах.
Одним із перших наказів, виданих Засядьком на посаді міністра вугільної промисловості УРСР, хоч як парадоксально, був наказ, який стосувався не виробництва, а ганебної практики позапланового будівництва для «сторонніх підприємств» і відвантаження будматеріалів «на сторону»: підшефним колгоспам та райвиконкомам відправлялися ліс, цегла, цемент. Водночас міністр підписав наказ про поліпшення побутового обслуговування шахтарів Донбасу. Завдяки цьому у гірницьких селищах і містах почали асфальтувати дороги, будувати водогони та каналізацію, на вугільних підприємствах масово стали відкривати їдальні.
«Із приходом Засядька запанував порядок: щойно до Донбасу приїздив високий гість, особливо з Москви, як його вдягали в шахтарську робу і спускали під землю. Крім того, Хрущов примушував московських і київських керівників обов’язково побувати на робочому місці шахтаря», — пригадував Олександр Ляшко, голова Ради міністрів України у 1972—1989 роках, який свого часу обіймав посаду в Донецькому обкомі партії. Вказівку «згори» донецька влада препарувала по-своєму: якщо вже відправляти начальство до шахти, то — до найважчої!
Одного разу до Сталіного приїхав перший секретар ЦК Компартії України Олексій Кириченко. Повезли його на одну із шахт крутого падіння в Єнакієвому. Лізуть по уступах: першим прослизнув Засядько, за ним — високий гість у супроводі першого секретаря обкому. Відхекавшись, слухають міністра. Той переконує: «Олексію Іларіоновичу, бачите, як тут працюють вибійники? Крім відбійних молотків, жодної механізації. Пил, піт, усе сиплеться — така система відпрацювання». — «Бачу, що тут герої трудяться», — вражений перший секретар. «Бачите — то треба допомогти, — підхоплює Засядько. — А то героям, буває, картоплі не вистачає...»
Саме Засядьку, який керував комбінатом «Сталінвугілля», випало підірвати шахти Донбасу перед відступом у 1942-му. Ось як змальовував ці трагічні сторінки історії Кіндрат Поченков, який очолював комбінат «Ворошиловградвугілля»: «Сьогодні ввечері отримав розпорядження від наркома: вивезти все невикористане обладнання, припинити відновлювальні роботи, відправити 16 тисяч робітників. Із цього видно, що справа серйозна. Одного шкода: що все це доведеться видобувати зі скреготанням зубів, і рідний Донбас, який усе ще дихає, надовго втратить ознаки життя. Цього допустити не можна. Мною видане розпорядження, що вибух виконувати лише тоді, коли ворог наблизиться до території шахти...» «Перед вечерею, сидячи на сходах моєї квартири, я, Засядько, Башков і Вишинський побачили таку панораму. Тиха і зоряна липнева ніч, попереду — дві будівлі колишнього складу. Перед ними — два бідних деревця, общипаних війною. Вони своїми гілками утворили в розриві між будівлями ніби склепіння, а під цим склепінням палаючі цехи заводу Жовтневої революції. Весь горизонт — суцільне море вогню. Вибухи весь час повторюються. І тоді ми заспівали пісню: «Об огнях-пожарищах, о друзьях-товарищах...».
Серце стискається, навертаються сльози. І цей останній оплот донбаської індустрії доводиться руйнувати».
У лютому 44-го, виступаючи на першому зльоті стахановців вугільної промисловості Сталінської області, Засядько змалював масштаби руйнування: «Наші 152 шахти, оснащені за останнім словом техніки, давали перед окупацією 145 тисяч тонн вугілля на добу, на шахтах комбінату працювали понад 250 тисяч робітників. Німці знищили 154 шахтних стволи, 192 копри, 292 підйомних машини, 189 вентиляторів, зруйнували і спалили півтори тисячі промислових будівель і споруд. 150 мільйонів кубометрів води затопили гірничі виробки, в затоплених виробках були 2000 врубових машин, 700 насосів, 800 електровозів. У вересні 1943 року Донбас давав 2,5 тисячі тонн вугілля на добу, з лютого 1944-го — 17 тисяч тонн». Бракувало робочих рук — навіть попри те, що гірникам давали «бронь» і не забирали на фронт, бажаючих працювати в пекельних умовах бракувало. Державний комітет оборони навіть дозволив залучати колгоспників на відновлення шахт — «із гарантією безперешкодного повернення їх до колгоспу після завершення терміну роботи за умови заміни іншим колгоспником на такий само термін».
«Син надумав стати режисером кіно. Я йому покажу режисера!»
У подружжя Засядько було двоє дітей. Ані доньки Олени, ані сина Володимира вже немає в живих. У московській квартирі на Тверській вулиці, яку колись отримав міністр, тепер живе його онук Олександр Володимирович. Засядько-молодший не зробив кар’єру у вугільній промисловості — свого часу із науки пішов у бізнес. Знаменитого діда він знає по спогадах бабусі Юлії Семенівни і сімейних фото. «Бабуся розповідала, як важко працювалося у сталінські часи, — каже співрозмовник. — Вугільну промисловість тоді курував Берія. Вона пригадувала, як о другій-третій годині ночі, невдовзі після повернення її чоловіка додому, лунав телефонний дзвінок від Берії: мовляв, Йосип Віссаріонович ще в Кремлі, в робочому кабінеті, а Олександр Федорович уже вдома. Відомо було, що Сталін працював ночами, і за таким само графіком жили всі міністри. Після нічних нарад о дев’ятій треба було бути на роботі, щоб після того, як прокинувся вождь, доповісти обстановку. Бабуся розповідала, що багатьох вугільників Олександр Федорович урятував від репресій. Особливо тих, хто працював у Донбасі. Зі Сталіним у діда були нормальні стосунки, робочі. З Хрущовим також: їх пов’язувало, я так розумію, донбаське коріння».
«Наскільки я знаю з розповідей бабусі та мами, дід любив смачно поїсти, — продовжує Засядько-молодший. — Займався спортом — великим тенісом, непогано грав. Його захопленням був футбол, і це він передав сину Володимиру. Обидва були пристрасними вболівальниками. Олександр Федорович часто їздив до Лужників. Відомо, що він допомагав команді донецького «Шахтаря».
Він був людиною своєї епохи — жорстокого і героїчного часу. Про його крутий характер та прямолінійність ходили легенди. Микола Омельченко, який багато років працював у міністра помічником, пригадав кілька характерних випадків.
На нараді Олександр Засядько почув запах алкоголю від одного директора шахти. Спитав суворо: мовляв, чому випивши з’явився? «Тому що тверезим побоююся вас», — простодушно відповів той.
«Миколо Івановичу, у тещі — день народження, — каже помічникові Засядько. — Сходи на міський телеграф і відстукай телеграму». — «То є ж міністерський!..» — «На міський! — підвищив голос керівник. — І підпис — «Шура».
Якось попросив помічника взяти в бібліотеці добірку книг про кіно. Погортав, засміявся: «Син надумав іти режисером кіно. Я йому дам кінорежисера!» Влаштував сина на завод, а через рік він став студентом вузу.
У ті часи склався класичний анекдот: «Хто найвеличніший шахіст світу? Засядько. Що не крок, то мат». Знаючи за собою цей гріх, вугільний керівник узяв за правило під час проведення нарад і колегій садити на перший ряд кілька жінок. Аби вчасно прикушувати язика...
Якось із Чистякового (теперішній Торез) надійшов сигнал: мовляв, директор шахти не дбає про продукти для робітників, перебої навіть із горілкою. Засядько викликав керівника до себе. Поки той із тремтінням у колінах долав відстань до столу міністра, Засядко, не піднімаючи голови, примовляв: «Наїв морду, зажирів, ледь уповзаєш до кабінету...» І раптом, піднявши голову, бачить перед собою директора: невисокого, худющого, наче цвях, блідого. Міністр не розгубився: «А-а-а, сам не їси і людям не даєш?»
Без таких, як він,не було б історії
«Батько підтримував і просував Засядька, вважав його людиною творчою, нестандартно мислячою, чудовим організатором, — писав у спогадах син Микити Хрущова Сергій Хрущов. — Думку про нього батько склав ще під час перебування в Україні. Тоді Засядько в ранзі заступника міністра, а з 1947 року — міністра вугільної промисловості СРСР відновлював підірвані німцями, затоплені шахти Донбасу. Справа важка, багато хто вважав її майже безнадійною. Засядько впорався».
«Працював Засядько нерівно, часто зривався, але Сталін п’янство серйозним гріхом не вважав, — продовжує Сергій Хрущов. — Після Сталіна батькові постійно скаржилися, що він п’яним з’являється на роботі. Батько таких «вольностей» не пробачав. Засядька покарали, в 1955 році його перевели із міністра в заступники. Олександр Федорович поклявся батькові, що кине пити. Батько навів довідки. Йому доповіли, що Засядько вже більше року спиртного до рота не бере. Тоді справи в Донбасі були кепські, й батько попросив Засядька затикати прорив. Напередодні поїздки Хрущова до Донбасу, 8 серпня 1956 року, його зробили міністром вугільної промисловості УРСР. Із завданням Засядько впорався на «відмінно». І ось батько запропонував присвоїти йому звання Героя, чим порушив неписану субординацію. Союзному міністру вугільної промисловості Олександру Миколайовичу Задемидку призначався лише орден Леніна».
Листи до Засядька, які зберігаються в архівах, до болю нагадують теперішні проблеми Донбасу. 1949 рік: голова виконкому Великоновосілківської райради Зуїченко просить надати допомогу у придбанні обладнання для електрифікації району. Робітники шахти № 7 «Трудівська» просять спорудити клуб на шахті, громадянин О. клопочеться про дострокове звільнення з місць ув’язнення, інвалід війни Душак із селища Орловка — про придбання механізованої коляски, громадянка Мішина зі станції Мандрикіне — про надання житлової площі. Листи від директора дитбудинку про виділення палива, від батьків учнів школи — про відновлення навчального закладу, від механізаторів машино-тракторної станції — про виділення матеріалів для ремонту сільгоспмашин... Усім цим, окрім вугілля, займався міністр.
Засядько фанатично просував механізацію в галузі. Колишній заступник міністра вугільної промисловості СРСР Максим Горшков розповідав про колегію, на якій розглядалося впровадження у виробництво нового вугільного комбайну «Донбас». «Доповідаю і кажу: треба цього року підготувати і випустити п’ять—сім експериментальних комбайнів. Засядько насторожується: «Які п’ять? Сто!» У мене в голові проноситься: які сто комбайнів, адже немає бази. Та сперечатися з міністром ризиковано. Той наступає: «Записати в рішенні колегії: підготувати сто комбайнів!» Після засідання заходжу до кабінету Олександра Федоровича: «Але ж ви знаєте, що у нас немає бази для виготовлення такої кількості комбайнів!» — «Знаю, — реагує він. — Зараз запишемо — сто, зробиш 25. Пошлю на шахти, і вже нікому не вдасться відкрутитися від них. Щойно люди відчують, що комбайн кращий за врубівку, давай ще 50 штук. І піде у нас механізація».
Народна артистка СРСР Лідія Смирнова залишила спогади про Олександра Засядька, з яким познайомилася ще в 1940-му під час зйомок фільму «Большая жизнь» режисера Леоніда Лукова — до речі, уродженця Маріуполя. За словами Лідії Смирнової, Засядько дуже любив спілкуватися з акторами і часто запрошував їх у гості. «Серед нас були Андрєєв, Алєйніков і Анастасія Зуєва, чудова актриса МХАТу. Засядько каже їй: «Ти народна?» — «Народна» — «Я дам тобі народну, ось Смирновій дам і тобі». — «Та я вже народна». — «Це неважливо, ще раз будеш народною».
...Пив він тільки стаканами і ніколи не закусював. І всім роздавав: кому — звання, кому — машину, кому — ще щось. Потім закінчувався вечір — і, як мільйонер із чаплінських «Вогней великого міста», він про все забував. І все ж таки це була велика особистість! Горілка згубила його, але без таких, як він, не було б історії.
Фото з домашнього архіву Олександра Засядька-молодшого.
