З Василем ЛІнде-Кричевським (на знімку) ми познайомилися липневого дня у Опішні — на відкритті молодіжного фестивалю гончарства в рамках Тижня національного гончарного здвиження «Здвиг-2010». А вже пізніше мені шепнули: «Онук того самого Кричевського...».

 «Того самого» — це Василя Григоровича Кричевського, видатного українського архітектора і художника, про якого художник С. Гординський якось сказав: «Якщо уявити собі мистецтво якогось народу як храм, що опирається на колони, то, власне, однією з таких колон українського мистецтва був Василь Григорович Кричевський». Серед найвідомішої спадщини Кричевського-архітектора, яка збереглася до наших днів, — приміщення Полтавського краєзнавчого музею (колишній будинок Полтавського губернського земства) та музей Т. Г. Шевченка в Каневі.

Василь Лінде-Кричевський народився у Венесуелі, але вже понад 20 років живе в США. Він пішов стопами діда, а от на його батьківщині — в Україні — цього року лише вдруге.

— Торік я побував улітку в селі Ворожба на Сумщині, — розповідає пан Василь. — Там і народився мій дід, а батько його — мій прадід — був повітовим фельдшером. Жаль, але там нічого не залишилося, що могло б нагадувати про Кричевських... Так само й родичів. А от у Харкові, на Москалівці, зберігся навіть будинок, який власним коштом спорудив для себе мій дід. Він навіть доволі добре зберігся, хоча люди, які там нині мешкають, певне, й не здогадуються, кому вони зобов’язані своїм житлом.

До речі, в самій Опішні теж є будинок Кричевського — приміщення колишнього гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства — архітектурна пам’ятка українського модерну, збудований за проектом Василя Кричевського. Саме в Опішні Василь Григорович колись теж вчився гончарству, для чого спеціально приїздив сюди з Харкова. А деякий час навіть керував в Опішні килимовою фабрикою, працював керамістом.

Кричевський-молодший, якому нині 57 років, не розмовляє українською, але вже дещо розуміє і, що найцікавіше, — без акценту вимовляє деякі слова! Наприклад, «Слава Україні!». 

— Тут я відчув себе своїм серед своїх. Відчув частинкою свого народу, країни, яку так любив мій дід і за якою, як мені розповідали, так тужив на чужині... Я не знаю української мови, але часом мені здається, що вона живе десь у глибині моєї душі, але не може вирватися на волю... Я вже розумію, що усім серцем полюбив цю країну, цей народ, бо найбільше, що мене вразило в Україні, — це люди, такі привітні й душевні. Звісно, ми надзвичайно раді, що Україна зрештою стала незалежною, адже біля витоків її стояв свого часу і мій дід, який приятелював з Грушевським, працював над національною символікою.

До України Лінде-Кричевський приїздив разом зі своїм сином (теж Василем).

— Йому тут, до речі, дуже подобається, — каже пан Василь. — Особливо українські дівчата і... сало! Він навіть узагалі не хоче повертатися до Америки. Ще раз повторюся: ми тут почуваємось, як удома.

На жаль, попри приємні спогади про нашу країну, залишить вона в серці Кричевського-молодшого і сумні враження:

— Мені повідомили, що в Канівському меморіальному музеї Тараса Шевченка припинені реставраційні роботи за оригінальними кресленнями і ескізами Василя Кричевського, які, на щастя, збереглися. Натомість історичній будівлі хочуть надати модерного вигляду. Мене це дуже збентежило. Не лише як онука знатного архітектора, а й як людину, в жилах якої тече українська кров. Тому я тут. Не можна допустити, щоб була стерта історична культура. Інакше не будемо знати, хто ми такі. Я говорю зараз не тільки про надбання Кричевського, а взагалі про будь-яку архітектурну пам’ятку. Чому українці намагаються знищити свою історію? Якщо хтось хоче створити що-небудь сучасне, нехай створює, але навіщо ж руйнувати те, що створено попередніми поколіннями? Давайте тоді візьмемо й намалюємо щось своє на портреті Мони Лізи...

Перед від’їздом додому пан Василь встиг навідатися до Канева. Та чи прислухаються до його думок новітні «модерністи» від архітектури?

 

Полтавська область.

Фото автора.