Запоріжжя 1941 року: фрагменти історії, яку так і не спробували «переписати»

Підхід гітлерівців до Кривого Рогу, Запоріжжя, Дніпропетровська, Миколаєва та й до Криму був визначений катастрофою радянських військ під Уманню. Справжній «котел», до якого потрапили дві армії — 6-та і 12-та, було «накрито» гітлерівцями 8 серпня 1941 року. Як результат — 103 тисячі полонених: командувачі обох армій, генерали Музиченко і Понеделін, командири чотирьох корпусів, 12 дивізій. Зрозуміло, в «непереписаній» історії про ці події не згадувалося. Проте, починаючи з 8 серпня, організованої оборони гітлерівцям до самого Дніпра не було. Вони потроху їхали танками, зупиняючись на перепочинок і заправку. 15 серпня війська вермахту увійшли до Кривого Рогу, 17-го — до Миколаєва, 19-го — до Херсона. Того ж дня німецька артилерія почала бити по Дніпропетровську, і 25-го радянські війська залишили місто.

Про події того часу свідчень небагато. Ще 10—15 років тому було достатньо ветеранів — свідків подій, але професійним історикам до них було байдуже. Спасибі ентузіастам. Один із таких відомих в Запоріжжі краєзнавців, колишній керівник екскурсійної роботи Запорізького бюро з туризму й екскурсій Олександр Миколайович Олійник:

— Згадані командувачі армій були лише двоє із 53 радянських генералів, що потрапили у полон до гітлерівців. Зверну увагу і на тихий героїзм людей. Ось дзвінок з Кривого Рога: «Дніпрогес — відключайте, у місті німецькі танки». Такий саме дзвінок був і з Нікополя. 

Зрештою, на світанку 18 серпня 1941 року на дослідному полі, що в районі теперішньої запорізької вулиці Рельєфної, з’явилися німецькі танки. А це — 300—500 метрів до Дніпрогесу. 3-я зенітна батарея 16-го зенітно-артилерійського полку відкрила вогонь на пряму наводку і підбила три танки. Керували батареєю молодший лейтенант Захарченко і лейтенант Новиков. Бо командир батареї, пославшись на те, що треба вивезти секретні прилади, втік на лівий берег. До речі, командир і комісар частини теж втекли. Впіймали їх аж у Синельниковому. Та, власне, і все партійне керівництво накивало п’ятами. Пізніше, за наказом з Москви, частина партійців повернулася для організації підпілля.

З 18 по 21 серпня в місті панував безлад: мародери грабували магазини, пекарні, порожні квартири... Тільки з прибуттям до Запоріжжя голови Раднаркому (уряду) УРСР Леоніда Корнійця почалася активна підготовка до евакуації підприємств. У той саме час 105 зенітників 3-ї батареї гинули від атак німецьких танків та авіа-артилерійських нальотів. Завдяки їм у радянського командування з’явилися години для прийняття і реалізації рішення: підірвати Дніпрогес. Забезпечила вибух саперна рота — із залишків 12-ї армії, окремі загони якої, як пригадує в своїй книзі «Зловісний марафон» Герой України Анатолій Шапіро, все ж дійшли до Запоріжжя. Ось цитата із його спогадів (1941 р. А. Шапіро — голова планового відділу Запорізького міськвиконкому): «Через греблю йшов потік більшою частиною деморалізованих солдатів і офіцерів... Було багато поранених, забинтованих нерідко просто ганчірками. Важкопоранених везли підводами. Багато солдатів були без зброї. Як я потім дізнався, у них відбирали зброю «загороджувальні загони». «Голова Запорізького міськвиконкому Скрябін (родич другої в той час людини в партії — В. Молотова) призначив мене відповідальним за оперативний зв’язок з ротою, яка мала підірвати греблю. 

За спогадами А. Шапіро, рішення про вибух прийняв маршал Семен Будьонний, який спеціально прибув до міста. Однак 18 серпня Будьонний був у себе в штабі — у Харкові. Це стверджує Олександр Олійник. Він впевнений, що до Запоріжжя маршал прибув 23 серпня — для затвердження плану контрудару на Хортицю... Та хоч би хто віддав наказ, греблю підірвали. Вал води ринув у пробоїну, змив прибережну зону. Вода стояла ледь не на рівні теперішнього запорізького майдану Волі. Однак розмови про великі людські жертви свідки не підтверджують. Зокрема, жителі плавнів навесні 1942 року прибирали трупи коней та іншої живності (після зими тут стояв страшний сморід), і жодного людського тіла не знайшли.

Слід додати, що міст через Старий Дніпро (рукав річки, що омиває Хортицю біля правого берега Дніпра) гітлерівці взяли неушкодженим. Евакуйовані, худоба, відступаючі і... німці на мотоциклах — всі рухалися щільною колоною. За версією Олександра Олійника, місцеве керівництво НКВС так старанно виконувало наказ наркома Л. Берії про розстріл усіх ув’язнених у разі неможливості їхньої евакуації, що не помітило, як німці вийшли на берег Дніпра. Спроба батальйону НКВС (єдиний, до речі, підтверджений факт участі в обороні міста) відбити атаку була такою: бійці почали тікати. Їх намагався з пістолетом в руках зупинити політрук Гудименко, але загинув... 

Німецьке командування швидко оговталося, підтягнуло гармати і почало громити всі залізничні станції міста. Заступник командувача новосформованої 12-ї армії — генерал Федір Харитонов розробив план, який і схвалив Будьонний. Останній допоміг ще й силами, що в нього були. І 3—6 вересня відбулася успішна операція радянських військ, котрі відкинули ворога з Хортиці.

Як результат тих усіх дій — і героїчних, і панічних, і продуманих, і не дуже — до 4 жовтня Запоріжжя посилено демонтувало обладнання 22 заводів союзного значення і 6 (за іншими даними — 8) тисяч вагонів чорного металу. Для цього з Донбасу було протягнуто навіть лінію електропередач (Дніпрогес після вибуху став). Звідти ж прибуло тільки фахівців понад 900 осіб, які разом із запоріжцями майже цілодобово вантажили обладнання теперішньої «Мотор-Січі», алюмінієвого заводу, прокатного стану «Запоріжсталі». Все це виїхало на схід і вже через кілька місяців запрацювало. Так було зірвано наказ Гітлера взяти Запоріжжя з працюючими заводами. Якби це сталося, підсумки війни могли б бути зовсім інші.

Нині ентузіасти власним коштом встановили пам’ятний камінь на місці загибелі зенітної батареї. А ще з ініціативи міста закарбували рядок на стелі, що на Алеї Слави, — «3-я зенітна батарея». Ото й уся пам’ять...