Не життя, а виживання

Повідомлення про цю трагедію пройшло коротким рядком у міліцейській хроніці як нещасний випадок. Сільський пенсіонер кинувся головою вниз у криницю, аби його вже не можна було врятувати. В селі знали, що чоловік тяжко захворів. Йому пропонували їхати до лікарні, та він весь час відмовлявся. Мовляв, пенсії на це не вистачить, а в дітей немає як гроші брати, бо вони самі без роботи. Отож щоби не бути родині тягарем, він сам поставив крапку в своєму житті.

Тяжкі недуги, можливо, підштовхують багатьох до подібних думок. Але яким справді нестерпним повинно бути життя, щоб відважитись на фатальний крок. Сільському жителю не те що на тяжкі недуги, взагалі хворіти не бажано, бо де і хто його лікуватиме?

Навіть аптечний бізнес, котрий пустив таке широке й розгалужене коріння в містах, не потикається до села. Там більша частина лікувального асортименту знайома переважно з рекламних роликів. Та й саме поняття аптеки доволі умовне: хіба що фельдшеру можна замовити таблетки та уколи, коли їде до райцентру. В деяких медпунктах навіть є невеликий запас. Але ж і він робиться з розрахунку, щоб нічого зайвого та дорогого. Бо якщо ліки й купуються, то найголовнішим критерієм є не стільки їх ефективність та безпечність, скільки цінова доступність.

Про якість медичного обслуговування на селі взагалі годі й говорити. І справа навіть не в рівні кваліфікації медичних працівників, а у вічній їх нестачі. Ніяким калачем (хоча, хто ж його пропонує), ані навіть міністерським наказом лікаря чи медсестру до ФАПу не заманити. Тому справді щасливими вважають себе в тих селах, де ще є кому зміряти тиск або зробити укол чи крапельницю.

Рятуючи ситуацію, медики пробують відряджати десанти фахівців в окремі райони та села, щоби там, на місцях, провести профілактичні огляди. Але хіба такими разовими акціями перевірок можна вилікувати задавнену хворобу? Не дивно, що випадки тяжких, часто невиліковних захворювань уже на останніх стадіях діагностуються саме в пацієнтів із глибинки. Причому тоді, коли вже не йдеться про можливість урятувати життя.

Дискусії про те, якому пенсіонерові живеться ситніше, час від часу спалахують між сільськими та міськими пенсіонерами. Домашнє молоко, своя городина, свіже яйце й натуральний шмат сала — який городянин не позаздрить усьому цьому? З таким багатством уже, начебто, й пенсія не потрібна.

Усе це й справді так, якщо забути, що ця «розкіш» дуже часто коштує кривавих мозолів, покручених ще з молоду суглобів та зігнутого навпіл хребта. Можна скільки завгодно емоційно говорити про невдячність селянської праці, але варто порівняти цифри офіційної статистики, щоб зрозуміти, що це означає насправді.

У червні середня заробітна плата по області становила 1,9 тисячі гривень. При цьому а промисловості вона сягала 2,1 тисячі, а в деяких окремих галузях економіки доходила й до 3 тисяч. Водночас середній заробіток селянина становив 1,2 тисячі гривень. При цьому не варто забувати, що жнивна пора — час найкращих зарплат для хлібороба, взимку таких грошей йому не побачити.

Але такими статками можуть похвалитись лише щасливчики — знайти постійну роботу в селі вдається далеко не всім. На зміну не дуже привабливому терміну «безробіття» дедалі частіше приходить такий, як «самозайнятість». Справді, у селі є чим зайнятись від світанку до пізнього вечора. Але марно сподіватись, що це принесе в дім багатство й достаток. Разом із тим безробіття, яке позбавило обов’язку щодня приходити на робоче місце, наклало серйозний відбиток на життя десятків тисяч родин, де міцно вкоренився алкоголізм. Він уже встиг стати прикрою, але характерною ознакою нинішнього села. І хоча точної цифри, скільки людей страждає на цю тяжку недугу, ніхто не назве, очевидно, що вона серйозно впливає і на якість, і на строки життя.

Попри все залишається одна цікава деталь: серед довгожителів області, котрі досягли столітнього віку, більша частина прожила все життя саме в селі. Малі заробітки, важкий побут, а головне — нескінчена праця виявились не такими згубними, як нинішня соціальна занедбаність села.

Безробіття вигнало звідти молодих і дужих, тому в багатьох селах не живуть, а тільки доживають свій вік пенсіонери, які сьогодні — основне сільське населення. Тож не дивно, що саме вони швидко йдуть з життя.

Були часи, коли кількість сільського населення краю перевищувала міське. Тепер на 726 тисяч городян припадає 604 тисячі селян, але пропорція ця постійно змінюється не на користь останніх. Тільки станом на перше червня у містах був зафіксований хоча й зовсім невеликий — лише 128 осіб, але все-таки приріст населення. Зате в селах воно знову скоротилось на 3,2 тисячі чоловік.

Та попри всі проблеми село не збирається здаватись. Останніми роками там навіть спостерігається збільшення коефіцієнту народжуваності. В червні на тисячу селян уже припадало майже десять новонароджених, а в місті цей показник лише трохи перевищив одинадцять. Та навіть це навряд чи зможе найближчими роками кардинально змінити демографічну ситуацію, бо показник смертності на селі, який становить майже 23 особи на тисячу населення, більш як удвічі перевищує відповідні показники в місті.

Штучно вплинути на ці демографічні процеси надзвичайно важко. Але поборотися за життя людини, зробивши його комфортнішим, ситнішим, здоровішим, все-таки можна. Для цього потрібна міцна економіка, надійні державні дотації на підтримку соціальної сфери і розвиток сільських громад... Але вся ця загальна теорія не вписується в реалії нинішнього села — бідного, неперспективного, із розбитими дорогами, нетопленими ФАПами, закритими школами...

Дехто навіть заводить мову про те, що з часом село просто зникне з української карти. І за нинішніх темпів народжуваності та смертності подібні прогнози не за горами. Але навіть, якщо не заглядати на кілька десятиліть наперед, комусь варто було б задуматись, що нині село ще живе. І воно справді хоче жити, а не виживати чи доживати. От тільки хто дасть йому такий шанс?

 

Хмельницька область.