Адаму МАРТИНЮКУ — 60 років!
У народі кажуть, що життя прожити — не поле перейти. І кожен повинен зробити це сам. А якщо замислитися, що таке вік, то в кожного знайдеться на це питання своя конкретна відповідь.
На мій погляд, вік людини — це набуті нею знання, досвід і контакти, а також вміння їх використовувати плюс об’єктивна оцінка оточуючих на її суб’єктивний стан. Напевне, саме так формується імідж кожної людини.
Важко в це повірити, але 16 серпня виповнюється 60 років Адаму Івановичу Мартинюку — народному депутату Верховної Ради України третього, четвертого, п’ятого і шостого скликань, Першому заступнику Голови Верховної Ради в усіх цих чотирьох скликаннях. Тож у цієї людини, яка в нашій країні займає згідно з Конституцією четверту найвищу державну посаду і відповідно до своїх високих повноважень наполегливо й цілеспрямовано працює на благо рідного народу, — справді знаменний ювілей.
Адам Мартинюк народився у багатодітній селянській сім’ї в селі Ветли Любешівського району на півночі синьоокої, багатої на ліси й озера Волині, на кордоні з Білорусією. Нагадаю, що Волинь — це колись відстала й глуха околиця царської Росії і панської Польщі. Щасливою зіркою став для поліщуків вересень 1939 року, коли їхня тисячолітня земля в результаті героїчного походу Червоної Армії навіки возз’єдналася в єдиній державі з великим українським народом — в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. На жаль, нині цей край, як і вся країна, переживає скрутні часи дикої капіталістичної реставрації.
У рідному селі проживають його старенькі батьки — Іван Йосипович і Євдокія Андріївна, їхня велика і працьовита родина. Цінують люди подружжя Мартинюків за їх доброту, чуйність і скромність, людяність і порядність. Батьки рано пізнали ціну хліба й рідної землі. Головне їхнє багатство — це чотири сини: Адам, Микола, Сергій і Олександр, це дев’ять онуків: Наталія, Руслан, Олександр, Таїсія, Андрій, Катя, Світлана, Оксана, Олександр і десять правнуків: Каріна, Ігор, Наталія, Олена, Тарас, Оля, Максим, Віка, Олександр, Ангеліна. І ще — напрацьовані руки, які ніколи не знають спокою. За свою невтомну багаторічну працю для людей, вміле виховання дітей, внуків і правнуків щасливе подружжя має заслужений авторитет і повагу не тільки в рідному селі й у районі, а й в усій Україні.
Зрозуміло, що гордістю сім’ї Мартинюків і всього Волинського краю є Адам Іванович Мартинюк. Пройшли роки і десятиліття, але він не забув дорогу до рідного дому, серцем і душею завжди біля рідної батьківської землі. Високий життєвий злет доповнюється його щирістю і доброзичливістю, обов’язковістю і відповідальністю стосовно простих людей. Саме там, на малій батьківщині, сформувався його характер, починався його трудовий шлях. Батьки й сусіди згадують, що він змалку як старший син допомагав у домашньому господарстві, доглядав за молодшими братами, ще й у колгосп прибігав підсобити то на тракторі, то із сапою на плантацію, то з косою на сінокіс... Адже в селі кожен день робота знайдеться.
Саме звідси, з мальовничого поліського краю, Адам Мартинюк із батьківським напуттям пішов у велике життя — з відзнакою закінчив Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки, працював учителем історії у волинському селі Велика Глуша. Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук України (м. Львів), працював там старшим науковим співробітником. Служив у лавах Радянської Армії, офіцер запасу.
Зі шкільних літ кожен день Адама Мартинюка розрахований буквально по хвилинах. Уже в 26 років він захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук. Сфера наукових інтересів — нова й новітня історія західних областей України. Так, газета «Голос України» надрукувала його об’ємні статті, присвячені 70-річчю возз’єднання в єдиній Українській державі західноукраїнських земель — «Здійснення віковічної мрії» (18 і 19 вересня 2009 року), а також Північної Буковини і українських земель Бессарабії — «Наша зелена Буковина одягла святковий одяг» (7 і 10 серпня 2010 року). Хочу відкрити невеликий секрет, що до 60-річчя від дня народження Адама Івановича вийде солідним тиражем його книга «Возз’єднання. Кроки до заповітної української мети» (серія «Реалістична теорія і будівнича практика»).
Можливо, ми сьогодні вже мали б справу з визначним ученим-істориком Адамом Івановичем Мартинюком, та склалося так, як склалося: він присвятив своє життя політиці. І я думаю, що обидва ці напрямки — наука і політика Мартинюка — для України і її народу тільки на користь.
Двадцятирічним юнаком Адам Мартинюк став комуністом, і ось уже 40 років є активним бійцем партії. У 1981—1991 роках він на партійній роботі: лектор, заступник завідувача відділу пропаганди і агітації Львівського обкому, секретар Львівського міськкому, інструктор ідеологічного відділу Центрального Комітету Компартії України. У листопаді 1990 року на альтернативній основі його обирають першим секретарем Львівського міськкому партії. Як нам відомо, восени 1991 року пленум Львівського обкому партії повинен був обрати товариша Мартинюка першим секретарем обкому.
Але в серпні 1991 року в Москві відбувся контрреволюційний переворот, і 24 серпня проголошено Акт незалежності України. Після цього в лічені дні в парламенті розвалилася комуністична більшість (група «239»), котра без будь-якого опору віддала державну владу тодішній націонал-демократичній опозиції, зрадивши тим самим інтереси мільйонів комуністів і трудящих республіки. І вже 26 серпня з’являється указ Президії Верховної Ради про тимчасове припинення, а 30 серпня — указ про заборону діяльності Компартії України. Як пише Адам Іванович у своїй статті «У боротьбі за скасування незаконної заборони партії», «партію громили люди з партійними квитками, до того ж у більшості високопоставлені функціонери». Внесемо ясність — це були Кравчук, Плющ та інші політичні перевертні.
Після незаконної заборони Комуністичної партії Адам Мартинюк деякий час залишався у Львові, який був епіцентром, своєрідним П’ємонтом боротьби за незалежність. Він спеціально ходив вулицями міста, щоби всі бачили, що він нікуди не втік, що залишився на старих позиціях. Не приховуючи своїх поглядів, він говорив, що там, де є три комуністи, а себе він таким вважав, там є первинний осередок, а це значить, що партія живе і бореться. Зрозуміло, що для радикального Львова це був подвиг.
Незважаючи на його комуністичний світогляд і враховуючи великий управлінський досвід, Адаму Мартинюку запропонували високу посаду в апараті Президента України. Та він від цієї пропозиції категорично відмовився і заробляв на життя до 1994 року нічним сторожем службових приміщень агрофірми «Україна» (м. Київ).
У 1991—1993 роках Адам Іванович Мартинюк — член Соціалістичної партії України, головний редактор газети «Товариш». Разом зі Станіславом Івановичем Гуренком, Петром Миколайовичем Симоненком, Георгієм Корнійовичем Крючковим та іншими своїми однодумцями робить усе можливе для конституційного скасування заборони Комуністичної партії, бере активну участь у її відновленні. У Києві в травні 1992 року в майже підпільних умовах було створено громадський ініціативний комітет «За скасування антиконституційних рішень про заборону Комуністичної партії України», головою якого обрали Адама Мартинюка. Як відомо, в результаті наполегливої і послідовної боротьби комуністів Конституційний Суд своєю постановою скасував заборону Комуністичної партії України.
З моменту відновлення Компартії України у червні 1993 року Петра Симоненка обирають першим секретарем ЦК КПУ, а Адама Мартинюка — секретарем, з 1995-го і до 2006 року — другим секретарем ЦК КПУ. У 1994—1997 роках він перший головний редактор відновленої газети «Комуніст». Декілька разів очолював виборчий штаб ЦК КПУ. Нині Адам Іванович член Президії ЦК КПУ — колегіального органу політичного керівництва. Уся ця робота ведеться на громадських засадах.
У 1998 році комуніста Адама Мартинюка обирають народним депутатом України по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу. Починаючи з цього року й до теперішнього часу (з невеликими перервами) — Перший заступник Голови Верховної Ради, а в перерві між обраннями на цю посаду він був першим заступником голови фракції комуністів і членом Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Саме з цього часу, тобто ось уже 12 років, мені доводилось зустрічатись і працювати з ним на передвиборних мітингах і зборах, у трудових колективах, у парламентських і партійних кабінетах та коридорах. Звісно, вражень багато, про це можна написати книгу. Сподіваюсь, що мої особисті суб’єктивні враження у цій газетній статті доповнять наше загальне уявлення про Адама Івановича Мартинюка. Можливо, я скажу те, що знають усі: це масштабний і мудрий політичний, державний і партійний діяч, упевнений у правоті ідей соціальної справедливості, полум’яний трибун-оратор, досвідчений, принциповий і прагматичний апаратник, прекрасний організатор, надзвичайно працездатний, енергійний і рішучий у вирішенні найскладніших завдань і заплутаних інтриг. По суті, це вірний син партії і трудового народу, справжній кризовий менеджер нашого часу.
Адам Іванович — автор і співавтор багатьох законопроектів і постанов, спрямованих на розбудову Української держави, конституційне реформування політичної системи, із соціальних питань, захисту прав і свобод людини. Як політик і науковець, він написав ряд наукових досліджень, монографій, книг і брошур, сотні статей та інтерв’ю у вітчизняних і зарубіжних засобах масової інформації. До речі, він самостійно пише свої доповіді, виступи та статті.
В Україні відбувається зміна політичних епох, одне покоління йде зі сцени, на його місце приходять нові політичні постаті. В ході останніх президентських виборів на початку 2010 року народ України відсторонив від влади тимчасовий «помаранчевий» режим Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, які чомусь вважали себе національними месіями, не займалися своїми прямими обов’язками щодо ефективного функціонування державного механізму і поліпшення життя народу, а тільки розводили пусту демагогію і популізм, займалися дешевою саморекламою і дріб’язковими чварами між собою. Зрозуміло, що так довго не могло продовжуватись. Адже можна обманути всіх один раз, але не можна обманювати всіх багато разів. Так що життя все розставило по місцях.
З ініціативи керівництва Компартії України перед другим туром виборів із кандидатом у Президенти від Партії регіонів Віктором Януковичем була підписана політична платформа про співробітництво, а після його перемоги з парламентських фракцій Партії регіонів, Комуністичної партії і Блоку Литвина створена коаліція більшості «Стабільність і реформи».
Своїми рішучими діями коаліції вдалося сформувати Кабінет Міністрів України на чолі з Миколою Азаровим, прийняти державний бюджет на 2010 рік, закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики, соціально-економічну програму розвитку України, Бюджетний кодекс, ратифікувати харківські угоди між Україною і Російською Федерацією, закони про судоустрій, про місцеві вибори, ухвалити низку інших законів і постанов, а також зробити кадрові призначення.
Як каже лідер комуністів Петро Симоненко, комуністи не входять до влади, а тільки представляють у владі інтереси народу. Зрозуміло й те, що нинішня коаліція є буржуазною за своїм характером і не здатна звільнити трудящих від капіталістичної експлуатації, дати їм належні політичні й соціально-економічні гарантії, стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Але в неї є спільні точки дотику з багатьох питань, бо члени парламентської більшості представляють регіони, де проживає комуністичний електорат і де позиції Компартії досить сильні. Фактично комуністи пішли в союз із мільйонами виборців, які проголосували за Партію регіонів, адже серед них більше половини — їхні вчорашні виборці.
Природно, що між комуністами, з однієї сторони, і буржуазно-олігархічними політичними силами, з другої, існують глибокі класові протиріччя, які рано чи пізно себе проявлять, і до цього треба бути готовим. Нинішнє зростання економіки має в основному характер відновлення і базується на використанні створених у радянський час потужностей, консервує відпрацьовану виробничу структуру як сировинний додаток більш розвинених країн. При цьому комуністи не збираються захищати надприбутки олігархів, а їхні політичні партнери не думають будувати соціалізм.
Але вже зараз комуністи та інші члени коаліції приймають термінові й конкретні заходи, щоб не допустити загальнонаціональної катастрофи, на грань якої поставило Україну попереднє «помаранчеве» правління. Комуністи повністю підтримують раціональні й цілеспрямовані зусилля Президента і уряду щодо консолідації, злагодженості та взаємовідповідальності діяльності всіх гілок влади, реалізації їх спільної програми, яка відповідає економічним і соціальним інтересам людей і дає результативну тенденцію поліпшення їх життя, залишивши за собою повну свободу дій і критики з усіх питань, які лежать за її межами.
Водночас депутатська фракція КПУ вносить доленосні пропозиції про створення Єдиного економічного простору і Митного союзу України, Росії, Білорусі та Казахстану, про надання російській мові офіційного статусу державної, про націоналізацію стратегічних галузей і провідних об’єктів, недопущення продажу землі, проти вступу України в НАТО, невигідного співробітництва країни зі Світовою торговельною організацією, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та інші важливі законопроекти й постанови.
Напередодні чергових виборів до місцевих рад Компартія модернізується, щоб відповідати сучасним вимогам. Керівництво партії усвідомлює згубність інтелектуального та ідеологічного застою. Змінюються певні політичні напрями й програмні принципи. Водночас Адам Іванович зі своїми колегами розуміють, що все потрібно вирішувати не різким наскоком, не революційним шляхом, а робити поступальні кроки. Адже близько 40 процентів людей зі 110-тисячної групи партійців живуть в іншому часі, у них зовсім інші спогади. У сімдесят-вісімдесят років — у них своєрідна інертність мислення, їхні погляди й менталітет уже не переламаєш, та й не варто ламати, треба виходити з конкретних реалій.
Так виходить, що Адам Іванович як перший віце-спікер працював із трьома Головами Верховної Ради. І нерідко буває, що саме він веде найскладніші та найнапруженіші засідання. Звісно, в людей виникає питання: чи то він сам береже своїх шефів і все бере на себе, чи то його спеціально підставляють під болючі чи двозначні питання, чи то ще щось там відбувається. У відповідь Адам Іванович сміється, він бачить у цьому простий збіг обставин і нічого серйознішого, тим паче, що всі три Голови впевнені: Мартинюк ніколи нікого не «підсиджуватиме» і не підводитиме, він нічого не зробить так, щоб показати себе на фоні інших у вигіднішому світлі. Для нього це не властиво, йому можна цілком і повністю довіряти вирішувати найскладніші політичні, економічні й соціальні законопроекти.
Так було з Олександром Миколайовичем Ткаченком, якого знає ще з радянських часів. У січні 2000 року в парламенті йшла так звана «оксамитова революція», і тоді «заколотники» конкретно пропонували Мартинюку залишитися у керівництві Верховної Ради, причому навіть з підвищенням, але отримали категоричну відмову. Адам Іванович не міг підвести ні партію, ні Ткаченка, які його рекомендували на першого заступника глави парламенту. Не міг він сказати Ткаченкові: «Ти іди, а я залишусь замість тебе». Якщо би Адам Іванович на таке міг погодитися, то він би просто перестав себе поважати.
Так було з Олександром Олександровичем Морозом, з яким знайомий з 1990 року і через рік разом із ним створював Соціалістичну партію України. У Верховній Раді в них склалися нормальні ділові відносини. Але по партійній лінії виникли серйозні розбіжності.
Так було і є з Володимиром Михайловичем Литвином. До речі, також не секрет, що Адам Іванович і Володимир Михайлович знайомі вже більше 20 років, коли разом працювали в ЦК Компартії України. Були в їхньому житті дуже важкі часи, адже після незаконної заборони Компартії у 1991 році вони обидва були безробітними... Відносини в них давні, міцні й дружні, в життєвих питаннях перевірені та надійні. Щоправда, на політику це не впливає: кожен висловлює і захищає свою точку зору. І обидва, на наш погляд, мають велику політичну перспективу.
У засобах масової інформації не раз порушувалися питання якихось нібито конфліктів між Адамом Івановичем Мартинюком і лідером комуністів Петром Миколайовичем Симоненком. Адам Іванович каже: «Наш лідер перебуває у розквіті політичних і фізичних сил, він лідер партії і фракції, має великий авторитет і повагу, його підтримують комуністи і виборці. У нас із ним нормальні, ділові й творчі відносини». Ну, а щодо звільнення Адама Мартинюка від посади другого секретаря ЦК КПУ в 2006 році, то це сталося саме на його особисте прохання через завантаженість обов’язками першого заступника глави парламенту, бо йому просто фізично було досить складно суміщати ці дві високі й відповідальні посади. Від себе додам, що комуністам України пощастило, що їх партію очолюють такі видатні бойові й харизматичні соратники, як Петро Симоненко і Адам Мартинюк, інші керівники.
Зрозуміло, що будь-який політик, котрий претендує на лідерство і ставить перед собою амбіційні завдання, добивається чогось вагомого, якщо має надійну й боєздатну команду. Є така команда і в Адама Івановича — це його секретаріат, у якому працюють люди, безмежно віддані справі, котрі характеризуються, як і він, високою професійністю, обов’язковістю і відповідальністю. Підготовлені ними законопроекти, депутатські звернення та інші документи відзначаються глибокою актуальністю, компетентністю і реалістичністю, у них відчувається турбота і повага до людей, яким вони повинні допомогти в цей скрутний час. І Адам Іванович упевнений, що колектив секретаріату знає все у своїй справі, з такою командою можна йти у розвідку.
Мабуть, кожному з нас не раз доводилося бачити, як Адам Іванович веде чергове сесійне засідання Верховної Ради. Глибоке враження залишає його тонке знання законів і Регламенту, конкретних потреб країни в поповненні законотворчої бази, вміння знаходити розумний і прийнятний компроміс плюс інтуїція вченого-історика, відчуття настроїв парламентаріїв.
Ми бачимо, як Адам Іванович поважно й толерантно ставиться до представників усіх політичних сил, які, можливо, своїми поглядами йому й не подобаються, але їх обрали виборці, і з цим треба рахуватися. Хоча, звісно, в парламенті є й відомі всій країні демагоги, які так багато говорять, що й самі не знають, про що говорять, було б краще, аби вони просто мовчали. Напевне, про них можна сказати словами письменника Михайла Салтикова-Щедріна: «Чогось їм хотілось: не то конституції, не то севрюжини з хріном, не то когось обідрати». Але першому заступнику глави парламенту саме завдяки делікатному підходу й водночас умілому використанню регламентних норм і дотепного гумору вдається «вирулювати» найскладніші питання, регулювати противаги, гасити назріваючі спалахи та протистояння і врешті-решт приймати правильні рішення, адже в політиці, як і в житті, можна досягти тільки досяжного.
Ну, що ж, у країні багатополюсне суспільство, і кожному політикові доводиться діяти в умовах багатопартійності. Це сувора реальність, від якої не сховаєшся. Необхідно співпрацювати з представниками всіх політичних сил, які налаштовані на конструктивну й творчу роботу в інтересах України і народу. І якщо хочеш бути почутий, то треба почути голос й інших, можливо, і їх не зовсім приємні слова. Тільки в дебатах і компромісах народжується взаєморозуміння та істина, життя складне, і на це треба йти. Як казав канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк: «Політика — це мистецтво можливого».
Звичайно, бувають і серйозні розбіжності між головуючим і окремими депутатами, особливо з ідеологічними антагоністами, які бажали би повернути ситуацію так, як їм хочеться. Адже демократія — це дискусія, а дискусія — це невід’ємна частина політики. При цьому демократія не може бути вище того рівня людського фактора, який засідає в залі. Щоправда, депутату все-таки легше — нагрубіянить і піде в буфет. А головуючому треба й далі вести засідання, тож доводиться декого осаджувати й ставити на місце суворими зауваженнями, в тому числі, й представників своєї фракції, і колег по коаліції. Хоча часто бувають моменти, коли ними хтось не задоволений і стає «на диби». Адам Іванович нікому не побажав би бути на його місці. Але таке життя, і в ньому все буває. Проте ніхто не може звинуватити його в лобіюванні якихось законопроектів, упередженості чи в підіграванні якійсь фракції або депутату.
Мабуть, певною мірою можна позаздрити західним демократіям, де все всім ясно і зрозуміло. Більше того, в Англії, яка є матір’ю парламентаризму, королева зобов’язана підписати навіть ту постанову парламенту, в якій ідеться про її страту. На парламентську тему є й такий анекдот. Лорд Гамільтон звертається до спікера: «Чи можу я згідно з нашим регламентом назвати лорда Томпсона брудною і жирною свинею?» Спікер відповідає: «Лорде Гамільтоне! Згідно з нашим регламентом ви не можете назвати лорда Томпсона брудною і жирною свинею». Лорд Гамільтон: «Спасибі, пане спікере. Я дуже жалію, що згідно з нашим регламентом я не можу назвати лорда Томпсона брудною і жирною свинею». Як бачимо, в парламенті тричі назвали людину «брудною і жирною свинею», не порушуючи при цьому регламенту. Тож мав рацію британський прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль: «Демократія — найгірша форма правління, якщо не рахувати всіх інших».
Адам Іванович до кожної людини знаходить вдалий підхід, ніколи не нападає першим, лише за потреби дає «здачі» і з півслова будь-кого поставить на місце. А коли якимось чином ненавмисне «переборщить», то відразу ж просить вибачення — і в залі, й особисто. Так що його дії на 99 процентів — це відповідна реакція на вчинки й слова того чи іншого опонента.
Так було під час однієї теледискусії в програмі Савіка Шустера, коли Адам Іванович швидко й дотепно зумів увігнати в стан явного шоку вічно натхненну і завжди чимось знервовану Юлію Тимошенко, давно вже кожному відому своїми моментальними підмінами понять, перекручуванням фактів і при цьому озброєну своїм єхидним тоненьким хихиканням, яка роздає направо й наліво хамські оцінки своїм співбесідникам і щохвилинно прогнозує кінець світу в одній окремо взятій державі під керівництвом «регіоналів» і їхніх союзників.
Спокійно відповідаючи в прямому ефірі на нескінченно злі запитання пані Тимошенко і отримуючи від неї строгі екзаменаційні репліки про її нібито незадоволення його відповідями, Адам Іванович спересердя запитав: «Я що, повинен задовольнити вас прямо тут?!» Зал натурально впав. Реготали всі — в тому числі і явні прихильники лідерки БЮТ. Напевно, реготали й телеглядачі. Почервонівши до кінчиків вух, після короткого п’ятисекундного, але сприйнятого усіма як вічність, замішання Юлія Володимирівна все ж таки прийшла до тями, але ще довго не могла заспокоїтися. Виявляється, сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться.
Такі гострі публічні дискусії Адаму Івановичу доводилося вести не раз. Отже, невипадково йому дали такі найменування, як «Саддам Іванович», «залізний канцлер», «сірий кардинал». А ще розповідають, як один депутат стверджує, що першою людиною на землі був не Адам, першою людиною був все-таки Іван, ось і виходить — Адам Іванович.
Треба сказати, Адам Іванович спокійно реагує на ці й інші вислови, не бачить у них нічого образливого, вважає, що взагалі чим більше навколо політика позитивної народної творчості — анекдотів, кличок, карикатур, тим краще. Здоровий гумор тільки допомагає вийти зі складної ситуації, досягти певного розуміння і компромісу.
При цьому й сам активно поповнює цю скарбницю. Так, напередодні Нового року тележурналісти попросили його в прямому ефірі щось побажати глядачам в 30-секундному виступі. Адам Іванович одразу ж заявив: «Якщо нас, українців, називають любителями сала, то я бажаю, щоб наступного року наш народ їв сало в шоколаді!» А на запитання кореспондентів про долю комуністичних ідей у перспективі він сказав, що «комунізм, як і мафія, безсмертний!».
Про інтерв’ю Адама Івановича представникам преси хочу сказати окремо. Говорить він завжди по суті, гранично чітко й грамотно аналізує ситуацію, оперує жорсткими фактами й конкретними прикладами, робить логічні висновки, практично безпомилково прогнозує майбутній розвиток політичних подій. Для журналістів кожне його інтерв’ю — це своєрідна знахідка, дуже цікава й важлива подія. Записав — і передавай в ефір або публікуй у газеті чи журналі. Й коли я чую пустопорожні та декларативні виступи інших політиків, програма яких проста: вони хочуть правити державою і для цього готові будувати мости навіть там, де і річок-то немає, то завжди згадую спокійні, продумані й водночас пристрасні виступи Адама Івановича. Кожен його виступ залишає глибокий слід у серцях і розумі читачів, глядачів і слухачів, ще довго ними обговорюється. Шкода тільки, що він, хоча й був свого часу редактором республіканських газет, все-таки рідко йде на контакти з пресою.
Згадую, як 18 листопада 2003 року одразу після обрання Адама Мартинюка вдруге на посаду першого заступника глави парламенту кореспонденти газети «Киевский телеграф» сказали йому, що рідко так буває, щоб можна було двічі потрапити в одну й ту саму ріку. Адам Іванович спокійно заявив, що його обрання — це визнання тієї важливої ролі, яку мають комуністи, і його перші слова з трибуни Верховної Ради «яким я був, таким і залишився» означають лише те, що означають: він у нічому не змінився! Його чітка й принципова позиція, позиція комуністів, залишається відкритою і чесною. І тут же напівжартома, напівсерйозно додав, що, незважаючи на складнощі життя, він буде обраний першим віце-спікером і втретє, і вчетверте. Як бачимо, це вже здійснюється. Напевно, можемо сказати, що він буде обраний і в п’ятий, і в шостий раз.
Мені не раз доводилося бути свідком відряджень Адама Івановича у Рівненську, Тернопільську, Миколаївську, Харківську, Полтавську, Кіровоградську та інші області, відвідувань ним у Києві колективів заводу «Маяк», Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», Інституту кібернетики імені Віктора Глушкова Національної академії наук України та багатьох інших. І я бачив, скільки складних і малих справ робить Перший заступник Голови Верховної Ради для поліпшення добробуту людей, особливо фронтовиків, ветеранів праці, інвалідів, чорнобильців, багатодітних сімей, сиріт, старається виконати буквально кожне прохання.
Згідно з розподілом депутатських повноважень Адам Іванович закріплений за рідною для нього Волинською областю. З його ініціативи створено міжфракційне депутатське об’єднання «Волинь», куди увійшли ті, хто представляє уродженців краю, ті, хто колись мав відношення до області. Об’єднанню вдалося провести чимало практично-господарських питань, потрібних для людей.
Кілька разів довелося бути присутнім на зустрічах Адама Івановича з викладачами і студентами рідного йому Волинського державного університету імені Лесі Українки, ректор якого доктор біологічних наук професор Ігор Ярославович Коцан. Треба сказати, що сюди Адам Іванович приходить як студент у рідну альма-матер, намагається завжди чимось суттєво допомогти, як-то передача колишніх військових казарм для розширення вузівської території. І у своїх виступах перед професорсько-викладацьким складом, перед однокурсниками й випускниками інших років, нинішніми студентами він із великим задоволенням говорить про свою улюблену професію — історію.
Згадую його виступ на 60-річчі історичного факультету університету 17 вересня 2006 року. Дістаю диктофон і чую слова Адама Івановича про те, що основне знання, яке викладачі викладають, а студенти здобувають, — сіяти добре, розумне й вічне. Що історія — це дуже серйозна наука, по суті, історія — це політика минулого, а політика — історія нинішнього часу. І якщо навіть Бог не може змінити минуле, то історики, мабуть, усе можуть. Можна сказати, що компетентний історик здатний довести історичну необхідність будь-якої події, щоправда, вже після того, як вона відбулася. У зв’язку з цим згадую зі своєї вчительської практики відповідь учениці на моє запитання про далеке історичне минуле. Замислившись, вона сказала: «Були кістки...» І в цій простій відповіді закладено глибокий філософсько-історичний зміст. Тож кожен із нас має жити не тільки сьогоденням, незалежно від того, хто яку посаду займає, а й думати про відповідь на улюблене запитання Наполеона: «Що скаже історія?»
Того дня відбулася моя коротка розмова з доктором історичних наук, професором Львівського національного університету імені Івана Франка Костянтином Кондратюком. Ми з ним знайомі 37 років, і свого часу він був опонентом на захисті кандидатської дисертації Адама Мартинюка. І ще тоді Кондратюк зрозумів, що для Мартинюка історія — це не тільки пам’ять, починаючи «від Адама і Єви» і до нашого часу, а це насамперед політика, яку він так успішно робить протягом усього життя.
Ще одна цікава зустріч була в той день із колишнім одногрупником Адама Мартинюка, а нині директором Луцького кооперативного технікуму Євгеном Лавренюком. Він каже: «Я жив з Адамом Івановичем в одній кімнаті в студентському гуртожитку. Як то мовиться, ледве перебивалися на одну стипендію, їли з однієї миски. Ми, сільські хлопці з бідних селянських родин, зробили себе самі. Але всі ми особливо пишаємося вагомими успіхами Адама Івановича Мартинюка — видатної людини сучасності, яка не тільки добре знає історію, а на наших очах вміло творить сьогоднішнє і прийдешнє. Гордимося своїм однокурсником і земляком. Дай Боже йому і його родині міцного здоров’я і щастя на довгі роки!»
Багато корисного зробив Адам Іванович і для Луцького національного технічного університету, ректор якого доктор технічних наук професор Віктор Володимирович Божидарнік. Рішенням вченої ради цього вузу Адаму Івановичу Мартинюку присвоєно звання почесного доктора за суспільно значущий вклад у розвиток державного будівництва, видатні заслуги в галузі освіти, науки та культури, вагоме сприяння та великий особистий внесок у становлення і розвиток Луцького національного технічного університету, в посилення ролі та зміцнення його авторитету як освітньої, наукової та культурної інституції.
Три роки тому я був присутній на відкритті середньої школи в його рідному селі. Вийшло так, що якраз минуло 40 років, коли для Адама Мартинюка пролунав останній дзвоник. Нова школа — одна з кращих у державі, розрахована на 380 учнівських місць, її будівництво обійшлося в суму 12 мільйонів гривень. Основні кошти залучено за рахунок спонсорів і за сприяння Адама Івановича. Перший заступник глави парламенту перерізав стрічку, пролунав перший дзвоник, і школярі разом із батьками радісно заповнили просторе приміщення школи. Їх тут чекали навчальні класи і комп’ютерні кабінети, актовий і спортивний зали, їдальня. На пам’ять про незабутні шкільні роки й хорошу путівку в життя Адам Іванович подарував школі лінгафонний клас, придбаний за власні кошти.
На завершення святкового дня відбувся концерт шкільної самодіяльності. Вчителі та учні виконували пісні про Україну, про рідний край, про шкільних друзів. Були виконані пісні, присвячені присутнім на святі батькам Адама Мартинюка — Івану Йосиповичу і Євдокії Андріївні. А хіба можна забути прості, але зворушливі слова місцевого поета-початківця:
Я вперше сьогодні до школи іду
І хочу, щоб усі добре знали:
Я буду тут вчитись і буду рости,
Щоб гідною зміною стати
Адаму Івановичу Мартинюку!
У рідному селі за рахунок спонсорських пожертвувань активно ведеться спорудження Будинку культури та дільничної лікарні.
У селі Лобна на Любешівчині 38 років тому був відкритий Музей партизанської слави. Адже населення Волині активно підтримувало дії партизанських з’єднань під командуванням двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова, Антона Бринського, десятків окремих партизанських загонів і підпільних груп. Серед них був загін «Переможці» Дмитра Медведєва, в якому воював з фашистами легендарний розвідник Герой Радянського Союзу Микола Кузнєцов.
В останні роки музей занепав, він потребував капітального ремонту, і Адам Іванович разом із фракцією комуністів зробив усе для його реконструкції, у тому числі скерували власні кошти. На відкритті оновленого музею Петро Симоненко і Адам Мартинюк виступили з промовами, поклали квіти до могили Героя Радянського Союзу Володимира Бондаренка, який пустив під укіс 11 ешелонів противника і знищив 300 гітлерівців, а також до братської могили радянських партизанів, які загинули в боротьбі з німецько-фашистськими окупантами.
У рамках повної газифікації рідного району, якій Адам Мартинюк активно сприяє, відбулося запалювання «голубого вогника» у Любешіві, Бірках, Малій Глуші, Щитині, Невірі, Ветлах, Мукошині, на черзі інші населені пункти. Завдяки його піклуванню у с. Мукошин споруджено «Народний дім», до складу якого входять клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку. 1 вересня 2010 року в цьому селі буде здане нове приміщення середньої школи на 1000 місць. Цієї радісної події чекають усі люди, особливо діти. У с. Любешівська Воля став до ладу новий клуб. У райцентрі здано в експлуатацію чудовий, без перебільшення, найкращий серед такого рівня в області, стадіон «Колос». Реконструюються клуби в Березичах, Люб’язі, Хоцуні, Щитині, Залізниці, Зарудчі, Бірках, Гірках. Облаштовані кладовища в Селіску і Ветлах. Відремонтовано школи в Люб’язі, В’язівно, дитячі садочки в Любешові, Деревку, фельдшерсько-акушерські пункти в Шлапані, Люб’язі.
Служать людям санітарні автомобілі та інше сучасне медобладнання і різноманітні ліки, виклопочені Адамом Мартинюком для районної і Ветлівської дільничної лікарень та інших лікувально-профілактичних установ. За його безпосередньої допомоги реконструюється пологове відділення центральної районної лікарні. Зміцнено матеріально-технічну базу райуправління міліції, газети «Нове життя», районного Будинку культури і районної бібліотеки. У скрутний час холодів допомагав установам та населенню вугіллям. Попереду — перспективні, захоплюючі задуми щодо асфальтування доріг на території району, повна його газифікація та інші невідкладні заходи.
Усі ці об’єкти зводяться чи капітально ремонтуються за рахунок залучених народним обранцем коштів спонсорів-доброчинців. Таким чином, лише за останні роки на рідну Любешівщину зусиллями Адама Івановича надійшло більше десяти мільйонів гривень.
Адам Іванович постійно зустрічається з головою Любешівської райдержадміністрації Василем Трохимовичем Корцем та іншими керівниками району, з депутатами районної і сільських рад. Місцевий актив за його допомоги здійснює конкретну й цілеспрямовану програму вирішення найгостріших соціально-економічних проблем району.
Всюди, де буває народний депутат України Адам Мартинюк, відбуваються зустрічі з виборцями. У своїх виступах він щиро дякує своїм дорогим землякам за все те добре, що роблять вони для нашої Вітчизни, прославивши її трудовою і бойовою звитягою на вічні часи. І для кожної людини в Адама Івановича знаходиться добре слово, віра в правду і справедливість.
Під час цих зустрічей обговорюється ціла низка питань, серед яких проблеми місцевого самоврядування, соціальної сфери, працевлаштування людей, виплати заробітної плати, чорнобильських пільг, пенсійного забезпечення, охорони здоров’я і медичного обслуговування, освіти і виховання дітей, житлово-комунального господарства, оренди земельних паїв і видачі земельних актів на право земельної власності, охорони правопорядку, тяганини при розгляді судових питань.
Звичайно, люди поряд зі своїми щоденними побутовими проблемами і проханнями радять Адаму Івановичу і його колегам-комуністам, усім народним депутатам і надалі сприяти відродженню України, зміцненню її національної безпеки й оборони, забезпеченню реальної політичної та економічної незалежності, виконанню передвиборних програм партій стосовно підвищення добробуту і соціальної справедливості, захисту конституційних прав і свобод кожної людини.
Отож у робочому блокноті Адама Мартинюка з’являються нові проблеми — будівництво і ремонт доріг та мостів, допомога дитячим садкам, навчання дітей, працевлаштування молоді, лікування людей, спорудження шкіл і церков, інші виробничі та житейські питання... Як то кажуть, є над чим працювати. І Адам Іванович запевняє своїх земляків, що він гідно представляє їх інтереси у вищих органах влади, разом зі своїми товаришами по партії самовіддано служить рідному народу й державі.
За визначні заслуги перед українським народом і Українською державою, за активну і безпосередню підтримку й надання практичної допомоги місцевому населенню Любешівська селищна рада, кілька сільських рад прийняли рішення про присвоєння Адаму Мартинюку звання почесного громадянина.
Віруючі Любешіва та сіл Ветли, Гірки, Любешівська Воля, Рудка, Залізниця, Березичі, Великий Курінь, Дольськ, Зарудче, Люб’язь, Лобна, Підкормілля, Погулянка, Судче, Хоцунь одержали відчутну допомогу для зведення духовних храмів. За заслуги перед Церквою і постійну увагу до потреб віруючих Предстоятель Української православної церкви, Митрополит Київський і всієї України Блаженнійший Володимир нагородив Адама Мартинюка орденом Рівноапостольного князя Володимира.
На останніх виборах до Верховної Ради України у вересні 2007 року за список Комуністичної партії, кандидатом у народні депутати від якої був і Адам Мартинюк, у Любешівському районі проголосувало 20 відсотків виборців, що було найкращим результатом для КПУ серед усіх районів України.
Мені не раз доводилося разом із Адамом Івановичем бути в його селі, ночувати в його батьківській хаті. Односельці знають, скільки всього доброго і хорошого зробив Адам Іванович для рідного краю, а батьківська хата вже зовсім старенька, та вона їх влаштовує.
Завжди хвилюють розмови з батьками Адама Івановича — Іваном Йосиповичем та Євдокією Андріївною. Це чудові, високопорядні люди з багатим життєвим досвідом, з великим серцем і чуйною душею. Зрозуміло, їхня доля дуже багата на різні визначні події, з ними є про що поговорити. На жаль, їм довелося пережити страшні роки польського панування і гітлерівської окупації, нічні набіги бандерівців. Було в них щасливе радянське життя, ну, а тепер разом з усім українським народом вони переживають капіталістичну реставрацію і вірять, що щастя знову повернеться в їхній дім.
Батькові Івану Йосиповичу йде 84-й рік. Він ветеран праці, заслужений фронтовик, у роки Великої Вітчизняної війни зі зброєю в руках захищав Батьківщину. Незважаючи на похилий вік, Іван Йосипович разом із дружиною Євдокією Андріївною і сином Сергієм та його сім’єю веде домашнє господарство. А сини Микола і Олександр разом зі своїми сім’ями проживають на Херсонщині.
Для Адама Івановича його батько є щирим порадником і найприскіпливішим критиком, який уважно стежить за кожним засіданням парламенту і за кожним виступом свого сина, є головним політичним коментатором не тільки в сім’ї, а й у селі. І хочу сказати, що при кожній їх зустрічі батько говорить синові: «Адаме! Життя дуже складне, і ти сам це добре знаєш. Але ким би ти не був, головне, щоб ти завжди був людиною, щоб ти завжди був з людьми!»
Пам’ятаю, у своєму виступі на одному з мітингів у районі Іван Йосипович сказав: «День Перемоги — це не тільки 9 травня 1945 року. Для нас, воїнів того далекого і вогненного часу, кожна година, кожен день війни були переможними. Адже ми вижили, вистояли, витримали, як могли кували Перемогу і врешті-решт ціною крові й смерті долали ненависного ворога. На старості літ я пишаюсь тим, що наш старший син, названий на честь мого старшого брата Адама, який загинув у 1945 році під Кенігсбергом, три інші наші сини, наші онуки й правнуки, як і все післявоєнне покоління, гідні нашої солдатської слави, гідні Великої Перемоги».
Мати Євдокія Андріївна у свої 78 років чітко справляється з усіма домашніми функціями — матері, бабусі й прабабусі, фактично вона є сонцем усієї сім’ї. У нелегких щоденних клопотах ця чуйна і доброзичлива жінка випромінює особливу душевну радість. Якось вона мені призналась, що через кілька годин після народження Адама знайшла на узліссі квітку папороті, й уже тоді все село знало, що син її буде щасливою людиною. Зрозуміло, чудес на світі не буває. Але, напевне, це як раз саме той випадок, коли неймовірне стає очевидним. І я вірю, що Адам Іванович справді щаслива людина.
Треба сказати, що у Євдокії Андріївни було немало страшного горя, і ці спомини своїми незагоєними ранами часто стукають у її серце, викликають біль і смуток, а нерідко й сльози. Знаючи це, я ніколи не запитував її про минуле, боячись порушити душевний спокій. Та одного вечора розмова у нас зайшла про бандерівщину на волинській землі, і Євдокія Андріївна, скрушно зітхаючи, повела свою схвильовану розповідь.
Напевне, на Волині, як і в усій Західній Україні, немає сільської сім’ї, в якій від бандерівських рук не пролилась би невинна кров. Сталося так, згадує Євдокія Андріївна, що її мати Марія Петрівна Беденюк у роки війни була зв’язковою Пінського партизанського загону: «Якимось чином це стало відомо фашистським найманцям, і вони пообіцяли помститись. Мати відчувала свою страшну загибель, бо одного разу худа й виснажена нуждою і постійним неспокоєм мовила почорнілими вустами: «Ось мій одяг. Якщо вб’ють, то в ньому мене поховаєте». І ми, діти, облилися гіркими сльозами: «Мамочко! Ріднесенька! Не треба так казати!» Коліна їй обнімали, за спідницю трималися...»
Помовчавши пару хвилин, Євдокія Андріївна продовжила: «Не можу без давнього болю згадати жахливу ніч з 21 на 22 квітня 1945 року. Тільки погасили лучину, як у двері несамовито загрюкали: «Відчиняйте!» Як вовкулаки, вдершись до хати, бандити одразу схопили маму, зв’язали їй руки. І тут же в хаті на очах її батьків і нас, дітей, вистрілили їй у потилицю. Один із бандитів штрикнув її ножем у живіт. Кров так і хлюпнула. А потім ще й ще ножами кололи. Тут же людолови накинулися на мого старшого брата Петра, збили його з ніг, завдали кілька смертельних ножових ран. У мами були два золоті зуби і коронка золота. Бандерівці вибили їх і забрали: «На тім світі без них обійдеться». Забрали нелюди й той одяг, що мама собі на похорон підготувала».
На очах Євдокії Андріївни забриніли сльози. Знову помовчавши, вона з болем сказала, що хоч і пройшли довгі роки, та не загоїлись її душевні рани, перед очима закривавлені тіла дорогих для неї мами і брата, кров на долівці, на стінах, на стелі... Назвала вона й тих убивць, які понесли заслужену кару від радянського правосуддя.
Я слухав її і згадував своє рідне село на Тернопільщині, де бандерівці спалили живцем мого рідного дядю з дружиною, залишивши сиротами двох моїх двоюрідних сестер, які пішли колядувати на Різдвяні свята до нашої бабусі й таким чином залишились живими. Всього в нашому селі вбито, спалено, зарізано, повішено, потоплено кілька сотень чоловік. Кров холоне в жилах, коли згадуєш ті страшні події. Хіба можна таке забути?
Кожен приїзд Адама Івановича на рідні креси, особливо на день народження батька — 13 березня і мами — 17 листопада, то для батьків справжнє свято. І коли Адам Іванович зрідка приїжджає додому, то мати завжди готує для нього і супроводжуючих його гостей картоплю, сало, кров’янку, домашню ковбасу, бульбовники (так на Волині називають деруни). Ну, а батько дістає припасений для такого випадку міцний самогон. Як то кажуть, чого більше треба?
Відомо, що Адам Іванович досить скупий на похвалу. Але, звертаючись до батьків, він схвильовано каже: «Дякую Вам, дорогі мої тату і мамо, що виростили й виховали мене і моїх братів, своїх внуків і правнуків. Спасибі Вам, що навчили нас цінувати людей і працю, хліб і землю, відрізняти добро і зло, боротись за правду і справедливість. Бажаємо Вам міцного здоров’я, сімейного щастя і добробуту! Многая Вам літа, наші улюблені батьки!»
Користуючись нагодою, хочеться сьогодні, напередодні 60-річчя Адама Івановича Мартинюка, від імені його колег і друзів щиросердечно поздоровити Івана Йосиповича і Євдокію Андріївну з ювілеєм їх старшого сина й побажати їм та їхній великій і дружній сім’ї доброго здоров’я і довгих років щасливого життя. Спасибі Вам за сина, шановні й дорогі батьки!
У переддень ювілею Адама Івановича Мартинюка можна було б навести про нього слова багатьох відомих людей — міністрів, депутатів, учених, журналістів... Та все-таки головними для нього є прості люди, саме на них він орієнтується у своїй діяльності, саме їм він допомагає у розв’язанні житейських питань.
Говорить депутат Любешівської районної ради, заступник начальника будівельної організації Василь Михайлович Гриневич: «Ми гордимося тим, що наша поліська земля дала Україні таку визначну людину — Адама Івановича Мартинюка. Він живе нашим щоденним життям, глибоко, із властивим йому почуттям відповідальності вникає в наші проблеми, допомагає чим тільки може в їх розв’язанні. Особливу цінність мають для нас його слушні, мудрі поради, якими ми керуємось у нашому житті. Ми всією громадою бажаємо дорогому Адаму Івановичу, його дружині Валентині Пилипівні, яка також родом із його рідного села, дочці Наташі й зятю, внучці Каріні, його чудовим батькам Івану Йосиповичу і Євдокії Андріївні, всій їхній згуртованій родині щастя, здоров’я, довгих років життя».
Наведу слова пенсіонерки Віри Маковської, яка свого часу очолювала Ветлівську сільську раду: «Кожен приїзд нашого знаменитого земляка, видатного й авторитетного політичного і державного діяча Адама Івановича Мартинюка — то справжнє свято для всіх нас. Без його уваги не залишається жодна людина, жодна проблема. Ми знаємо його невтомних батьків і його велику родину. Знаємо нашого дорогого Адама з дитячих літ, вчимо на його прикладі своїх дітей і внуків. Низько вклоняємося нашому славетному поліщуку за глибоке розуміння і постійну підтримку, за гаряче бажання допомогти людям. Вважаємо, що він нам даний Богом і просимо Бога благословити своєю милістю і благостю кожен його крок, кожен його день. Щастя і здоров’я Вам, наш дорогий і любимий Адаме Івановичу!»
Ось зворушливі рядки одного з численних листів до народного депутата. Пише сім’я Нестеруків із села Погулянки: «Шановний Адаме Івановичу! Знаючи, що Ваше серце не байдуже до чужої біди, ми звернулися до Вас із проханням надати нам матеріальну допомогу для придбання слухових апаратів нашому синочку Андрійку. З того щасливого для нас часу пройшло півтора місяця. Великим, приємним здивуванням було те, що наш Андрійко став промовляти роками очікувані слова «мама», «баба». Ці слова синочок говорить завдяки Вам, дорогий Адаме Івановичу! Наша сім’я вірить у те, що пройде небагато часу, і наш Андрійко прийде до Вас зі словами вдячності, промовляючи їх сам».
За десятиріччя журналістської діяльності мені не раз доводилося супроводжувати високих гостей. Треба сказати, що не тільки на Любешівщині, а й на всій Волині Адама Івановича зустрічають як найпочеснішого і дуже бажаного гостя — з хлібом-сіллю на вишитому рушничкові, з букетами квітів, з концертами художньої самодіяльності. І на цих щирих привітаннях завжди звучить його улюблена пісня «А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина...»
Люди від усієї душі дякують Адаму Івановичу за все те добре й корисне, що він зробив і робить своєю невтомною працею з відродження України, зміцнення народного добробуту й утвердження соціальної справедливості. Волиняни вітають його зі славним ювілеєм, бажають йому і його сім’ї щастя та здоров’я, успіхів у роботі, довгих років життя, говорять, що в церкві моляться за нього, щоб Бог дав йому сили на благії справи.
Я думаю, що в ці дні кожен житель України може сказати на адресу Першого заступника Голови Верховної Ради комуніста Адама Івановича Мартинюка найкращі людські побажання. Згадуються відомі слова Великого Кобзаря: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне...»
З роси і води Вам, дорогий і шановний Адаме Івановичу!
Іван ГАВРИЛИШИН, член Національної спілки журналістів України.
Фото автора і прес-служби Верховної Ради України.
