Ще раз cтверджую: державі потрібен економічно розвинений, політично стабільний Крим

Аж ніяк не випадково, і не для галочки, Президент України В. Ф. Янукович провів 3 серпня 2010 року нараду в Криму з питання стратегії його розвитку.

Глибоко помилкова позиція деяких опозиційних депутатів і політиків про те, що це якась данина вдячності регіону, що його підтримав.

Про те, що держава зобов’язана втрутитися в процеси, що відбуваються в Криму, свідчила й аналітичну доповідь Голови Ради міністрів АРК Джарти В. Г. У ній він не просто звернув увагу на купу нагромаджених проблем, а й рамково позначив шляхи їх розв’язання.

Після наради з боку наших опонентів лунають критичні висловлення в діапазоні від «нічого це не дасть» до «потурання сепаратизму в Криму».

«Кримський сепаратизм» для багатьох політиків в останнє десятиліття став не просто червоною ганчіркою й пугалом для виборців, а способом мислення, що не допускає жодних контраргументів про зворотне.

Слухаючи останні коментарі наших опонентів на виступи вищого керівництва країни, її Президента В. Ф. Януковича, про надання Криму і кримчанам можливості зробити крок уперед по шляху розвитку й поліпшення добробуту, розумію, що улюблена карта «кримського сепаратизму» знову піде, та й уже пішла в справу.

При цьому мимоволі запитую себе — невже їм, піклувальникам про європейську, процвітаючу Україну, так хочеться бачити Крим, в якому люди житимуть гірше, ніж інше населення країни?

Очевидно, ворожість і ненависть не найкращі порадники. Нам ніколи не вдасться побудувати сучасну державу, якщо в ній процвітатиме ворожість мешканців одного регіону до іншого. Це шлях у нікуди!

Поглянувши на Крим пильно, ми побачимо, по суті, зріз настроїв і процесів, що відбуваються у країні. Різні національні громади не завжди можуть виробити єдиний підхід до мовної проблеми, до релігійної толерантності, до бачення майбутнього Криму, вирішення геополітичних аспектів.

Якщо на це накласти економічну кризу, розвал вертикалі управління, корупцію, які особливо гостро проявилися в останні роки, — ми матимемо досить похмуру й каламутну ситуацію, в якій ловлять рибку окремі горе-політики.

Не хочу, нехай і приблизно, оцінювати, до чого можуть призвести будь-які спроби розхитати човен з будь-якого боку, під будь-яким приводом, у подібній нестійкій, незбалансованій обстановці.

Хтось вважатиме, що я перебільшую. Але саме так оцінюють політологи та громадські діячі всіх забарвлень становище, в якому в останні роки опинилася країна.

А Крим, її частка, і тому хворіє на ті самі хвороби, може, тільки з різними симптомами.

Зі скрипом, не без шарахання, Автономії вдалося пройти період анархічних 90-х років. Сьогодні кримські органи влади — невід’ємна частина загальнодержавної системи.

Відповідно інтегрована вся політична й громадська діяльність у Криму.

Те саме стосується й інформаційного простору. Мені й смішно, і сумно чути заяви політиків про якесь особливе становище української преси або телебачення в Криму. Житель Рівного, Сум або Чернівців на відпочинку в Криму знайде весь перелік центральних видань і радіотелевізійних каналів, як у себе вдома.

Будь-який кримчанин з усмішкою слухає заяви про масове одержання паспортів, чи то Росії, Туреччини, чи іншої країни. Так, такі випадки є, але вони одиничні й мають специфічний характер: бізнесовий, сімейний, або бажання ухилитися від можливого карного переслідування. Цей процес у Криму у відсотковому співвідношенні — в рамках середньостатистичних показників по Україні.

То в чому ж проблема і чи є вона взагалі? Знаючи становище не з чуток, можу стверджувати — проблеми сепаратизму в Криму, як такої, немає. Вона створена й існує лише в головах політиканів від політики, які, самі того не підозрюючи, своїм «плачем» підливають масла у вогонь для окремих маргінальних діячів у Криму, які представляють тільки самих себе.

Але натомість є інше явище, досить яскраво представлене в Криму, — суспільна недовіра та невдоволення до дій київської влади, сформована в попередні роки.

Особливе невдоволення викликали два напрями діяльності центральної влади — гуманітарна політика та економіка.

У Криму немає проблеми однієї мови — є проблема російської, української і кримськотатарської мов. При цьому кожна із громад незадоволена тим, як держава реалізує мовну проблему в Криму. Якщо розглядати політику попередньої влади в цьому питанні як реалізацію гасла одного з політичних діячів, котрий заявив, що Крим буде український або безлюдний, то це не просто шлях у нікуди — це шлях до катастрофи.

Досить усвідомити просту річ — у Криму проживає три великі національні громади. А отже, і мовна політика, підкреслюю, в автономії, повинна це враховувати й мати більш толерантний, збалансований характер.

Як приклад хочу навести таке. В одному з міст Криму, не маючи можливості побудувати нову кримськотатарську школу, керівництво міста пішло на те, щоб передати під школу будинок споруджуваного дитячого садка, і це попри те, що питання черговості в дитячі садки в місті залишилося.

У Сімферополі, Білогірську, Старому Криму побудували нові школи для навчання кримськотатарських дітей. Це не одиничні приклади. Безумовно, проблема повністю з порядку денного не знята, але крок за кроком ми рухаємося вперед до її вирішення.

Не можу не сказати, як непросто вирішувалося питання з українською гімназією в м. Сімферополі. Спочатку школі надали старий непристосований будинок, що ставило існування української гімназії в принизливе становище. Керівництво Автономної Республіки неодноразово зверталося до Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти з проханням про виділення грошей на будівництво нової гімназії. Не одержавши позитивної відповіді, депутати Верховної Ради Криму вирішили продати елітну оздоровницю і на ці кошти ми побудували, не побоюся цього слова, найкращу українську гімназію в Україні.

Сьогодні, щоб у ній навчатися, необхідно витримати величезний конкурс серед представників усіх національностей, які мешкають у Криму.

Чи вирішили ми цим проблему навчання українською мовою? Безумовно, ні. Але, чесно кажучи, дуже хотілося б почути, що десь у Тернополі або Івано-Франківську депутатський корпус віднайшов місцевий ресурс і побудував сучасну російську гімназію, у Львові — польську, в Закарпатті — угорську, а в Одесі — молдавську.

Не можу обійти стороною таке педантичне, раниме питання, як міжконфесійні відносини. Після розвалу Радянського Союзу ми всі опинилися на духовному пустирі, переораному атеїстичною тоталітарною системою. І тільки дивом уцілілі паростки духовності почали активно розвиватися.

Але багаторічне гноблення та утиски традицій духовної культури, нетерпимість і бажання максимально компенсувати згаяне привели до того, що із войовничих атеїстів ми перетворилися на войовничих захисників віри. Гадаю, зайве наводити конкретні приклади. Всі були свідками і переділу конфесійної власності, і протистояння різних громад, і багатьох інших непривабливих вчинків у обстоюванні своїх переконань.

Крим не залишився осторонь того, що відбувається. Складності та гостроти у вирішенні цих питань додало повернення майже 300 тисяч кримських татар, які сповідують іслам. Так, у селах Межиріччя й Дачне в колишніх мечетях розташовувалися сільські клуби. І кримські татари, вважаю, справедливо вимагали їх повернення. Після довгих і часом гострих дискусій питання було вирішено позитивно.

Сьогодні, в основному, в Криму немає проблем з наявністю мечетей. Але з’явилася інша — будівництво соборної мечеті в місті Сімферополі. З технічних причин відновити її на колишньому місці не було ніякої змоги.

Гостроти в цьому питанні додало рішення про відбудову собору Олександра Невського на історичному місці. Це рішення далося теж не просто. На цьому місці стояв танк-пам’ятник воїнам-визволителям Сімферополя, і ветерани виступили проти його знесення. Пам’ятаю не просту розмову з радою ветеранів і Героями Радянського Союзу, котрі проживають у Криму, з цього приводу. Ми знайшли компроміс, у результаті якого і храм практично побудовано, і пам’ятник збережено й облагороджено.

Саме після цього кримські татари порушили питання про виділення їм ділянки під будівництво соборної мечеті. Верховна Рада Криму звернулася в Сімферопольську міську раду з проханням про виділення ділянки на ці цілі. Треба віддати належне сімферопольському міському голові Єрмаку В.Ф. і колишньому складу депутатів, що ухвалили потрібне рішення.

На жаль, новий депутатський корпус його не підтримав, і тільки через чотири роки вирішення цього питання підходить до практичної реалізації.

У більш гострій, непростій обстановці Криму вдалося пройти шлях відродження духовності без протистояння між різними конфесіями. При тому, що в Автономії не так уже й багато серед віруючих представників православної церкви Київського патріархату, було знайдено рішення про надання Фондом держмайна Криму приміщення в центрі міста. А в Євпаторії виділено чималі кошти на відбудову караїмської кінаси.

Що з усього вищесказаного випливає? Якщо не лізти у вирішення гуманітарних питань чоботом, а підходити виважено, з огляду на інтереси різних національних груп і конфесій, то в переліку проблем, які хвилюють людей, вони займуть відповідне місце.

Пригадується з недалекого минулого, коли Крим був всесоюзною оздоровницею, областю садів і виноградників, як нині заведено казати, ішли інвестиції всіма каналами. Від держави, міністерств, відомств, союзних республік, великих підприємств.

За рахунок цих коштів будувалися не тільки оздоровниці, великі промислові підприємства, а й уся інфраструктура: дороги, лікарні, дитсадки, очисні споруди, житло та багато чого іншого.

Не залишилося поза увагою і сільське господарство. Не кажучи про такий найбільший проект, як Північно-Кримський канал, впроваджувалися переробні потужності, активно розвивалося садівництво й виноградарство, овочівництво, рисосіяння. Як гриби росли радгоспи й колгоспи — мільйонери, що поставляли свою продукцію в усі куточки Союзу, від Мурманська на Півночі, до Владивостока на Сході.

Саме в останні роки Союзу, у зв’язку з активним зростанням курорту і напливом відпочивальників, що становив до 8 мільйонів осіб, було розпочато або заплановано будівництво великої кількості інфраструктурних об’єктів. Це й енергетика, і водопостачання, й очисні споруди, і дороги, і багато іншого. Жити в Криму в той час вважалося найбільшою удачею та престижем.

З розвалом Союзу все рухнуло буквально відразу. Припинилося будівництво вже розпочатих об’єктів. Ці недобудовані монументи тієї епохи сьогодні можна зустріти практично по всьому Криму. Різко в рази скоротився потік відпочивальників і фінансування більшості оздоровниць, які були на балансі різних союзних міністерств і відомств. Стало неможливим вивозити продукцію на вже сформовані ринки за межі України. Без замовлень залишилися десятки великих підприємств Криму, заводи військово-промислового комплексу, машинобудування, будіндустрії.

Саме в той період Крим і Україна втратили найбільший рибальський флот у Севастополі й Керчі, що складався із сотень суден, на яких працювали та обслуговували їх на березі до 10 тисяч фахівців. Не кажу вже про загублені для держави величезні і за тими, і за нинішніми мірками доходи від реалізації їхньої продукції.

Шоковий стан, у якому опинилася економіка й суспільно політична ситуація в Криму, ускладнився практично одночасним поверненням на батьківщину репатріантів.

Централізованого фінансування, що передбачалося із союзного бюджету, вже не було, а молода українська держава, опинившись у не менш складній обстановці, його забезпечити просто не могла.

Я хотів би загострити увагу на тому, що облаштувати відразу сотні тисяч чоловік, забезпечити їх житлом, роботою — це важкий тягар для багатої держави, що потребує величезних ресурсів. А Крим практично виявився з ним наодинці.

Але базис, економічний передусім, для невдоволення людей, які втратили роботу й віру в перспективу, відтоді нікуди не подівся.

У попередні роки було зроблено чимало, щоб цей чинник не відіграв визначальної ролі. Газифікація північного й східного Криму, програми з розвитку Великої Ялти, Судака, Євпаторії, як дитячої оздоровниці курортно-рекреаційного комплексу Криму, були не просто прийняті, а й виконувалися.

Промислові підприємства, за винятком хімії на Півночі півострова, сільськогосподарські підприємства практично скотилися на екстенсивне вирощування зернових. Занепало поливне землеробство, садівництво, овочівництво, тваринництво. Кримський курорт розвивається хаотично, дедалі більше поступаючись у конкурентоспроможності не тільки туркам, а й болгарам, і навіть росіянам. Сьогодні Криму, як повітря, потрібна конкретна програма розвитку. Те, що подібна програма приймається за кілька місяців до місцевих виборів, накладає і на її авторів, і на тих, хто її реалізовуватиме, додаткову політичну відповідальність.

З одного боку, нікому не потрібна програма заради програми, як це відбулося свого часу з розрекламованою презентацією на виїзному засіданні Кабінету Міністрів України Тимошенко Ю.В. програми «Морський берег».

Головною концептуальною помилкою її розробників було посилання на залучення величезних ресурсів з державного бюджету. Досвід показує, що в держави завжди знайдуться важливіші та невідкладніші проблеми, ніж фінансування регіональних програм розвитку.

І це не свідчення того, що держава в нас погана. Просто сама природа державного будівництва полягає в тому, щоб розв’язувати, насамперед, загальнодержавні проблеми. А їх у нашій молодій країні поки що достатньо.

Саме тому вважаю дуже важливим, щоб під час обговорення концепції розвитку Автономної Республіки Крим основний наголос було зроблено на використання внутрішніх резервів.

Але поряд із включенням додаткових можливостей розвитку транспортної інфраструктури, сільського господарства, промисловості, курортів, ми не повинні забувати про те, що в нас є величезний людський потенціал. Починаючи від викладачів і студентства, закінчуючи високими професіоналами у всіх галузях.

Реальне залучення цього потенціалу до практичної реалізації програми розвитку Автономної Республіки Крим може дати ефект, порівнянний із залученням багатомільйонних інвестицій.

Там, де вдається дібрати подібну команду, успішно вирішуються проблеми територіальних громад. А як наслідок, провівши в місцеві ради людей подібного складу, ми можемо розраховувати на їхній професіоналізм і відповідальність під час реалізації програми Президента України В.Ф. Януковича та стратегії розвитку Криму.

І незалежно від того, в які терміни, в яких обсягах її буде ухвалено, Віктор Федорович домігся вже найголовнішого — сьогодні сотні тисяч кримчан пов’язують свої надії на майбутнє з українським Президентом, його урядом.

А це означає, що Президент знайшов державний підхід до вирішення «кримського питання». І кримський перешийок, який раніше хіба що не перекопали, перетворюється на широку дорогу із двостороннім рухом.