Круподеринці, що на Вінниччині, на перший погляд мало чим відрізняються від звичайного українського села. При в’їзді вас обов’язково зустріне ватага гусей. Найбільший гусак без жодного страху перед машиною витягне шию і загрозливо зашипить. Їхати крутими і вузенькими вулицями доведеться дуже повільно, бо під колеса ледь не з кожного двору вибігатиме курка, яка, широко розмахуючи крилами, пронесеться прямо перед бампером. Об’їжджати доведеться не лише домашню птицю, а й ями, з’їжджаючи на вкрите споришем узбіччя. Але, кружляючи ось так вуличками села, ви, врешті, виїдете на пагорб, а там побачите незвичайної краси церкву. Такої в Україні більше ніде не знайдете, бо цей храм зведено у давньоболгарському стилі.Хто у далекому й маленькому вінницькому селі міг його збудувати? Відповіді на це запитання у самих Круподеринцях я не знайшла. Місцевий священик не те що розповісти про історію храму, а навіть оглянути його всередині не дозволив:
— Приїжджайте у неділю на богослужіння, — порадив він мені.
— Але ж я приїхала сюди за 200 кілометрів, по жахливій дорозі і спеці, — намагалася я пом’якшити настрій священнослужителя.
— Люди сюди з Болгарії приїжджають, не те, що з Києва. То приїжджайте у неділю, — відрізав священик і прямо перед моїм носом зачинив ворота церкви. Добре хоч вдалося оглянути будівлю храму зовні. Але незвичайна краса церкви спонукала мене продовжити пошуки. Цього разу у книгах, газетах та в Інтернеті.
Отож на початку дев’ятнадцятого століття Круподеринці, як і більшість навколишніх сіл, належали польським магнатам. Цим селом володіла родина Ржевуських. Це була багата і знаменита сім’я. З неї, зокрема, походила Евеліна Ганська, дружина Оноре де Бальзака. У кінці XІX століття «звичайна» історія Круподеринців завершується і починається «не-
звичайна». Тут купує маєток граф Микола Павлович Іпатьєв — людина неординарної вдачі.
У журналістиці є таке кліше — «блискучий дипломат». Я не люблю таких затертих від частого вживання фраз, але інакше графа Іпатьєва не назвеш. За його допомогою уклали десятки міжнародних договорів, два з них мали історичне значення.
Перший — Пекінський. 20 червня 1860 року на березі бухти Золотий Ріг було поставлено військовий пост Владивосток, але юридичного підґрунтя для цього не було. Уссурійський край офіційно не належав Російській імперії — це була спірна територія з Китаєм. В інший час поява такого поста спровокувала б конфлікт, але тоді Пекін воював з Британією та Францією, тож китайському імператору було не до далекого Приморського краю. Коли французи та англійці фактично виграли війну і справа пішла до миру, російський посол у Китаї граф Іпатьєв зумів стати посередником між ворогами. Він переконав переможців викреслити з мирного договору деякі принизливі пункти, за що китайський імператор погодився підписати інший, Пекінський, договір, за яким Уссурійський край відійшов до Російської імперії. Підписання цього документа дало поштовх для розвитку Владивостока, який вже за кілька десятиліть став форпостом імперії на Далекому Сході. Саме тому графа Іпатьєва називають хрещеним батьком Владивостока.
Іншим документом, підписання якого змінило історію Центральної Європи, став Сан-Стефанський договір між Російською імперією та Туреччиною 1878 року, за яким Болгарія отримала незалежність. Болгари і сьогодні пам’ятають, хто підписував цей документ, — одна з вулиць Софії на-
звана на честь Миколи Іпатьєва, як і п’ять селищ в Болгарії.
Кар’єра графа Іпатьєва завершилася раптово. Він написав царю листа, в якому виклав свою думку з приводу того, як має розвиватися імперія. У відповідь розгніваний цар відправив графа у відставку. Так Микола Іпатьєв опинився у Круподеринцях. Тут, як розповідають деякі джерела, які аж ніяк не можна назвати науковими, він жив на широку ногу і весело, зокрема, був хрещеним батьком ледь не половині сільських дітей. У пам’ять про «болгарську справу» 1895 року на його кошти, за проектом О. Померанцева, була збудована цегляна церква у староболгарському стилі. У ній 1908 року поховали графа, 1914-го — його доньку Катерину, 1917-го — дружину Катерину Леонідівну Іпатьєву. Так ця церква стала ще й усипальнею. У часи фашистської окупації німці зрізали хрест на дзвіниці церкви, гадаючи, що він — золотий. Вони також хотіли підірвати могилу графа, сподіваючись, що там є цінності. Григорій Рудніцький, який служив у графа, — очевидець захоронення, запевнив організаторів варварської затії, що золота в могилі немає. Для певності він клав голову на відсіч. Так збереглася ця церква. Богослужіння у ній відновилися 1957 року.
Біля храму знаходиться єдиний в Україні пам’ятник героям Цусімської битви. Річ у тім, що у цій битві загинули син графа Іпатьєва та його племінник. До речі, обидва сина графа Іпатьєва свого часу були київськими губернаторами.
Власне, про історію Круподеринців можна написати дуже багато. Ті факти, які увійшли до цієї публікації, — це лише вершина айсберга. Проте мета моєї роботи не викладати історію, бо це не справа журналіста, а привернути увагу до того, що про Круподеринці так мало відомі в Україні.
Фото автора.
