Хто послухався гасла «Не треба займатися політикою — треба займатися економікою», тепер уже не займається ні політикою, ні економікою...

Що таке сьогодні Запоріжжя політичне? Народний депутат України Ярослав Сухий (фракція Партії регіонів) якось з цього приводу висловився так: «Запорізька політика — вона як кислий борщ. Вона «єсть», тільки її «єсть» не можна». Зрозуміло, що пояснювати повну політичну апатію тутешнього населення на фоні імітації якихось політичних рухів лише замусоленим словом «менталітет» — безглуздо. Бо все залежить від поводирів. Їхні ж здобутки такі: регіон, який у 1991 році мав чи не найкращі стартові можливості в Україні, сьогодні втратив майже все. Запоріжжя було просто приречене успішно пережити всі проблеми 90-х. Бодай щось із широкого спектра його галузей мало б процвітати: чорна чи кольорова металургія, виробництво автівок чи авіадвигунів, електротехніка чи електроніка, абразивні матеріали чи техніка мобільного зв’язку, хімія чи радіолокатори. Якийсь час добре жили трансформаторники, потім їх естафету підхопили металурги, моторобудівники тощо. Одне слово, гроші в місті ніколи не переводилися, навіть у найлютішу кризу.
«Гроші—влада—гроші»
Однак, замість того щоб отримані гроші грамотно використати за модернізованою марксовою формулою «гроші—влада—гроші», запорізькі «червоні директори» чомусь подумали, що у них і так все добре. А ще — що на їхній вік вистачить...
Саме тоді в суспільство почало активно впроваджуватися гасло: «Не треба займатися політикою — треба займатися економікою!» Важко сказати, хто його зарядив у мізки не дуже розбірливих людей, однак виграли, судячи з усього, лише Донецьк та Дніпропетровськ. Які не стали очікувати милостей від природи, а вбухали немалі гроші в політичне завоювання Києва. Запоріжжя ж, по-перше, не мало такого досвіду: три українські клани — донецький (Хрущов), харківський (Шелест), дніпропетровський (Брежнєв—Щербицький) по черзі керували Україною, запоріжці з цього процесу випали. Крім того, якийсь період тут, у нижньому Придніпров’ї, зв’язуватися з Києвом не бажали. А навіщо, коли запоріжці все, що їм було потрібно, навчилися вирішувати у Москві? Однак подібні підходи виявилися глибоко помилковими, і поступово виштовхали Запоріжжя на політичне узбіччя.
У пошуку справжніх лідерів
Хоча Тамара Огородова, екс-депутат Запорізької міськради, екс-начальник міського управління праці й соцзахисту, виконавчий директор благодійного фонду «Патріот Запоріжжя», з таким формулюванням не згодна. «Не погоджуюся, що наш регіон на узбіччі. Просто ми опинилися в тіні Дніпропетровська. Там ця традиція — боротися за владу в Києві, існує ще з брежнєвських часів. У 90-ті естафету підхопив Леонід Кучма. Взагалі-то  зв’язки і знайомства — це не тільки у нас, так робиться по всьому світі!»
Однак вона визнає: для утворення політичних кланів потрібні справжні лідери. У Дніпропетровська був директор «Південмашу» Кучма. Далі вже він підтягував нагору Лазаренка, Тимошенко, Тігіпка... Кожен з них — це особистість і лідер.
У Запоріжжі ніколи не було яскравих лідерів, продовжує Т. Огородова. Можливо, тільки Юрій Бочкарьов (у 1996—1997 роках він був міністром палива та енергетики України). Колишній голова міськвиконкому і колишній представник Президента в області, він — досвідчений управлінець і політик. Однак 1994 року Бочкарьов програв   (чи йому допомогли програти) вибори за посаду керівника області. Й усе після цього загасло: чотири роки на Запоріжжі панував справжній «застій», а потім пустеля — щороку з’являвся новий голова облдержадміністрації. Та не сам, а з командою. Іншими словами, виграй тоді вибори Бочкарьов — усе було б інакше.
До того всього додалася ще й справжня директорська міжусобиця. Як результат, практично всіх директорів, окрім, хіба що, народного депутата В’ячеслава Богуслаєва (який, до речі, про політику ніколи не забував), потроху від керівництва і власності відсунули. В умовах приватизації, чи «прихватизації» (як кому більше подобається), запорізькі «червоні директори» просто не витримали конкуренції з більш молодими і нахрапистими претендентами на колишні промислові активи держави.
Сьогодні тішить хіба те, що вже котрий рік у Запоріжжі триває справжня битва за посаду міського голови. І тут я бачу не міжкланову боротьбу, а позитив. Було б гірше, якби ніякої боротьби не було. Погано інше — в політику сьогодні приводять тільки гроші. Великі гроші...
На думку колишнього секретаря обкому комсомолу, заступника запорізького міського голови, депутата Запорізької міськради, голови громадської організації «Запоріжжя — рідний край» Геннадія Рекалова, безглуздо сперечатися з тим, що область серйозно здала позиції і втратила свій потенціал (і не тільки політичний). Адже не лише запорізькі директори свої підприємства втратили. Значна частина тих підприємств зруйнована чи напівзруйнована. Навіть від харчової промисловості залишилися тільки спогади. Одне слово, крім «Мотор-Січі», все або в чужих руках, або доведене до ручки.
Основна вада — відсутність підготовлених кадрів
Головна причина всього цього, на думку Г. Рекалова, полягає в тому, що в області в останні роки не було відповідальної регіональної еліти. Люди ж, яких ми називали елітою, не пішли далі здобуття якихось легких і швидких грошей. Як результат — тепер немає і кадрів, котрі могли б щось вирішувати. На виборах міського голови у Запоріжжі вже котрий рік змагаються лише двоє людей. Принцип особистої відданості, принцип вхожості до певного кола осіб замінив цілеспрямовану роботу з кадрами, їхню підготовку. Ось, наприклад, чергова команда голови облдержадміністрації заступила на свої пости. Але непідготовленість людей, яким керувати надскладним господарським комплексом регіону, просто вражає!
Безвідповідальність і беззубість запорізької еліти має наслідком і те, що протягом багатьох років відбувалася часта зміна голів виконавчої влади області. Після 1998 року вона набула ознак справжнього лиха: через кожні дев’ять місяців — новий голова облдержадміністрації, до того ж нерідко приїжджий чужак. З новою командою заступників, зрозуміло, і всіма іншими особливостями процесу...
Хтось скаже, що це міжусобиця місцевих кланів винна. Та не було в Запоріжжі кланів! На жаль, не було. Бо клан — це все-таки команда людей, які добре одне одного знають і довіряють. Від Запоріжжя в Києві було два перших віце-прем’єри уряду і секретар РНБО. Вони хоч одного запоріжця у свою команду до столиці запросили? То чого тепер дивуватися, що за нинішніми темпами фінансування стратегічно важливі для всієї України мости будуватимуть ще років 50! Бо вони, за великим рахунком, потрібні хіба що міському голові Карташову та голові облдержадміністрації Петрову. Всім іншим аби попіаритися під час чергових обіцянок. І не більше...
Кажуть, що 10 народних депутатів у Верховній Раді України від такого потужного регіону — це дуже мало. Але це достатньо, щоб консолідованими зусиллями добитися того ж таки ритмічного фінансування мостів. Те ж саме можна сказати про «Запорізьке земляцтво» у Києві — де його ККД хоча б на рівні інших земляцтв? Словом, сьогодні, як і завжди, програє найслабший — хоч як гірко  про це говорити...
 
Запоріжжя.