Минулий тиждень провела в селі за 200 км від Києва. Там овочі-фрукти (і не тільки) у більш ніж достатній кількості ростуть у саду — на городі. Свіже коров’яче молоко вам принесуть додому по 3 гривні за літр. Варто лише зателефонувати якійсь «просунутій» власниці корівчини на мобільний. Якщо в неї не найдеться зайвої банки молока, оперативно передасть ваше замовлення сусідці, родичці. Козяче молоко пропонують дорожче. Аж по 4 гривні за літр. Це тому, як би вибачаючись, пояснює сусідка з козою, що «і в місті воно дорожче за коров’яче». Щоправда, тут же по простоті душевній додає: «Добре, що ти приїхала, а то його мало хто бере, доводиться згодовувати кошенятам та поросятам». І одразу від неї дізнаєшся, що хліб у глибинці легше пекти самому, а то магазинний часто-густо «відгонить» дріжджами й «уже на другий-третій день цвіте». І що на базарі в райцентрі помідори — 2,5 гривні за кілограм.
Звісно, селяни теле- й радіоновини сприймають по-іншому — не так, як у Києві. Благо, побалакати про те й про це з журналісткою зі столиці охочих не бракувало. Не знаю, як їм, а мені від такого спілкування — користь, тема для статті. Ну, а привід поговорити чиновники, наділені владою, незважаючи на сезон відпусток, час від часу таки давали. Повідомлення про подорожчання з 1 серпня блакитного вогника для населення в півтора разу, особливо серед тих селян, які встигли газифікуватися, спричинило цілу дискусію. Причому оцінки такого непопулярного кроку неоднозначні. Були й такі, хто казав, мовляв, давно пора, досить політикам спекулювати на цьому питанні. Усякий товар повинен мати свою ціну. І згадували недалеке минуле, коли «несвідомі» громадяни, не обтяжені питаннями енергозбереження, випалювали за відкритих дверей і кватирок «належні» їм за субсидією кубометри газу. І все задля того, щоб у наступному періоді не скоротили обсяги субсидованого споживання.
А нині, мовляв, кому дорого — сокира є, дрова не перевелися... Та й електрика для сільського населення поки що по 22,5 копійки за кіловат. Якщо витратитися на сучасне обладнання та обігрівати своє житло «з розумом», то й платити за тепло доведеться не так багато, і в хаті стане комфортніше.
Інші категоричніші: «Я вище за Януковича не стрибну. Якщо раніше їли цілу картоплину, то тепер будемо половину, а другу половину продамо, щоб заплатити за газ», — зазначив у розмові глава родини, в якого значна частина заробленого йде на оплату навчання дочки у виші. І додав: «Під час опалювального сезону щомісяця використовуємо — для обігріву будинку, приготування їжі собі й корму худобі — близько 300 кубометрів газу, платили — в межах 150 гривень. Будемо, схоже, платити 300 грн.».
У сільських жінок, які працюють і кому до заслуженого відпочинку трудитися ще років 5—10, свої оцінки: подорожчання газу, мовляв, переживемо. Порівняно з можливим підвищенням пенсійного віку — це не біда. І головна причина — не в небажанні працювати. Владі треба, зазначають, не пенсійний вік підвищувати, а робочі місця створювати, сприяти із працевлаштуванням тим, хто хоче працювати, хто не може знайти роботу в 30—40 років, а змушений виживати «з хліва та городу». І порушують свої питання: а чи прикинув хто, як зміниться тривалість життя жіночого населення в Україні, якщо влада здійснить пенсійну реформу? Адже в нас бабусі здебільшого й так не сидять склавши руки. Внуків доглядають, овочі-фрукти ростять, корівчину тримають, щоб і собі додача до пенсії була, і молодому поколінню, особливо, що перебралося в місто, «продовольчу допомогу» надати.
Повідомлення по телевізору про те, що Україна одержала перший транш 15-мільярдного кредиту МВФ, особливого резонансу в глибинці не викликало. Крім скептичного, що беремо чужі гроші й на час, а віддавати доведеться свої і назавжди.
Куди більший резонанс був, коли прийшла новина з Росії про тимчасове зупинення, через можливий там дефіцит, експорту зерна. Мовляв, через це на світовому ринку тонна пшениці сягнула 250—270 доларів. А незабаром, може, буде й усі 300. «Триста доларів помножити на курс 8 гривень за «зелений» — ого які гроші на праці бідного селянина спекулянти-перекупники наварюють!» — одразу підрахували селяни. При цьому співрозмовників мало цікавили особливості торгівлі зерновими й оцінки, скільки вміння і витрат треба докласти, щоб пшеничка, яка 1200—1400 гривень у полі, знайшла покупця хоча б по 250 доларів за тонну на світовому ринку. Ця новина, схоже, дісталася кожної сільської садиби, де тримають хоча б курей, а отже, цікавляться цінами на зерно. Обговоренню сприяв і час — саме в багатьох колишніх колгоспах «дають» колосові на паї.
За моїми спостереженнями, від пшениці майже ніхто не відмовлявся — запас, мовляв, зайвим не буває. Нічого, що в коморі лежить уже «про всяк випадок» до тонни торішнього й позаторішнього зерна, яке не встигають з’їдати ні господарі, ні худобина. Мішки із хлібною культурою врожаю-2010 зайві не будуть. У разі чого можна змолоти на борошно, адже ясно — в разі здорожчання зерна буханець хліба вже до осені «непомітно» додасть копійок 30—50, а то й цілу гривню. І ніякі вибори до місцевих рад не допоможуть.
Драматичнішою виявилася ситуація з ячменем. Брати чи не брати — поставало нерозв’язне питання перед тими пенсіонерами, кому на пай, приміром, належало по 900 кг ячменю, але в кого на подвір’ї немає свиней. Птиці в сирому вигляді не згодуєш — остюки. Доведеться варити — а газ дорогий. Невигідно! Взяти гроші замість ячменю — по 110 гривень за центнер, але ж, кажуть, у сусідньому районі перекупники платили просто на току по 140 гривень за той самий центнер. А на базарі — взагалі 16 гривень за 10 кілограмів просять. Але це ж треба свій транспорт, автобусом більше двох-трьох відер за раз не візьмеш... А дорога в райцентр — 7 гривень щораз обійдеться туди-назад, та за місце на базарі заплати... А ще ж стояти доведеться... І доходили висновку, що 990 гривень за належний ячмінь — теж непогані гроші, отримані, загалом, «даром».
Утім, інформація з телеекранів про безпрецедентне зростання цін на зерно зробила свою справу. Чимало запасливих громадян, переймаючись питанням, чи досить у країні зерна й чи вистачить його до наступного врожаю, кинулися скуповувати продукти «першої необхідності» — борошно, макарони, побоюючись їх неминучого подорожчання. При цьому «підігріваючи» одне одного начебто можливим голодом у Росії.
Раніше, зазвичай, у період збирання врожаю ціни падали, агропідприємства нарікали: доводиться витрачатися на зберігання зерна, щоб «не продавати на збиток». Цього року ситуація, для багатьох несподівано, змінилася. Продавати колосові ніхто не поспішає, сподіваючись на подальше внутрішнє зростання цін. На ринку складається дисбаланс: споживач хоче купити зерно, власник зерна продавати його не бажає. У такий спосіб зростання цін і підігрівається.
Утім, у всьому цьому можна знайти й оптимізм: останні два роки для багатьох господарств ціни на колосові були мало не збиткові. А так — з’явиться стимул для подальшого розвитку.
Цукор ті, з ким розмовляла, купувати не поспішали — мовляв, під час попередньої хвилі ажіотажного попиту солодким піском запаслися. Ще мішечок-два на горищі зберігається, може, вистачить...
...Під завісу мого перебування в селі прийшла сусідка, що з козою. Запропонувала нарвати в неї відро абрикос. Безплатно — «аби даром не пропали». Тож у селі — ціновий рай і продуктовий достаток... Як казав поет: «И життя добре, і жити добре!» Це, звісно, якщо не на ПМЖ, а так, погостювати.
