«Наша зелена Буковина одягнула святковий одяг»

У створенні та зміцненні органів Радянської влади на визволеній Буковині велику допомогу надали понад 160 досвідчених радянських працівників, надісланих сюди ЦК КП(б)У. Протягом перших шести місяців після визволення на керівну роботу в радах було висунуто 869 осіб з місцевого активу.

При комплектуванні місцевих радянських органів враховувалися інтереси всіх національностей. Зокрема, станом на 24 січня 1941 року до складу 333 сільрад було висунуто 2410 депутатів, з них 1677 українців, 218 — росіян, 214 — румунів, 199 — молдаван, 88 — євреїв, 14 — поляків. У складі рад (станом на 10 лютого 1941 року) працювали 1850 постійних комісій (земельні, шкільні, дорожні, охорони здоров’я, фінансові), до яких було залучено понад десять тисяч осіб з числа місцевого населення. «Побудована таким чином влада сприймалася як цілком народна», — справедливо зазначає академік В. Литвин у багатотомній монографії «Історія України. Новітній час (1914—2004)».

Зміцненню Радянської влади та її органів у визволеному краї, посиленню зв’язків Рад з найширшими масами трудівників міста і села сприяли вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради Української РСР, підготовка до яких розпочалася з 12 листопада 1940 року.

Понад 22 тисячі буковинців працювали під час підготовки і проведення виборів членами окружних і дільничних виборчих комісій, довіреними особами, агітаторами. В області було проведено 697 зборів з висування кандидатів у депутати до Верховних Рад СРСР і УРСР, в яких взяло участь 435 тисяч виборців. В обговоренні кандидатур виступили 1973 чоловіка. 420 тисяч виборців (із 491 тисячі від їх загальної кількості) у понад 13 тисячах гуртках вивчали Радянську Конституцію, виборче законодавство.

Перші вибори до найвищих законодавчих органів відбулися 12 січня 1941 року. Цього дня громадяни молодих радянських областей майже одностайно підтримали кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Із 921 112 виборців Ізмаїльської і Чернівецької областей у виборах до Верховної Ради Союзу РСР взяло участь: до Ради Союзу — 917 041 виборець (99,56% до числа всіх виборців) і в Раду Національностей — 916 907 виборців, що становило 99,54 відсотка від їх загальної чисельності. За п’ятьох депутатів до Ради Союзу проголосували 906 119 виборців (98,81% до числа тих, хто взяв участь у голосуванні), за двох депутатів до Ради Національностей — 906 754 (98,89%).

У голосуванні за кандидатів до Верховної Ради Української РСР, за повідомленнями окружних виборчих комісій, взяло участь 916 892 чол., або 99,54% загальної кількості зареєстрованих виборців. В усіх 16 виборчих округах по виборах до Верховної Ради УРСР за кандидатів блоку комуністів і безпартійних голосувало 905 673 чол., що становить 98,78% всієї кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Бюлетенів, визнаних недійсними на підставі ст. 80 «Положення про вибори у Верховну Раду УРСР», виявилось 72. Бюлетенів, в яких закреслено прізвища кандидатів, — 11 147.

Серед обраних 16 депутатів Верховної Ради УРСР — 14 чоловіків і 2 жінки, члени і кандидати КП(б) У серед них становили 9, безпартійні — 7 осіб.

Першими депутатами Верховної Ради Союзу від трудящих Буковини стали І. Грушецький, Г. Жуков та Я. Чайкун, а Верховної Ради Української РСР — І. Галанін, Д. Гешко, І. Зеленюк, І. Козачук, О. Коліков, О. Мартинов, М. Павлюк і Т. Панчук.

У возз’єднаному краї активно йшов процес становлення масових громадських організацій, передовсім профспілок і комсомолу.

20 липня 1940 року ВЦРПС прийняв постанову «Про організацію профспілок в Бессарабії і Північній Буковині», якою пропонувалося провести на всіх підприємствах і в установах Бессарабії та Північної Буковини в 20-денний термін реєстрацію членів професійних спілок, а з 5 серпня по 1 вересня — вибори фабрично-заводських, місцевих, цехових комітетів і групових профорганізаторів.

Уже 2 серпня 1940 року у Чернівцях відбулася перша повітова конференція представників робітничих комітетів. Заслухавши доповідь голови оргбюро ВЦРПС по Північній Буковині Михайлова про організаційну структуру та завдання радянських профспілок, конференція схвалила рішення Центральної ради професійних спілок про розпуск зрадницьких реакційних профспілок Північної Буковини та накреслила конкретні заходи щодо організації в Чернівецькому повіті нових, радянських профспілкових організацій.

Завдяки організаційно-масовим і агітаційним заходам партійних організацій на листопад 1940 року з 20 135 робітників і службовців промислових підприємств і державних установ області в радянські профспілки вступило 18 249 осіб, тобто 90,6 процента всіх працюючих. На цей час функціонувало 360 низових профорганізацій.

З самого початку утворення (4 липня 1940 року) активну діяльність розгорнув повітовий комітет ЛКСМУ. Зокрема, в м. Чернівцях було організовано клуб радянської молоді. Лише протягом 12—20 липня тут відбулися зустрічі з українським письменником Д. Косариком, з російськими поетами-орденоносцями Є. Долматовським і К. Симоновим, з майстрами радянського мистецтва — заслуженими артистами, орденоносцями тощо. На кожній із зустрічей були присутні 300—500 юнаків і дівчат. 11 липня проведено двохтисячні збори молоді м. Чернівців. На зборах виступили секретар ЦК КП(б) У Лисенко, секретар ЦК ЛКСМУ Хоменко, академік-орденоносець, депутат Верховних Рад СРСР і УРСР О. Корнійчук та ін.

Повітовий комітет ЛКСМУ направляв молодь на різні роботи. Наприклад, було підготовлено 150 безробітних молодих людей віком до 22 років для роботи в міліції. З метою запобігання зростанню цін і спекуляції близько 50 юнаків і дівчат взяли під свій контроль багато продуктових магазинів і кафе.

Якщо у складі партійних організацій визволеного краю переважали комуністи, які прибули із східних областей чи були демобілізовані з Червоної Армії, то комсомольські лави поповнювалися передовсім з місцевого молодіжного активу. Так, серед 162 комсомольців Хотина у січні 1941 року 73 були прибулих, решта прийняті до лав ЛКСМУ за час існування міськкому комсомолу.

Обласна комсомольська організація постійно поповнювалася, організаційно зміцнювалася. Якщо на 1 лютого 1941 року вона складалася з 1810 членів і 3 кандидатів ВЛКСМ, об’єднаних у 208 комсомольських організацій, то на 1 червня 1941 року на Буковині діяло 416 первинних організацій ЛКСМУ, які об’єднували 4115 комсомольців.

Одразу ж після встановлення Радянської влади розпочалися соціалістичні перетворення в економіці і культурі визволеного краю. Одним з основних завдань на цьому шляху постало розв’язання проблеми безробіття, яке було тут масовим. Тільки в Чернівцях перед звільненням не мали роботи 5 тис. чоловік, а всього в Північній Буковині налічувалося 10 тис. безробітних. Кілька тисяч жителів Ізмаїла до визволення міста також були безробітними.

Ліквідація безробіття проходила в основному двома шляхами: за рахунок розширення існуючих і створення нових промислових підприємств, забезпечення їх ритмічної роботи та в порядку оргнабору. Тільки протягом першого півріччя після встановлення Радянської влади число робітників на промислових підприємствах Чернівецької області зросло майже вдвічі — з 12 тисяч до 20 з лишком тисяч.

Усього з часу возз’єднання на Буковині одержали роботу понад 25 тис. безробітних, у тому числі понад 14 тис. в минулому безробітних та селян-бідняків стали працювати на промислових підприємствах та будовах східних районів країни. Ось коротке, але промовисте повідомлення ТАРС (вересень 1940 року) на цю тему: «Недавно на шахти Підмосковного вугільного басейну прибуло 3026 колишніх безробітних з Бессарабії і Північної Буковини. Всі вони зустріли теплий, гостинний прийом. Багато з них успішно оволодівають гірничими спеціальностями. Їм допомагають у цьому передовики шахт. Найближчим часом в Підмосковний басейн на будівництво нових шахт прибудуть ще 3 тисячі колишніх безробітних з Бессарабії і Північної Буковини».

Загалом безробіття в Чернівецькій області було ліквідовано в найкоротші строки: до лютого 1941 року. Перша обласна партійна конференція, що відбулася 9—10 лютого, констатувала: «Назавжди зліквідовано безробіття і на багатьох підприємствах вже не вистачає кваліфікованої робочої сили».

Розповідь про індустріалізацію визволеного краю розпочнемо з аналізу стану промисловості. Детальну картину цього знаходимо в інформації Чернівецького повіткому, направленій наприкінці липня 1940 року до ЦК КП(б) У.

Уся промисловість Північної Буковини складалася з 264 підприємств, з них у Чернівцях — 144. Пізніше, в грудні 1940 року, після уточнень, облплан наводив дещо інші цифри. За його даними, на 1 липня було фабрик і заводів, а також майстерень фабричного типу 328 одиниць, з них працювало 220 одиниць. Після приходу Червоної Армії пущено законсервованих 13 підприємств. Організовано 86 промислових артілей у системі промислової кооперації, пущено 37 сезонних підприємств, які не працювали, з метою укрупнення організації і технічного оснащення скорочено 38 дрібних промислових підприємств. На 1 грудня 1940 року працювало 318 промислових підприємств, готувалися до пуску ще 6 заводів. Робітників на 1 липня налічувалося по області 8735 чоловік (в 1939 році —10359). На 1 грудня працювало 19 540 робітників.

В основу перших соціалістичних перетворень в економіці були покладені укази Президії Верховної Ради Союзу РСР від 15 серпня 1940 року про націоналізацію землі, промисловості, банків, підприємств торгівлі, залізничного транспорту.

Для проведення націоналізації було створено 105 бригад за участю представників громадських організацій.

На території Чернівецької області державною власністю стали 836,3 тисячі гектарів землі, 318 промислових підприємств, 27 підприємств комунального господарства, 853 торгових підприємств, 6170 великих домоволодінь, 426 кілометрів залізничної колії, 5 паровозних і вагонних депо, 46 залізничних станцій з усім рухомим складом, 2100 кілометрів телеграфного і телефонного зв’язку.

На розвиток і реконструкцію промисловості Чернівецької області, її технічне переоснащення на друге півріччя 1940 року з державного бюджету було асигновано 9,6 мільйона карбованців. З багатьох промислових центрів країни на Буковину завозилися верстати, машини, різне обладнання і устаткування, паливо, метал, пряжа та інша сировина. Зокрема, уже в липні-серпні 1940 року на адресу чернівецьких трикотажних фабрик надійшло близько 200 тонн високоякісної пряжі з Києва, Полтави, Одеси, а в червні 1941 року підприємства текстильної промисловості області одержали три човнико-перемотувальні машини високої продуктивності на 60 веретен, з Москви прибуло 50 механічних ткацьких верстатів. У підвищенні продуктивності праці, в оволодінні новою технологією велику допомогу подали й передовики, новатори виробництва, котрі приїжджали на підприємства Буковини для передачі досвіду роботи. Поширення передового досвіду давало вагомі результати. Завдяки великій допомозі колективу ленінградського заводу «Красный треугольник» на Чернівецькому заводі гумових виробів у стислі строки було освоєно виробництво взуття з нового виду сировини — синтетичного каучуку. Запровадивши передовий досвід ленінградців, буковинці почали випускати першосортну продукцію.

Проведені Радянською владою заходи в галузі економіки дали можливість закласти основи індустріального розвитку колись відсталого аграрного регіону. Валова продукція промисловості Буковини в четвертому кварталі 1940 року порівняно з відповідним періодом 1939 року збільшилась у два з лишком разу, в тому числі обласна промисловість — у 3,7, а республіканського підпорядкування — майже в 1,8 разу. План випуску валової продукції І кварталу 1941 року було виконано на 117,2%. По облмісцевпрому виробництво зросло на 127,7 відсотка.

Широке промислове будівництво розгорнулось і в Ізмаїльській області. В 1940—1941 роках з’явились рибоконсервний завод у Білгороді-Дністровському (Акермані), рибні підприємства в Ізмаїлі, Вилковому, Кілії, Рені. Ожив транспорт. Прокладено було залізничну колію Ізмаїл—Арциз довжиною 85 кілометрів, відбудовано порти Ізмаїл, Кілія, Рені, Вилкове, Білгород-Дністровський.

Корінні зміни відбулися в сільському господарстві. З метою забезпечення землею безземельних та малоземельних селян Акерманської і Чернівецької областей Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б) У відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 13 вересня 1940 року 26 вересня встановили такі крайні норми землекористування. На один селянський двір: по Акерманському та Ізмаїльському повітах — 20 гектарів, по Чернівецькому і Сторожинецькому — 10 і по Хотинському повіту — 7 гектарів. Усі лишки землі понад ці норми відрізалися і передавалися у фонд для наділення землею безземельних та малоземельних селянських дворів. Водночас встановлювалося, що «земля не відрізується від окремих особливо багатосімейних селянських господарств, які обробляють її своєю працею, але мають земельні ділянки, котрі своїми розмірами перевищують встановлені вище норми».

Лише індивідуальні селянські господарства одержали від держави 49819 гектарів поміщицьких та монастирських земель. Було наділено землею понад 51 тисячу господарств, у тому числі більше 21 тисячі таких, що до визволення зовсім не мали землі. Крім цього, було безплатно передано у користування селян півтори тисячі голів великої рогатої худоби, 875 коней, 5394 овець, 5,5 тисячі житлових та господарських будівель.

Бідніше селянство Ізмаїльської області одержало більше 75 тисяч гектарів землі, декілька тисяч коней та іншу худобу. Станом на травень 1941 року не було безземельних селянських господарств, кожен двір мав щонайменше 2 гектари ріллі.

Вжиті заходи вже в перші місяці після визволення Бессарабії і Північної Буковини (наділення селян землею, допомога тяглом і реманентом, насінням, кредитами тощо) сприяли поліпшенню ситуації на селі, проте не могли забезпечити різкого піднесення сільськогосподарського виробництва. Це можна було здійснити лише на базі його соціалістичної перебудови.

Важливу роль у цьому відіграли створені вже в перші місяці після визволення Бессарабії і Північної Буковини радгоспи і МТС, які не лише надавали селянам велику допомогу, а й слугували як школа досвіду ведення великого сільськогосподарського виробництва соціалістичного тилу.

Відповідно до рішень Раднаркому СРСР і Центрального Комітету ВКП(б) від 12 грудня і уряду України та ЦК КП(б) У від 19 грудня 1940 року в Ізмаїльській області створювались 28 радгоспів та 27 МТС, а в Чернівецькій — відповідно 9 і 13. 24 лютого 1941 року приймається рішення про організацію в Чернівецькій області додатково ще трьох МТС. Перші радгоспи у Придунайському краї були створені ще восени 1940 року в колишніх німецьких колоніях. Серед них — одне з найбільших у СРСР виноробних підприємств «Шабо», ефіроолійний радгосп «Софієнталь».

Вихованню селян у дусі колективізму сприяли також супряжні групи, які створювались для допомоги бідняцьким селянським господарствам, особливо безкінним (таких на Буковині налічувалося 65%) для своєчасного виконання сільськогосподарських робіт. У 1941 році тут була 21 тисяча супряг, які обробили землю майже 54 тисячам селянським господарствам.

Для соціалістичних перетворень у бессарабських і буковинських селах при вирішальній допомозі радянської держави неоціненне значення мало використання багаторічного досвіду колгоспного будівництва в східних областях УРСР та інших радянських республіках. Однією з форм переймання цього досвіду були екскурсії до східних областей та поїздки до Москви на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Тільки протягом вересня-листопада 1940 року її відвідало понад триста селян Чернівецької області. Велика група селян виїжджала на екскурсію до Дніпропетровської області, де детально знайомилася з життям колгоспників. Після повернення екскурсанти виступали активними пропагандистами за колективне ведення господарства. Ця агітація була масовою.

Переконуючись у перевагах спільного обробітку землі, колективного ведення господарства, селяни почали поступово переходити на шлях соціалістичного господарювання.

28 січня 1941 року бюро Чернівецького обкому КП(б) У прийняло рішення про задоволення клопотання селян села Ленківці щодо об’єднання в сільськогосподарську артіль і доручило Кельменецькому райкому провести організаційне оформлення колгоспу в цьому селі.

Наступного дня у школі відбулися збори тих громадян, які виявили бажання працювати колективно. Зібрання тривало більше п’яти годин, лише Статут сільськогосподарської артілі обговорювали понад дві години. До колгоспу було прийнято 55 дворів (193 селянина, з них 110 працюючих), які усуспільнили 163 гектари землі й 17 коней. Відмовлено в прийнятті 15 господарствам. Правління колгоспу, яке очолив Никифор Андріяш, обрали у складі п’яти осіб: три бідняки й два середняки (з них — одна жінка).

Так народилося перше сільськогосподарське колективне господарство на Буковині.

Ще раніше — уже 22 липня 1940 року — виник перший колгосп у Придунав’ї. Його було створено в Татарбунарах і названо іменем Татарбунарського повстання, а очолив колективне господарство В. О. Плотний.

За різними даними, до літа 1941 року в Чернівецькій області було організовано 62—63 колгоспи, які об’єднували 4670 селянських господарств із земельною площею 15379 гектарів ріллі.

На Ізмаїльщині в 215 колгоспах об’єднались 28 тисяч бідняцьких і середняцьких господарств, які мали у своєму розпорядженні майже 191 тисячу гектарів землі та 15,5 тисячі робочих коней. Кількість місцевих селян, які об’єдналися у колгоспи, була не більшою, ніж на Буковині, основну частку членів сільськогосподарських артілей, за свідченням академіка В. М. Литвина, складали переселенці, які прибули в колишні садиби німецьких колоністів з інших областей України.

Соціалістичні перетворення у галузі економіки створили необхідні умови для зростання матеріального добробуту, поліпшення охорони здоров’я, відкрили широкі можливості для докорінних змін у сфері освіти і культури.

На буковинську землю Радянська влада принесла безплатну охорону здоров’я. Протягом року тут відкрили 225 медичних закладів. Двісті безробітних лікарів і 85 лікарів, які працювали за Румунії, одразу одержали роботу в радянських лікарнях. Але ця кількість не могла забезпечити медичне обслуговування населення, виснаженого боярською і капіталістичною експлуатацією, різними тяжкими хворобами, що переходили з покоління в покоління як неминучий супутник злиднів, нужди, темряви, в яких тримав трудящих капіталістичний лад. Довелося додатково залучити 256 лікарів зі східних областей. Перед початком Великої Вітчизняної війни в області працювали 541 кваліфікований лікар, 783 працівники середнього медичного персоналу. Вся мережа лікарень розташовувалась таким чином, що не тільки міста, районні центри, а й села були забезпечені лікувальними закладами.

Серед основних завдань соціально-культурних перетворень — запровадження загального обов’язкового безплатного навчання дітей шкільного віку, ліквідація тяжкої спадщини минулого — масової неписьменності й малописьменності. В 1940 році на освіту в Чернівецькій області було асигновано понад 17 мільйонів карбованців, у тому числі 2,5 мільйона — для обласного центру. Принагідно зазначимо, що за роки румунської окупації витрати на освіту по Чернівцях становили лише 102 тисячі карбованців на рік.

16 вересня 1940 року 536 буковинських шкіл (серед них 406 з українською, 114 — з молдавською, 10 — з російською, 8 — з єврейською і одна — з польською мовами навчання) прийняли за парти майже 109 тисяч дітей. В 380 школах проводилися заняття з неписьменними й малописьменними, під час яких на самому початку 1941 року навчалося грамоти понад 47 тисяч дорослого населення.

З 1 жовтня 1940 року на Буковині відкрилось дев’ять перших радянських дитячих садочків. На кінець року їх уже налічувалося 22, де виховувалось 1025 дітей.

На 1 січня 1941 року навчальний процес на Буковині забезпечували 3115 учителів та працівників органів народної освіти, з них відряджені зі східних областей УРСР — 1226, залучено місцевих спеціалістів, зокрема, з числа безробітних — 1889 осіб.

У справі підготовки вчительських кадрів великі завдання покладалися на відкриті в області державний університет, учительський інститут, Чернівецьке й Хотинське педагогічні училища, обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів. 13 серпня 1940 року старий університет у Чернівцях було реорганізовано в державний український університет. Його ректором затвердили З. П. Шульгу. До 1 вересня 1940 року сюди мали направити із східних областей 13 керівників кафедр, 6 професорів та 17 доцентів.

У перші дні навчання до бібліотеки університету надійшло майже 33 тисячі томів літератури з АН УРСР, Київського, Харківського, Одеського, Дніпропетровського університетів та педінститутів.

В університеті здобували вищу освіту майже 600 дітей трудящих. Якщо раніше серед студентів було лише 3 відсотки українців, то в 1940/41 навчальному році — уже майже 46.

Було розгорнуто підготовку кадрів середньої ланки для потреб народного господарства та духовної сфери. Крім згадуваних двох педагогічних училищ, на Буковині відкрилися текстильний, будівельних матеріалів і кооперативний технікуми, акушерсько-фельдшерська школа, в яких улітку 1941 року навчалося майже 1200 дітей.

У передвоєнний період проведено значну роботу зі створення культосвітніх закладів. За рік Радянської влади на Буковині відкрили 14 районних будинків культури і клубів, 78 хат-читалень. На жаль, не в усіх населених пунктах були клуби або хати-читальні. Так, по області в червні 1941 року налічувалося 336 сільрад, а об’єднували вони значно більше населених пунктів, водночас клубів і хат-читалень функціонувало лише 305.

Розвивалася бібліотечна мережа. В комплектуванні бібліотек і налагодженні всієї бібліотечної сфери, як і в інших сферах економічного та духовного життя, трудящі возз’єднаного краю одержали велику допомогу від східних областей. Десять тисяч примірників книг із різних галузей знань надіслали на Буковину вінницькі бібліотекарі, дві тисячі подарувала Київська бібліотека імені ВКП(б).

На весну 1941 року в Чернівецькій області діяло 289 бібліотек із книжковим фондом майже мільйон книжок, які обслуговували близько 28 тисяч читачів.

Значного розмаху набуло кінообслуговування. Вже в 1940 році на Буковині працювали 6 міських кінотеатрів, 23 кіноустановки в селах. Протягом п’яти місяців було продемонстровано майже п’ять тисяч кіносеансів, які відвідали: у містах — 367 тисяч, у селах — 169 тисяч глядачів.

Засновувались музеї. У грудні 1940 року в приміщені колишньої резиденції буковинського митрополита відкрили краєзнавчий музей. В будинку Юрія Федьковича в Путилі запрацював літературно-меморіальний музей письменника.

Створювались мистецькі заклади. Враховуючи, що за панування румунських бояр на Буковині ніяких стаціонарних театрів не було, крім окремих мандрівних напівпрофесіональних труп — української та єврейської. Передовсім подбали про кваліфіковані акторські кадри. Колектив Чернівецького театру було зміцнено за рахунок кращих артистів Полтавського театру, а в грудні 1940 року сюди на постійну роботу переїхав один із кращих театральних колективів України — Харківський український драматичний театр імені Ленінського комсомолу. Пізніше йому було присвоєно ім’я Ольги Кобилянської. Уже до травня 1941 року цей театр поставив 106 вистав, які переглянули майже 50 тисяч глядачів.

Видатними подіями в культурному житті визволеної Буковини були приїзд до області відомих діячів літератури, науки й культури, гастролі мистецьких колективів. Уже в липні 1940 року до Чернівців прибула велика група культурно-мистецьких працівників, у складі якої були Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Олександр Довженко та інші. Трохи пізніше Буковину відвідали російські письменники Всеволод Вишневський, Костянтин Симонов, Євген Долматовський. Тільки протягом липня—жовтня 1940 року в Чернівцях гастролювали Кам’янець-Подільський український театр імені Г. І. Петровського, Ансамбль пісні і танцю Київського особливого військового округу, Ансамбль народного танцю СРСР під керівництвом І. О. Мойсеєва, Державна капела бандуристів УРСР, Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю Червоної Армії під керівництвом народного артиста О. В. Александрова.

Кожен день радянського життя приносив трудящим визволених земель дедалі нові успіхи у творенні соціалістичного життя. За короткий час було реконструйовано промисловість, виникли перші колективні господарства на селі, збагачувалось духовне життя. Влучно висловилася з цього приводу Ольга Кобилянська, 55-річний ювілей літературної творчості якої в 1940 році широко відзначала вся республіка: «Радянська влада, ніби могутнім кроком знесла кривду і несправедливість, наче порох змела все, що стояло на шляху трудівників і не давало їм жити, радіти світом. Селянин підвівся з колін, робітник випростав свої зігнуті плечі, а безробітний знайшов працю — годувальницю... Легко дишеться мені. Так легко, як і всьому народові буковинському. Щастя у краю, щастя у хаті і щастя на душі».

Та це щастя творення нового життя перервала війна. Придунайським і буковинським землям судилося одними з перших прийняти на себе удар фашистських загарбників та їх сателітів, які віроломно напали на Радянський Союз.

Було вжито негайних заходів для відсічі ворогові, допомоги фронту. В діючу армію мобілізовано 17 тисяч буковинців. Близько 30 тисяч чоловік споруджували оборонні рубежі. На їх будівництві щоденно використовувалось до 10 тисяч підвід.

Більше двох тижнів, до 7 липня 1941 року, на території Буковини вели бої з переважаючими силами ворога частини 17-го стрілецького корпусу, яким командував депутат Верховної Ради УРСР генерал-майор І. В. Галанін, і прикордонники 97-го загону.

Після місяця тяжких кровопролитних боїв 22 липня 1941 року ворожі війська захопили Ізмаїл, 23 липня — Татарбунари, 25 — Акерман.

Загарбані території гітлерівці віддали боярській Румунії, яка запровадила масовий терор. За період фашистської окупації лише на території Чернівецької області було замордовано й розстріляно майже 16 тисяч чоловік, більше 28 тисяч кинуто до в’язниць і концентраційних таборів. Понад 70 тисяч буковинців, в основному молоді, відправлено на каторгу в фашистську Німеччину і королівську Румунію. Натомість сюди переселилися майже дев’ять тисяч німецько-румунських колоністів.

Однак окупанти, які вважали себе господарями, зустріли великий опір населення.

Аналіз діяльності підпільників та партизанів на Буковині знаходимо у звіті Чернівецького обкому КПУ від 30 березня 1964 року «Про додатково виявлених учасників антифашистського та партизанського руху на території Чернівецької області під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років».

Уже 28 червня 1941 року на своєму засіданні бюро обкому затвердило склад підпільних райкомів у Хотинському, Вижницькому, Сторожинецькому, Чернівецькому, Вашківецькому, Герцаївському, Глибоцькому та Кіцманському районах. Для проведення підпільної роботи було підібрано та залишено близько 180 чоловік партійно-радянського активу.

На територію тимчасово окупованої Буковини в серпні 1941 року було закинуто через лінію фронту створений за рішенням ЦК КП(б) У підпільний обком партії на чолі з першим секретарем О. П. Боярком. Керівництво обкому спробувало створити підпілля в області, але було видане куркулями і 23 березня 1942 року страчене.

Проте рух опору не припинявся: підпільні й партизанські групи діяли у Вижницькому і Путильському районах, у Кельменцях, Новоселиці, Сокирянах та інших містах і селах. Безсмертну славу здобули хотинські комсомольці-підпільники, організовані у серпні 1941 року Кузьмою Галкіним (член ВЛКСМ із 1940 року, син робітника), якому 8 травня 1965 року було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Всього в підпіллі вели боротьбу понад 900 чоловік.

Розгортався партизанський рух. На початку 1944 року на територію Буковини Український штаб партизанського руху направив партизансько-організаційні групи імені Лазо та імені Чапаєва під командуванням капітанів Ф. Г. Хайрутдінова і І. К. Примака, загін дальньої розвідки лейтенанта М. М. Удонова і партизанський загін Т. Ф. Прокіна. В березні 1944 року на Буковину прибули 12 добре підготовлених офіцерів, що мали досвід підпільної і партизанської боротьби під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника О. В. Тканка. Протягом короткого часу ця партизансько-організаційна група встановила зв’язок з окремими партизанами й підпільниками, які діяли в області, і вже на кінець березня переросла в партизанській загін, що налічував 160 бійців. Ще до приходу наступаючих частин Червоної Армії народні месники розгромили гарнізони ворога в дев’яти селах Хотинського, чотирьох — Заставнівського і Чоржівці Садгірського районів і відновили тут Радянську владу. Партизанські загони і групи надали допомогу радянським частинам при форсуванні Дністра. У партизанському русі взяли участь близько 1200 чоловік. Підпільникам і партизанам допомагали сотні радянських патріотів.

Румунсько-німецький терор не зміг зламати радянських людей і в Бессарабії. Зокрема, в Ізмаїлі боротьбу з ворогом очолила підпільна організація, якою керував старий комуніст, учасник Татарбунарського повстання Ф. І. Погрібний. У серпні 1941 року виникла підпільна група опору в Болграді на чолі з комуністом С. Д. Грековим. У травні 1942 року з місцевого населення було сформовано підпільну патріотичну організацію у м. Кілія. Близько трьох десятків молодих патріотів-підпільників боролися з ворогом в Акермані. Партійна й комсомольська підпільні групи діяли в селищі Сарата.

Боротьба підпільників і партизанів прискорила визволення від фашистських поневолювачів. 28 березня 1944 року воїни 11-го гвардійського танкового корпусу генерал-лейтенанта А. Л. Гетьмана і 24-та Самаро-Ульяновська Залізна стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Ф. О. Прохорова форсували Прут, а наступного дня штурмом оволоділи Чернівцями. 22 серпня 1944 року зустрічало своїх визволителів населення Акермана, 25 — Кілії і 26 серпня — Ізмаїла. У вересні 1944 року війська 1-го і 2-го Українського фронтів повністю очистили територію Північної Буковини і українського Придунав’я від фашистської погані.

Трудящі дякували визволителям і зобов’язувалися своєю невтомною працею допомогти фронтовикам швидше добити фашистів.

Учасники мітингу, присвяченого визволенню Буковини від німецько-румунських загарбників, що відбувся 21 квітня 1944 року, заявили: «Ми, представники робітників, селян, трудової інтелігенції Чернівецької області, зібравшись на мітинг... посилаємо Вам — нашим визволителям — палкий привіт і найсердечнішу подяку за те, що Ви звільнили нас усіх від румуно-німецького рабства і повернули нам і нашим дітям вільне життя... Від усього серця бажаємо Вам нових перемог у боротьбі з румуно-німецькими розбійниками. Бийте їх міцніше, наближайте день остаточного розгрому гітлерівської Німеччини. Ми Вам всіма засобами будемо допомагати. Ми в найкоротший строк відбудуємо зруйноване господарство області, дамо фронту більше продукції».

76 тисяч буковинців після визволення області від німецько-румунських загарбників влилися в ряди Червоної Армії. Чимало з них виявили самовідданість, безстрашність, масовий героїзм. Особливо відзначились у боях І. Ф. Козачук — уродженець села Прилипчого Заставнівського району, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, жителі сіл Каплівки Хотинського і Тарасівці Новоселицького районів, М. С. Дудка та І. В. Русанов — кавалери ордена Слави трьох ступенів.

З перших же днів визволення Буковини від ворога розпочалася відбудова зруйнованого німецько-румунськими окупантами народного господарства. Загарбники зруйнували 17 фабрик і заводів, повністю чи частково вивезли цінне устаткування із 124 промислових підприємств, знищили водопровід, мости через річку Прут, міську телефонну станцію, зруйнували залізничний транспорт, велику кількість житлових будинків і виробничих приміщень, закладів культури. Збитки, завдані окупантами народному господарству Чернівецької області, становили понад 1,5 мільярда карбованців.

Ліквідація тяжких наслідків війни стала першочерговим, невідкладним завданням буковинців. Для його розв’язання у квітні-жовтні 1944 року сюди було направлено 4,5 тисячі партійних, радянських і комсомольських працівників. Протягом одного лише року після визволення трудящі Чернівеччини відбудували 157 підприємств. Станом на 1 січня 1946 року в області працювало 379 підприємств, артілей, харчових комбінатів (майже 13 тисяч працюючих), з них: три союзного і 73 підприємства республіканського підпорядкування.

Було відновлено довоєнне землекористування. Вже в 1944 році майже 62 тисячі селянських господарств одержали землю. На початку 1945-го в області відбудували всі 16 МТС. Для потреб сільського господарства лише в першому півріччі 1945 року завезли різних сільськогосподарських товарів і реманенту на 664 тисячі карбованців. 17 липня 1944 року відновився колгосп «Більшовик» у Сторожинецькому районі. Навесні 1945 року поновили свою діяльність та були заново організовані ще 16 колективних господарств. До кінця року в Чернівецькій області уже було 36 колгоспів, в Ізмаїльській — 47 сільськогосподарських артілей.

Після визволення треба було відновити роботу 506 шкіл. На січень 1944 року на Буковині працювало 454 школи, у решті не розпочалися навчання через нестачу вчителів. За 1945 рік кількість учнів збільшилася майже до 90 тисяч (у 1944 році їх було 75 тисяч).

10 жовтня 1944 року розпочалося навчання в Чернівецькому державному університеті: 82 викладачі (із них — 72 надіслані із східних областей) передавали знання 434 студентам. Відновили роботу вчительський інститут (пізніше реорганізований у педагогічний, а в 1955 році об’єднаний з університетом), середні спеціальні навчальні заклади, в 1944 році відкрито медичний інститут. На кінець 1945 року в трьох вузах навчалися 2554 студенти, в 16 технікумах — 2556 учнів. На цей час працювали 13 кінотеатрів у містах і 7 — на селі, 15 районних будинків культури і 220 сільських клубів.

Повернувся з евакуації Чернівецький український музично-драматичний театр (80 осіб). З Києва прибув єврейський театр (100 осіб). До Хотина було переведено Кременчуцький театр (40 осіб).

Відновлення соціалістичних перетворень на Буковині збіглося з першою повоєнною п’ятирічкою відбудови народного господарства СРСР (1946—1950 рр.). Законом про п’ятирічний план передбачався всебічний розвиток промисловості та індустріалізації західних областей УРСР, у тому числі й Чернівецької. Ставилося завдання не тільки відбудувати, а й значно розширити старі та звести нові фабрики і заводи, здійснити в короткий строк соціалістичну перебудову всіх галузей народного господарства. На ці потреби виділялися значні кошти. Обсяг капітальних вкладень у народне господарство Чернівецької області на четверту п’ятирічку становив 361,8 мільйона карбованців.

Організаторами мас на здійснення завдань п’ятирічки виступали майже 4,5 тисячі комуністів, понад 9 тисяч комсомольців та 27 тисяч членів профспілок (станом на 1 січня 1946 року). Постійно вдосконалювали методи керівництва господарським і культурним будівництвом обласна, 20 міських і районних рад депутатів трудящих. Органи Радянської влади значно зміцніли в ході виборів 1946 року до Верховної Ради СРСР і 1947 року — до Верховної Ради УРСР та місцевих рад депутатів трудящих. У підготовці виборів місцевим партійним організаціям активно допомагали частини Радянської Армії. Так, за повідомленням начальника політуправління Прикарпатського військового округу генерал-майора Л. І. Брежнєва, в Чернівецькій області у виборчій кампанії 1946 року було задіяно 596 агітаторів від військових частин і установ, кожен з них провів по 5—8 бесід. У виборах до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року взяли участь 99,99 відсотка буковинців, з них 98,87 відсотка голосували за блок комуністів і безпартійних. Це був найвищий результат серед усіх західних областей.

У здійсненні соціалістичної індустріалізації, продовженні й завершенні корінних економічних перетворень трудящі Буковини спиралися на допомогу всього Радянського Союзу. Зокрема, влітку 1946 року для будівництва олійно-жирового комбінату надійшов 51 вагон устаткування. 43 надзвичайно складні коттонні машини (кожна з них вагою до 15 тонн) одержала трикотажна фабрика №3. У 1947 році текстильна промисловість була оснащена ще 236 одиницями нового обладнання. Значне поповнення устаткування — 38 нових високоякісних верстатів одержав Чернівецький мотороремонтний завод.

Для допомоги робітникам в освоєнні цього складного устаткування на Буковину приїжджали провідні спеціалісти. Так, у березні 1946 року 22 монтажниці з Київської панчішної фабрики №1 і Харківської трикотажної фабрики імені Рози Люксембург прибули на Чернівецьку трикотажну фабрику №3 і протягом півроку навчали молодих робітниць роботі на коттонних машинах.

Водночас робітники провідних професій із місцевого населення підвищували кваліфікацію на кращих заводах і фабриках Москви, Києва, Ленінграда, переймали передовий досвід у ході соціалістичного змагання між колективами новостворених підприємств та індустріальних центрів країни. Міцна виробнича дружба поєднувала робітників гумово-взуттєвого комбінату із спорідненими колективами Ленінграда і Риги, чернівецьких трикотажників з колективами із Загорська, текстильників Чернівців і Москви.

Завдяки братерській допомозі відбудову народного господарства було здійснено швидкими темпами. Вже у 1947 році було перевершено довоєнний рівень промислового виробництва. Робітничі колективи Чернівеччини виконали завдання четвертої п’ятирічки на 102,5 відсотка. Понад 200 промислових підприємств достроково завершили виробничі плани 1950 року, 30 тисяч передовиків працювало в рахунок 1951—1952 років. Працівники промисловості дали державі близько 22 мільйонів карбованців надпланових нагромаджень.

Підсумки першої повоєнної п’ятирічки свідчили, що темпи розвитку промисловості Буковини, як і інших західних областей, були набагато вищі, ніж у цілому по республіці. Якщо рівень промислового виробництва в 1950 році по УРСР перевищив довоєнний на 15 відсотків, то по Чернівецькій області — на 77 відсотків. Порівняно з 1945 роком промисловість області в 1950 році збільшила випуск валової продукції більш як у 4,8 разу. Темпи промислового розвитку залишилися високими і в наступні роки. Виник новий загін робітничих кадрів. На початку 1951 року в області налічувалося близько 36 тисяч робітників та інженерно-технічних працівників.

Серед завдань, що їх вирішували буковинці у післявоєнний період, одним із найважливіших і найскладніших було проведення суцільної колективізації сільського господарства.

Докорінні зміни на селі спиралися на велику допомогу Радянської держави. Тільки в першій половині 1946 року колгоспи і селянські господарства Буковини одержали від держави 12,4 тисячі центнерів насіннєвої і 2040 центнерів продовольчої позики. Було відпущено довготерміновий кредит на суму 600 тисяч карбованців. В область направили 458 спеціалістів сільського господарства. В першому кварталі 1947 року селянські господарства одержали 541 тонну мінеральних добрив, протягом 1947 року — майже півтори тисячі корів, за три місяці 1950 року — 63 трактори та чимало іншої сільськогосподарської техніки.

Майже сто двадцять буковинців, у тому числі 10 селян-одноосібників, у листопаді 1948 року побували в 16 колгоспах Кам’янець-Подільської області, де на власні очі побачили переваги колективного господарювання. Після цього відбулася нарада передовиків сільського господарства Буковини, в якій взяли участь представники колгоспного селянства від Херсонської та Кам’янець-Подільської областей.

Допомога держави, велика організаторська робота партійних і радянських органів сприяли значному пожвавленню колгоспного руху. В 1946 році було організовано 47 колгоспів, у 1947 — 240, у 1948 — 154, у 1949-му 164.

Станом на 1 липня 1950 року на Буковині налічувалось 484 колективних господарства, в яких працювали 145,5 тисячі колгоспників. Трохи більше 5 тисяч селян залишались одноосібниками. Соціалістичний сектор охоплював на цей час 99,1 відсотка усіх посівних площ та 96,4 — селянських дворів. В 1952 році 489 колгоспів Чернівеччини було укрупнено в 259 колективних господарств.

На цей період на Буковині було 2750 передовиків сільського господарства, нагороджених орденами та медалями, а вісімнадцяти з них присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Першими героями в області стали О. М. Хорбут із села Витилівки Кіцманського району, М. Д. Микитей та М. М. Кошмарик із Заставни, Є. О. Даниляк із Зеленова Вашківецького, М. П. Вакарюк із Недобоївців Хотинського районів.

За успіхи, досягнуті у виробництві сільськогосподарських продуктів, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 лютого 1958 року Чернівецьку область було нагороджено орденом Леніна.

Соціалістична перебудова сільського господарства проходила в умовах гострої класової боротьби проти націоналістичного бандитизму. Зокрема, у селі Іспасі Вижницького району за одну ніч було спалено декілька хат і вбито 47 жителів. У Клинівці Кіцманського району бандити вбили 11 активістів, а в селі Ошихліби Кіцманського району закатували на смерть голову сільради, його дружину і десятирічну дочку.

Протягом 1945 року органи НКДБ і НКВС знешкодили в ході проведення операцій 1318 бандитів, заарештували 2078, з’явилися з каяттям 4364 учасники підпілля ОУН-УПА. Слід відзначити, що масштаби бандитизму на Буковині були значно меншими, ніж в інших західних областях. Наприклад, із 255 проявів у листопаді-грудні 1948 року на Чернівецьку область припало лише два.

Для боротьби з проявами націоналістичного бандитизму були створені винищувальні загони і групи сприяння. В травні 1945 року, зокрема, в Чернівецькій області діяло 17 таких винищувальних батальйонів (1075 бійців).

У кінцевому підсумку трудове селянство Буковини за допомогою Радянської влади побороло націоналістичний бандитизм, покінчило з одноосібним господарством і стало на шлях його колективного, соціалістичного ведення.

У повоєнні роки в області було створено матеріальну базу соціалістичної перебудови в галузі духовного життя. За роки четвертої п’ятирічки кількість загальноосвітніх шкіл, на фінансування яких щорічно виділялося понад 100 мільйонів карбованців державних асигнувань, зросла на 21, контингент учнів — на 24 тисячі, а кількість учителів — у 1,8 разу.

Для педагогів постійно організовувались екскурсії у східні області, де більшість з них уперше в житті побачили великі індустріальні гіганти, ознайомились з театрами, навчальними закладами промислових центрів України. Зокрема, п’ятдесят учителів Буковини на початку 1949 року відвідали Одеську область, а в червні того ж року шістдесят педагогів побували в Києві. Тут вони відвідали педагогічну виставку, музеї, школи, подивилися кінофільми, провели екскурсію по місту, зустрілися з письменниками. В липні 1951 року сімдесят буковинських педагогів здійснили екскурсію до одного з найбільших індустріальних і культурних центрів — Запоріжжя. Тоді ж 74 юних піонери з Чернівецької області побували у столиці — Києві.

Динамічно розвивалися університет, медичний та вчительський інститути, 19 технікумів та інші спеціальні середні навчальні заклади. Тільки в 1953 році вони дали країні понад 1,5 тисячі спеціалістів вищої і середньої кваліфікації. В бібліотеку Чернівецького університету з фондів Москви і Ленінграда надійшло 350 тисяч примірників різноманітної літератури. В 1950 році університет поповнився 66 викладачами з інших вузів України. За наказом міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР з інших союзних республік сюди прибули вісім професорів і двадцять доцентів.

Великі кошти виділялися на розвиток культури: якщо в 1946 році для цих потреб було використано 3 мільйони карбованців, то наступного року асигнування збільшилися в 4 рази — до 12 мільйонів карбованців.

Великі досягнення в галузі художньої самодіяльності Чернівецької області в цілому та її окремих колективів й індивідуальних виконавців були відзначені Комітетом у справах культосвітніх установ при Раді Міністрів УРСР 27 листопада 1949 року за результатами республіканської олімпіади художньої самодіяльності УРСР, присвяченої 10-річчю возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі.

Таким чином, спираючись на всебічну допомогу усіх народів СРСР, трудящі Буковини заклали основи індустріалізації краю, колективізації його сільського господарства, всебічного прискореного розвитку економіки, неухильного піднесення матеріального достатку і духовного потенціалу робітників, колгоспників та народної інтелігенції. Це стало запорукою прискореного економічного, соціального і духовного прогресу Радянської Буковини. У сім’ї збратаних народів стало реальністю пророцтво «буковинського соловія» Юрія Федьковича: «Я нарід свій цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що його велика доля жде».

Аби наочно збагнути і по-справжньому оцінити досягнуте трудящими ордена Леніна Чернівецької області за 50 радянських літ, згадаємо, з чого розпочинався цей шлях.

Північна Буковина, як і інші західноукраїнські землі, відділені штучним кордоном від матері-України, «славилася» лише убогістю, злигоднями і поневіряннями трудового люду та нещадною експлуатацією населення. Навіть самі іноземні поневолювачі змушені були визнати: їх економічна політика перетворила ці землі на аграрний придаток колоністських держав. Вони ж у 30-ті роки ХХ століття називали Буковину «Африкою в центрі Європи», «голодним краєм». Більшість людей тут народжувалися в злиднях, щоб у цих же злиднях і померти. Край землеробів був для них не отчим домом, а сиротинцем, територією нужди і горя.

Про низький рівень розвитку промисловості Північної Буковини свідчить, зокрема, той факт, що в 1930 році у промисловому виробництві було зайнято лише 7,9 відсотка населення краю. Кількість підприємств весь час зменшувалась. Якщо в 1922 році їх було 617, то в 1939-му залишилось трохи більше трьохсот.

Із 318 фабрик, заводів, напівкустарних майстерень Північної Буковини лише на 45-ти працювало більше ста робітників. Навіть у Чернівцях на одне підприємство припадало в середньому по 27 робітників і службовців. Умови праці були винятково важкими. Робочий день, як правило, тривав 12—13 годин. Широко застосовувалися штрафи. Наприклад, на фабриці «Тринако» робітникам доводилося платити штраф навіть за неввічливий уклін господарю. Лише за шість місяців 1940 року робітники цієї фабрики сплатили штрафів на суму 13,5 тисячі лей. Протягом 1932—1940 років заробітну плату робітникам фабриканти і заводчики знизили на 60 відсотків, а штрафи збільшили майже на третину.

За роки Радянської влади економіка Північної Буковини зазнала разючих змін. Край із переважно аграрного став індустріально-аграрним. Так, у 1965 році питома вага промислової продукції в сукупності валової продукції промисловості і сільського господарства становила 68 відсотків.

Відповідно до рішень партійних з’їздів у Чернівецькій області, як і в інших західних областях, було забезпечено випереджаючі темпи розвитку промисловості:

(1940 = 1)

1960 1970 1980 1985 1988

Українська РСР 3,6 8,3 14,3 16,9 19,2

Чернівецька область 5,6 11,5 19,7 24,8 27,9

Це зумовило суттєві зміни у соціальній і професійній структурі населення. Так, проти 1939 року питома вага міського населення в 1959 році підвищилася з 20 до 26, а в 1989-му — до 42 відсотків. Якщо 1940 року на діючих підприємствах Північної Буковини було зайнято близько 11 тисяч постійних робітників, то 1988-го в області працювало майже 295 тисяч робітників і службовців, у тому числі 206 тисяч робітників.

Освітній рівень зайнятих у народному господарстві характеризують такі дані. На 1 січня 1941 року тут було тільки 5200 спеціалістів з вищою і середньою освітою, на 1 грудня 1960 року — уже 34 тисячі, а на 15 листопада 1987 року — 92,5 тисячі. Кількість спеціалістів з вищою освітою за 1960—1988 роки зросла більш ніж у 42 рази.

На розвиток різних галузей господарства, і передовсім промисловості, в Чернівецьку область спрямовувалися великі капітальні вкладення. Загалом за 1946—1988 роки вони становили 5675 мільйонів карбованців. У 1951—1988 роках було введено в дію основних фондів на 5276 мільйонів карбованців.

За роки Радянської влади на Буковині стали до ладу понад 50 нових промислових підприємств, які випускали продукцію, що мала важливе народногосподарське значення для всієї країни. Лише в першій половині 80-х років минулого століття було освоєно виробництво і розпочато серійний випуск 1027 найменувань нових видів промислової продукції, у тому числі 48 найменувань уперше в СРСР. Продукція буковинських фабрик і заводів експортувалася до 80 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.

Індустріальне обличчя Буковини визначали Дністровська ГЕС, виробничі об’єднання «Електронмаш», «Чернівцілегмаш», ордена Леніна виробниче бавовняне об’єднання «Восход», гумово-взуттєве об’єднання «Буковина», панчішний комбінат, швейне об’єднання «Трембіта» та ін., з конвеєрів яких сходили нафтоапаратура і промислові роботи, в’язальні автомати і фільтрувальні патрони, меблі та взуття, трикотажні вироби і килими. Деякі види виробів були унікальні — їх виробляли тільки буковинські підприємства. Жодна рукавична фабрика не обходилась без машин, виготовлених на Чернівецькому заводі легкого машинобудування, вироби цього заводу були встановлені на 700 галантерейних, швейних, взуттєвих, трикотажних підприємствах країни. Одним із найбільших у республіці з виробництва нафтоапаратури і котельного устаткування був Чернівецький машинобудівний завод.

Наприкінці 1970-х років підприємства області виробляли 80 відсотків нафтообладнання із загальнореспубліканського обсягу виробництва, 12 — котельно-допоміжного устаткування, 13,4 — панчішно-шкарпеткових виробів, 10 — верхнього трикотажу, 7,5 — бавовняних тканин, 4,3 відсотка виробництва трикотажної білизни.

І яке б промислове підприємство Буковини не назвати, кожне виникло та розвинулося завдяки всебічній допомозі трудящих усієї країни.

Москва і Новосибірськ, Вільнюс і Нальчик, Мінськ і Кишинів, Ленінград і Тбілісі, Єреван і Фрунзе, Казань і Ташкент, Рига і десятки інших міст були вказані на контейнерах, призначених для первістка електронної промисловості Буковини — Чернівецького виробничого об’єднання «Електронмаш». Свою продукцію це підприємство надсилало на багато адрес. Його вироби надійно служать на Челябінському металургійному заводі, Норільському гірничо-металургійному комбінаті, стані «3600» ждановської «Азовсталі», Зиряновському свинцевому комбінаті у Казахстані, Каджаранському мідно-молібденовому комбінаті у Вірменії, на Нижньокамському шинному заводі.

Уся Радянська країна брала участь у будівництві Дністровської гідроелектростанції. У 1973 році на те місце, де тепер стоїть Новодністровськ, приїхали будівельники, які мали досвід спорудження подібних енергетичних гігантів. На багатьох унікальних турбінах і генераторах Дністровської ГЕС стояла марка харківських заводів. Трансформатори поставляли запорожці. Стальні труби і резервуари складної конструкції, багатотонні затвори, високовольтні ізолятори, електронні блоки та інше устаткування виготовляли підприємства Ленінграда і Магнітогорська, Риги і Братська, Єревана і Красноярська, Алма-Ати. У цьому спискові — сотні адрес.

Багатонаціональний колектив будови подбав про налагодження тісних ділових стосунків з підприємствами-постачальниками технічного устаткування. З ними було укладено договори про соціалістичне змагання за принципом «робітничої естафети». Вона пройшла від Дністра до Харкова, Ленінграда, Нурека, Красноярська, Магнітогорська. І коли 24 жовтня 1981 року на імпровізовану трибуну, споруджену на правому березі Дністра, піднялися ті, хто здобув першу перемогу — спрямував річку в нове русло, примусив воду текти крізь основні споруди ГЕС, разом з ними незримо були присутні тисячі й тисячі робітників та інженерів, конструкторів, машинобудівників — усі ті, кого начальник управління будівництва Дністровської ГЕС В. М. Плотников назвав на мітингу, що відбувся 29 грудня 1981 року з нагоди пуску перших двох агрегатів, таким містким, таким дорогим і таким значним словом — друзі. Наприкінці 1983 року на Дністровській ГЕС було поставлено під промислове навантаження останній, шостий агрегат. Після цього розпочалися роботи із спорудження гідроакумулюючої електростанції, які, на жаль, тривають і досі.

За радянські часи вражаючі зміни відбулися у сільському господарстві Буковини: незмірно пощедрішала земля, вагомішим став вирощений на ній колос.

Вдамося до зіставлень. На час встановлення Радянської влади стан землекористування в Чернівецькій області характеризували такі дані. Із 222 729 селянських господарств 22 110 (9,9 відсотка) зовсім не мали землі, 132 255 сімей (59,4 відсотка) володіли ділянками в межах до 2 гектарів, зате 3 229 поміщицьких та куркульських господарств (1,4 відсотка) мали у своєму володінні 6,5 відсотка усієї земельної площі. Тоді як двадцять тисяч селянських сімей були безземельними, буковинський митрополит мав понад 8 тисяч гектарів ріллі, десятки тисяч гектарів лісу, 246 кілометрів телефонної і телеграфної лінії, 223 кілометри залізничної колії і три хутори.

Подібна картина спостерігалася й у Бессарабії. Поміщики, куркулі й монастирі володіли майже половиною, до того ж кращою половиною, всієї орної землі, а трудове селянство зубожіло. В 1939 році серед 107 тисяч селянських господарств Акерманського й Ізмаїльського повітів налічувалося 40 тисяч безземельних і малоземельних, 47 тисяч господарств не мали коней.

Тягарем на плечі трудового селянства лягали податки, побори на різні напівфеодальні повинності.

Заборгованість селянства безперервно зростала. Причому Буковину було найбільш задавлено боргами. Якщо в 1930 році в Мунтенії (старе королівство) середня заборгованість на один гектар селянської землі становила 3 338 лей, то на Буковині вона сягнула 11 203 лей. Біднота лише номінально вважалася власником своїх господарств, оскільки заборгованість значно перевищувала їх вартість.

Бідняцьке життя-буття яскраво змалював селянин Юрій Янцик у своєму листі до газети «Нове життя» (серпень 1931 року). Цей документ-свідчення заслуговує на те, щоб навести його повністю:

«Наші посередні господарі мусять двигати стільки найріжніших тягарів, що нема й бесіди про те, щоб могли вести людське життя. Гнетуть їх через міру довги з високими процентами і великі ґрунтові податки. Той мізерний клаптик поля, з якого селянин мусить виживити себе і родину, ба й содержувати діти в школах, так мало йому дає, а при тім так обтяжений податками, що нічого дивного, коли багато наших «самостійних» господарств попадає в страшні лихварські довги і йде все більше до загибелі. А крім того, ще наш селянин, котрого на кожному кроці обдурюють, мусить дивитися на таку страшну несправедливість, коли панські ґрунти є цілком інакше що до податків стаксовані, та що пан дуже часто за краще поле платить много менше пересічного податку, чим селянин за гірше поле. Коли до цього додамо ще яким великим тягарем для селян є т. з. посередні податки, себто сплачувані від всіляких средств поживи, ріжні мита від худоби і прочих домашніх звірей по ярмарках (торгах), а дальше величезні ціни за рільничі машини, то зрозуміємо, чого наші селянські маси жиють в такій нужді і тяжких злиднях. А як та нужда вже дійде до крайності, як приміром в теперешній кризі, то селянин ніяк не може позбутися з лихварських та банківських боргів, тоді його ціле майно продають на лицітації... і він став пролетарем і може йти куди хоче терпіти свою нужду».

У цьому листі досить промовисто відображено становище наймита:

«Ще гірше положення безземельних мужиків, вільних робітників та двірської служби. Праця серед надзвичайно тяжких і шкідливих для здоров’я условин, а винагородження таке, що з нього ніяк по людські вижити не можна... Мешкання (у двірської служби) по стайнях, під жолобами разом з худобою, а при тім без всякого забезпечення на случай хвороб, нещасливого випадку, неспособності по праці і на старість... Праця на рільнім господарстві нищить страшно сили і все стягає на робітників ріжні тяжкі хвороби, для них законів, хоч найменшого обезпечення нема. Цілковита зависимість слуги від пана, так що панові - бояринові вільно цілком безкарно слугу побити, коли йому це сподобається. І все це в теперішніх часах, в хвилю, коли скрізь робочий нарід рве пута і свободу чим раз ширшу здобуває, коли скрізь по світу лунають кличі поступу і свободи».

Злидні і безправ’я гнали селянина за тридев’ять земель шукати кращої долі.

Головними засобами праці селян були кінні плуги, борона, ціп і коса, серп і мотика. Понад дві третини селянських господарств Буковини не мали тяглової сили, половина — великої рогатої худоби, свиней і овець. Навіть дерев’яний плуг і борона припадали на десять господарств, а одна сівалка — на 277, жниварка — на 7213 дворів. Зорані сохою, зрошені потом і сльозами селян-бідняків дрібні клаптики землі рідко коли давали більше 10 центнерів зерна з гектара.

Ось таким було життя в дорадянський час основного виробника матеріальних благ — буковинського селянина. За п’ятдесят радянських весен з примітивного землеробства сільське господарство перетворилося на сучасне механізоване виробництво з високою культурою соціалістичного господарювання.

Виробництво валової продукції сільського господарства за 1960—1988 роки зросло в Чернівецькій області в 1,6 разу, а продуктивність праці на селі — майже втричі. Валове виробництво зерна в 1940—1988 роках збільшилося у 2,2 разу, цукрових буряків — у 5,4, волокна льону-довгунця — у 12 разів, овочів — у 1,9 разу, м’яса і сала — у 5,4, молока — у 5,8, яєць — у 5,8 разу. Урожайність зернових культур за цей час зросла майже в 4 рази, цукрових буряків — у 1,7, волокна льону-довгунця — в 1,6, овочів — у 1,5 разу. Середній річний надій молока від корови 1988 року порівняно з 1960 роком зріс у 1,4, середня річна несучість курей-несучок — у 3,4 разу. В 1988 році буковинська земля видала з кожного гектара по 40 центнерів зернових, 286 — цукрового буряка, 6,3 — волокна льону-довгунця, 137 центнерів овочів. Середній удій від однієї корови становив 3396 кілограмів (найкращий показник серед усіх західних областей).

Невпізнанно змінився технічний рівень сільського господарства. Якщо в 1940 році в Чернівецькій області налічувався 91 трактор і не було жодного зернозбирального комбайна, то наприкінці 1988 року в середньому кожен колгосп володів 33 тракторами і 6 зернозбиральними комбайнами.

Ці досягнення — результат зусиль трудівників 158 колгоспів, 39 радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств, зокрема, таких як колгоспи імені Леніна та імені Суворова Кіцманського, імені Мічуріна Кельменецького, «Дружба народів» Новоселицького, імені Кобилянської Заставнівського, імені Шевченка Вижницького районів, Глибоцького міжгосподарського тваринницького комплексу тощо.

За цими здобутками — самовіддана праця трудових колективів промислових центрів країни, де створювалася потужна сільськогосподарська техніка, виготовлялися високоякісні мінеральні добрива. Перетворення в буковинському селі — це також свідчення творчої співдружності та соціалістичного змагання хліборобів області з працівниками ланів і ферм інших областей та союзних республік.

Ось що з цього приводу писала одна з перших на Буковині Героїв Соціалістичної Праці М. Д. Микитей — голова колгоспу ім. Кірова, яка вже тринадцятирічною дівчинкою запрягала коня, щоб заборонувати весняне поле. Згодом стала ланковою, закінчила інститут, очолила колгосп. Заповнюючи анкету, одержану з одного республіканського журналу, писала: «Інколи кажуть: все це творилося на моїх очах... Мій край розквітнув завдяки нашим рукам, розумові і серцю. Завдяки братерській допомозі росіян, білорусів, грузинів — усіх, хто дав нам техніку і навчив нею управляти, хто передав свій досвід і вміння, хто недоїдав і недосипав, а працював і працював в ім’я щасливої нашої долі».

А в дорадянський період доля трудового люду була важкою, сумною й безпросвітною. «Ми мали лише одне право, — зазначав ветеран соціалістичного будівництва на Буковині І. Ф. Козачук (він у складі делегації брав участь у роботі сьомої сесії Верховної Ради СРСР, яка задовольнила прохання буковинців про включення краю до складу Радянського Союзу, а за форсування Дніпра в 1943 році одержав Золоту Зірку Героя), — «право» на знущання окупаційних властей, побої, злидні, тюремні ув’язнення».

Буковині, як і іншим західноукраїнським землям, у 30—40-х роках минулого століття належала сумна першість у Європі з багатьох соціальних показників. До входження краю в радянську родину кожні дев’ять з десяти трудівників не вміли ні читати, ні писати. Напередодні возз’єднання тут діяв лише один вуз, плата за навчання в якому була досить високою. У 1939 році студент Чернівецького університету Михайло Івасюк (відомий письменник, батько Володимира Івасюка) через неспроможність заплатити за навчання через декілька місяців був відрахований з вузу. Характерно, що в 1937/38 навчальному році з 2320 студентів університету українців було лише 62.

Експлуататорські класи нічого не робили для налагодження медичного обслуговування трудящих. Про це, зокрема, свідчать підсумки роботи комісії Наркомату охорони здоров’я СРСР на Буковині, опубліковані в газеті «Известия» 23 серпня 1940 року. У містах і селах Північної Буковини та Бессарабії, доповідала авторитетна комісія, санітарно-гігієнічні умови праці і побуту — жахливі. Лише в 1939 році було зареєстровано 134 тисячі випадків спалахів малярії, здоров’я трудящих масово підкошували епідемії тифу, захворювання на пелагру, викликані хронічним недоїданням, повсюдною антисанітарією. Дитяча смертність була вищою, ніж у будь-якій європейській країні, тут фактично помирала кожна друга новонароджена дитина. З 1918 до 1940 року не було відкрито жодної лікувальної або санаторно-профілактичної установи.

Постійними супутниками життя буковинців були безробіття і голод.

Соціальне гноблення і політичне безправ’я доповнювалися жорстоким національним гнітом. Поневолювачі здійснювали колонізаторську політику насильницької асиміляції місцевого українського населення. «Наші тимчасові людновладці-загарбники, гнобителі українського народу розгромили весь наш культурний набуток, — писала Ольга Кобилянська. — Українську мову вони вигнали з усіх закладів і шкіл. Заходило так далеко, що забороняли вже і дома говорити мовою батьків».

Окупанти намагалися довести, нібито на Буковині взагалі немає українців, а є «українізовані румуни», яких необхідно повернути у лоно румунської нації.

Під тиском окупантів припинили своє існування аматорські театральні трупи, культурно-освітні і навчальні заклади тощо. На Буковині уже в 1921 році на румунську мову викладання було переведено 90 шкіл, у яких навчалося 16 тисяч дітей, а протягом наступних двох років — усі 214 народних і 6 середніх шкіл.

Якщо перед першою світовою війною тут було 590 українських культурно-освітніх товариств, то в 1939 році залишилося лише чотирнадцять. Водночас за державні кошти не було збудовано жодного приміщення для клубу або бібліотеки.

На промислових підприємствах і в установах до українців застосовувалась національна дискредитація, особливо під час економічної кризи 1929—1932 років. Наприклад, у серпні 1931 року на залізничній вітці Чернівці—Неполоківці були звільнені з роботи сорок робітників-українців, які пропрацювали тут понад 30 років. Мотивація звільнення — невміння добре розмовляти румунською. В своєму протесті вони висміювали цю провину так: «Не знаємо добре державної мови, а це виявляється великою перепоною для підсипання піску під колеса...». Радянська доба принесла на колись згорьовану і соціально та національно поневолену буковинську землю воістину небачені перетворення у сфері матеріального достатку і духовного життя.

Вражаючі зміни відбулися у житті кожного буковинця. Так, грошові доходи в розрахунку на душу населення в 1988 році, порівняно з 1960 роком, зросли в 5,6 разу. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців за 1960—1990 роки зросла у 3,4 разу, оплата праці колгоспників — у 10 разів, а працівників радгоспів — у 4,5 разу. На кінець 1990 року населення Чернівецької області мало вклади в установах Ощадбанку на суму понад мільярд карбованців. Порівняно з 1970 роком, вони зросли в 13 разів (по УРСР цей показник становив 9,3 разу).

Усе це значно підвищило купівельну спроможність населення. Порівняно з 1940 роком, роздрібний товарооборот державної і кооперативної торгівлі (включаючи громадське харчування) у 1988 році зріс у 75,5 разу, в тому числі у сільській місцевості, порівняно з 1960 роком, майже у 5 разів. Якщо до возз’єднання люди купували лише хліб, сіль, гас та інші предмети найпершої життєвої необхідності, то лише за 1981—1984 роки вони придбали 51,5 тисячі холодильників, 38,6 тисячі пральних машин, 41 тисячу електропилососів, 71,7 тисячі радіоприймачів і радіол, 70,4 тисячі телевізорів, 23,3 тисячі фотоапаратів, 12,4 тисячі легкових автомобілів, 13,4 тисячі мотоциклів і моторолерів та багато інших товарів культурно-побутового призначення.

Активно велося житлове будівництво. Старожили добре пам’ятають, який убогий вигляд мала колись буковинська оселя: низенька хатка з підсліпкуватими віконцями, солом’яною стріхою і, як правило, без димаря. В радянський період настав кінець солом’яним стріхам. Наче писанки, стоять у зелених садках будинки, вкриті черепицею, шифером, бляхою, гарно оздоблені різьбою, живописним орнаментом. Усього за 1946—1990 роки тут введено в дію житлових будинків загальною площею понад 10 мільйонів квадратних метрів.

У небувалих масштабах велося соціально-культурне будівництво. За 1946—1990 роки в Чернівецькій області споруджено приміщень загальноосвітніх шкіл більш як на 156 тисяч учнівських місць, клубів і будинків культури — на 65 тисяч місць, за 1951—1990 роки дитячих дошкільних закладів — на 33 тисячі місць, лікарень — на 5,3 тисячі ліжок.

Пройдено великий шлях від перших лікарень до широкої системи охорони здоров’я. В 1939 році тут працювали 128 лікарів і було 20 лікарень, плата у них була така, що робітник повинен був усе життя працювати тільки на те, щоб йому зробили операцію апендициту. В 1990 році в Чернівецькій області працювали чотири тисячі лікарів і майже 10 тисяч чоловік середнього медичного персоналу. Порівняно з 1940 роком, ці показники зросли відповідно в 6,7 і 14,1 разу. Сорок три лікаря і 104 чоловіка середнього медичного персоналу обслуговували кожні 10 тисяч буковинців. Чисельність лікувальних установ збільшилася за роки Радянської влади у 2,2 , а кількість лікарняних ліжок — у 4 рази. До послуг трудящих в 1990 році було шість санаторіїв, пансіонатів і будинків відпочинку на 1170 ліжок.

Швидко розвивалось шкільництво. В 1990/91 навчальному році на Буковині налічувалося 453 загальноосвітні школи, де за допомогою понад 11 тисяч вчителів основами знань оволодівали 143 тисячі дітей. Майже 35 тисяч малюків відвідували 368 дошкільних закладів. Порівняно з 1960 роком, їх чисельність зросла в 3,6 разу, а кількість дітей, що відвідували дошкільні заклади, збільшилася у 5,3 разу.

Дальшого розвитку набула вища і середня спеціальна освіта. В Чернівецькому ордена Трудового Червоного Прапора університеті і медичному інституті в 1990/91 навчальному році здобували освіту майже 12 тисяч студентів, 18 середніх спеціальних навчальних закладів щоденно відвідували 14,2 тисячі учнів. Порівняно з 1940/1941 навчальним роком, кількість студентів збільшилася в 15 разів, а учнів середніх спеціальних навчальних закладів — у 13 разів.

У Чернівцях функціонували дві академічні наукові установи: відділення напівпровідникового матеріалознавства Інституту прикладних проблем математики і механіки Академії наук УРСР і відділ Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР.

Характерним показником досягнень буковинців у культурному житті була широко розгалужена мережа закладів культури, яка зростала з кожним роком. У 1990 році в Чернівецькій області діяло 568 масових бібліотек з книжковим фондом 7 мільйонів примірників.

У повсякденне життя населення міцно увійшли радіо, кіно, телебачення. До їх послуг у 1990 році було 514 будинків культури і клубів. При них діяло понад 4 тисячі гуртків художньої самодіяльності, в яких налічувалося більше 80 тисяч аматорів.

У Чернівцях працювала телестудія. В 1990 році в області функціонувало 525 стаціонарних кіноустановок (порівняно з 1940 роком, їх кількість зросла в 19 разів). Велику культурно-освітню роботу проводили 5 державних музеїв та десятки музеїв і музейних кімнат на громадських засадах.

Гордістю не лише Буковини був один з кращих в Україні ордена Дружби народів Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. В багатьох його виставах особливо вдало використовувався місцевий фольклор, що зближувало, єднало акторів і глядачів, посилювало виховний вплив театрального мистецтва.

Відповідальними для його колективу були гастролі 1983 року в Москві. Столиця гостинно зустріла буковинців. Творчий склад театру був запрошений на обговорення його вистав у Міністерство культури СРСР, а також на розмову у відділі культури ЦК КПРС. Усі 6 вистав, які показали чернівчани у столиці, за оцінкою «Московской правды», «відобразили шість обрисів театру, різнопланових, несхожих, але об’єднаних щирим прагненням максимально виявити авторську, режисерську, акторську думку». А газета «Правда» 31 липня 1983 року писала: «Гастролі театру дали змогу сповна відчути голос театру. Він виявився сильним і своєрідним».

Гідно представляв мистецтво області заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю, який з 1962 року незмінно очолював композитор, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка А. М. Кушніренко. На Всесоюзних оглядах-конкурсах професіональних художніх колективів у 1967 і 1977 роках цей відомий у багатьох країнах творчий колектив був удостоєний звання лауреата.

Усьому світові були відомі імена талановитих вихідців із простих буковинських селянських сімей: народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці Дмитра Гнатюка, народної артистки СРСР Софії Ротару, народної артистки СРСР Марії Стеф’юк, заслуженого артиста УРСР Назарія Яремчука, кіноактора і режисера Івана Миколайчука. Мільйони людей співають пісні Степана Сабадаша («Марічка», «Пісня з полонини», «Очі волошкові», «Вишні»), Василя Михайлюка («Черемшина», «Подаруй мені Карпати», «Смерічки», «Мальви») та непересічного Володимира Івасюка («Червона Рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори»).

«Життя могло скластися й так, — казав свого часу депутат Верховної Ради СРСР Д. Гнатюк, — що довіку пас би чужі отари, наспівуючи «Вівці мої, вівці» на своїй Буковині, якби не Радянська влада, не свято возз’єднання всіх українських земель в одній Українській Радянській Республіці. І саме завдяки цьому омріяному святу в сім’ї вольній, новій, вперше в історії на повен голос заспівали і Прикарпаття, і Закарпаття разом з усім народом. І, мов кришталеві гірські потоки, ринули веселі, стрімкопадні життєрадісні мелодії в замріяне синє плесо лагідної мелодії, і новими барвами засяяла наша сучасна пісенна повінь, якої сьогодні вже не можна уявити без творчого ужинку композиторів самодіяльних, без «Черемшини», що звучить у братній Російській Федерації, Японії, без «Червоної рути» чи «Водограю».

З 1958 року діє в Чернівцях відділення Спілки письменників України. На початку 80-х років письменницька організація об’єднувала двадцять членів, що писали свої твори на чотирьох і перекладали з семи мов. Гордістю всієї самобутньої української культури стали Володимир Бабляк (романи «Вишневий сад», «Жванчик» заговорили до загального всесоюзного читача в перекладі російською мовою), відомий єврейський радянський письменник Хаїм Меламуд (збірник повістей і оповідань «Теплий попіл», роман «Город у реки»), Михайло Івасюк (романи «Червоні троянди», «Вирок», «Серце не камінь», «Балада про вершника на білому коні»).

Вихованцями буковинського літературного об’єднання були також лауреат Державних премій СРСР і УРСР драматург Олексій Коломієць, який працював секретарем Чернівецького обкому комсомолу («Дикий ангел», «Голубі олені», «Фараони», «Планета Сперанта», «Горлиця») та поет Михайло Ткач — перший керівник письменницької організації (слова пісень «Марічка», «Якщо любиш — кохай», «Ясени», «Сніг на зеленому листі», «На щастя, на долю»).

Яскраво розкрився талант народної поетеси Буковини Параски Амбросій — автора книг «Буковинські співанки», «На сонячній дорозі», «Квітує моя Буковина», «Квіти з полонини», «Сонячні вершини», «Косарик» та ін. Чимало її поезій були перекладені російською, білоруською, грузинською та іншими мовами, покладені на музику. Вірші П. Амбросій, за оцінкою М. Рильського, — «прості, як земля, і, як земля, на все хороше чуйні».

На буковинській землі традиційно проходили Дні літератури «Червневі зорі». В 1982 і 1986 роках вони відбулися під девізом «Братерство народів, братерство культур, братерство літератур». У цих урочистостях узяли участь письменники Москви, Києва, Молдавії та єсенінського краю — Рязані.

У Чернівцях функціонувало також обласне відділення Спілки художників УРСР, на чолі якого тривалий час стояв найстаріший художник Північної Буковини, заслужений діяч мистецтв УРСР К. В. Дзержик.

Подальшого розквіту досягли такі види народного мистецтва, як килимарство, вишивання, різьбярство. Роботи заслужених майстрів народної творчості вишивальниці П. Ф. Клим, різьбяра Т. П. Герцюка, художника-орнаменталіста Г. О. Гараса, різьбяра В. Ф. Шевчука експонувалися на республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках.

На заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах області пліч-о-пліч працювали українці, росіяни, молдавани, румуни, представники інших національностей. Прикладом може служити ордена Трудового Червоного Прапора колгосп «Дружба народів» Новоселицького району, який об’єднував трудівників двох молдавських сіл — Малинівки і Берестя та українського — Довжка. У житті та трудовій діяльності колективу цього господарства панувала міцна дружба і взаємодопомога. За великий патріотичний внесок у загальнонародну справу комуніст-механізатор молдаванка Г. М. Тетелюк нагороджена орденом Леніна і орденом Жовтневої Революції, ланкова колгоспу українка О. А. Лисьонок обрана депутатом сільської та обласної Рад народних депутатів, членом обкому комсомолу, делегатом X Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, а делегат ХХV з’їзду КПРС, голова колгоспу молдаванин Ф. О. Капрош удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. З ініціативи парторганізації тут проводилися вечори дружби народів, фестивалі радянської пісні, конкурси читців на краще виконання літературних творів російських, українських, молдавських письменників тощо.

Так за короткий піввіковий проміжок часу Північна Буковина під керівництвом комуністів, з допомогою всіх радянських народів пройшла великий і славний шлях. Безсумнівно, на цьому непростому шляху соціалістичного творення були помилки, невиправдано ігнорувались місцеві умови і специфіка, форсувались темпи колективізації сільського господарства, поспішно націоналізовувались дрібні, ремісничі підприємства, були зловживання з боку деяких представників правоохоронних органів, часто-густо виявлялась недовіра до місцевих кадрів тощо.

Але попри все це, в кінцевому підсумку за п’ять десятиліть було пройдено шлях, рівний століттям, і здійснено настільки масштабні перетворення у всіх сферах економічного, суспільного й духовного життя, які ще й донині (навіть в умовах капіталістичної реставрації) залишаються фундаментом для подальшого розвитку краю.

Разом з усім українським народом трудящі Буковини в останні два десятиліття знову занурились у вир капіталістичного безладу, довготривалої суспільної дестабілізації, перманентного економічного і культурного занепаду. Голі, як мовиться, статистичні дані неупереджено фіксують цю гірку правду життя буковинців у незалежній Україні.

Ось як деградувала економіка Чернівецької області, як і всієї України, у перші десять років незалежності (1990—2000 роки — між 50-ю і 60-ю річницями возз’єднання Північної Буковини в єдиній Українській державі):

Не кращим було становище і у сфері будівництва. Якщо в 1990 році в області було виконано будівельних та монтажних робіт на суму 560 мільйонів гривень (у порівнянних цінах), то в 2000 році — лише на 50 мільйонів, що становило 8,9 відсотка від рівня 1990 року. Введення в експлуатацію житла скоротилося з 277 тисяч квадратних метрів загальної площі в 1990 році до 118 — у 2000 році (у 2,8 разу), а індивідуального житла — відповідно з 142 до 94 тисяч квадратних метрів (у півтора). Як і в дорадянські часи, знову з’явилися безробітні. У 2000 році тільки офіційно було зареєстровано 22,6 тисячі громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, водночас потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць становила лишень 600 чоловік.

Помітно зменшувалась кількість культурно-освітніх і лікарняних закладів, відбувався занепад у сфері духовного життя, зате зростала злочинність: за 1990 — 2000 роки вона збільшилася в 1,6 разу.

Змін на краще, на жаль, для трудящих України і Чернівецької області не принесло й наступне десятиліття. Промисловість Буковини тільки в 2007 році вийшла на рівень останнього року соціалістичного розвитку, а валова продукція сільського господарства, за нашими підрахунками, у 2008 році, порівняно з 1990 роком, становила 76 відсотків.

За оперативною інформацією Держкомстату України, в січні — червні 2010 року промислове виробництво Чернівецької області становило лише 94,1 відсотка порівняно з аналогічним періодом попереднього року (хоча загалом по Україні цей показник зріс на 12 відсотків). Продукція сільського господарства за перше півріччя цього року зросла ледь більше на один відсоток (по Україні — 3,4 відсотка). Обсяги будівельно-монтажних робіт будівельники Чернівеччини за січень-червень 2010 року знизили на 56,8 відсотка — це один з найгірших показників в Україні, де в цілому виконання будівельних робіт становить майже 81 відсоток проти січня — червня попереднього року.

Шкода, але сімдесятий рік втілення в життя своєї споконвічної мети буковинці зустрічають з такими ж порочними болячками, як і напередодні визволення в червневі дні 1940 року Червоною Армією. Тільки за офіційною статистикою, майже 40 тисяч чоловік працездатного населення володіють ганебним статусом безробітних. Сума невиплаченої заробітної плати сягнула майже 8 мільйонів гривень. До цих та інших бід додалося ще й стихійне лихо — повінь.

Та знову візьмімо в порадники надію і віру. Не будемо складати рук. Комуністи, як і сімдесят літ тому, мають, зобов’язані у спілці з іншими прогресивними силами повернути буковинцям та усьому українському люду щасливу, світлу й заможну днину.

«Наша партія пропонує конкретну, реалістичну нову економічну політику в інтересах трудящих, — наголосив П. М. Симоненко у Політичному звіті ЦК 42-му з’їздові Комуністичної партії України. — Комплекс наших пропозицій передбачає подолання системної кризи в країні, зупинення вимирання народу, націоналізацію стратегічно важливих галузей і підприємств, приборкання інфляції, ліквідацію безробіття, встановлення гідних зарплат, пенсій і стипендій, доступних цін і тарифів на товари і послуги першої необхідності, відновлення високих стандартів безплатної освіти, забезпечення якісної охорони здоров’я і доступності культурних благ».

Вдивляючись в останній сімдесятирічний проміжок історії краю над Дністром і Прутом, над Черемошем і Путилою, ми знову линемо до тих знаменних літніх днів 1940 року, коли заясніли «червневі зорі» й одна з етнічних гілок українського етносу — буковинська — повернулась до лона матері-України.

І маємо усі підстави стверджувати — це об’єктивно явище прогресивне, доцільне й невідворотне, це важлива віха на шляху соборності, це, без перебільшення, історичної ваги ювілейна дата.

І маємо надію сподіватись — віншування 70-річчя утворення Чернівецької області (з цієї нагоди прийнято спеціальне розпорядження Кабінету Міністрів України) «зелена Буковина» знову, як і в часи геніальної Ольги Кобилянської, «одягне святковий одяг».