Диплом про закінчення... дитячого садка

У багатьох країнах давно стало звичним стандартом розпочинати навчання дітей не з п’яти років, а значно раніше. Нещодавно, спілкуючись із молодим політологом із Франції, дізналась, що його навчання, хоч і дещо специфічне, розпочалось у три роки — саме з такого віку він та його ровесники починають не просто розглядати малюнки у книжці, а вивчати напам’ять (!) Коран.

На можливе скептичне зауваження, що це ж, мовляв, у Франції, лише зазначу, що молодий чоловік — виходець із сенегальської родини. Та водночас європейська освіта дає змогу вдало поєднувати і традиційне релігійне виховання, і запровадження загальноосвітніх програм з дуже раннього віку.

Тож Україна аж ніяк не першопроходець на цьому шляху. Проблема лише в тому, що ми стали на нього якось поквапливо. Віднині обов’язкова дошкільна освіта з’явилась наче на противагу скасованій дванадцятирічці. Але так само, як не до кінця суспільство зрозуміло переваги чи недоліки останньої, так новий обов’язок здобути першу освіту в дитсадку залишається для багатьох доволі спірним. І суть проблеми зовсім не в тому, чи потрібні нам розумні діти. А насамперед у тому, де, кому і як їх навчати.

Уже першого вересня в українських дитсадках обов’язково повинні сісти за парти понад двісті тисяч дітей. На Хмельниччині ця цифра значно скромніша, але це зовсім не означає, що місця є для всіх. 

Взнаки далась політика перебудовних часів, коли один за одним закривались відомчі садки, а їх приміщення швидко підхоплювали різні комерційні структури. Та й пізніше така розкіш, як утримування дитсадків, виявилась доступною далеко не всім. Тільки за останні десять років було законсервовано понад три десятки закладів. Тобто офіційно їх начебто і не закривали, але після стількох років простою вдихнути в них життя та ще й освітянські програми буде так непросто.

Пригадується, як довелось побувати в одному із дитсадків Ізяславського району, який саме пережив подібну «консервацію». Місцеве господарство зникло, приїжджих інвесторів такі клопоти не обходили, а в сільської ради — жодних фінансових можливостей для ремонту. Тільки якимись неймовірними стараннями, пошуками спонсорів, завдяки підтримці батьків та ентузіазму вихователів удалось відремонтувати кілька кімнат. Тепер охочих відвідувати садок хоч відбавляй. Але через те, що використовується лише половина приміщення, адже решта так і стоїть пусткою, бо не вистачило фінансових сил на його ремонт, завідувачці доводиться декому й відмовляти. Щоправда, стосується це найменших, для яких обов’язковою умовою прийому стало вміння самостійно тримати ложку та користуватись горщиком. П’ятиліткам, зрозуміло, тепер ніхто не відмовить. Але попри вимоги закону місця у цьому садочку, як і в сотнях інших, більше не стало. Тепер окремий клас для п’ятиліток — новий головний біль для завідувачів дитсадків.

Розуміючи, що із приміщеннями виникнуть проблеми, в управлінні освіти планують уже нинішнього навчального року відновити діяльність чотирьох садочків, наступного — ще п’яти, через рік — восьми. Але чи вдасться підкріпити ці плани фінансуванням?

До того ж ідеться лише про сільські дитсадки. У містах проблема набула не меншої гостроти. Якщо за норми сто дітей середня завантаженість груп у селах становить 87, то в містах — 126 осіб. Однак про будівництво нового дитсадка, скажімо, в обласному центрі, наразі й мови бути не може — немає грошей. Тому вже кілька років поспіль проблему розв’язують за рахунок створення додаткових груп у вже діючих закладах, котрі тепер нагадують казкову рукавичку, в якій живуть усі охочі.

Ще до прийняття відповідних поправок до закону область традиційно звітувала про стовідсоткову підготовку до школи дітей п’ятилітнього віку. Щоправда, думається, якість цієї підготовки була строката.

Тепер закон перекреслює цей різнобій і зобов’язує всіх п’ятиліток взятися за науку. Але ж поки що в області дитсадки офіційно відвідували 39 тисяч малюків, а це трохи більш як шістдесят відсотків від їх загальної кількості. Дехто з батьків, маючи проблеми зі здоров’ям дітей, свідомо уникав дошкільних закладів. А декому просто нікуди було ходити. Бо хоча в селах сьогодні діє майже шість з половиною сотень дитсадків, проте є вони далеко не в кожному.

Хмельниччина й досі не може розв’язати проблему малокомплектних сільських шкіл, за кількістю яких вона посідає одне з лідируючих місць у країні. З одного боку, їх дедалі важче утримувати, з другого — просто рука не піднімається позбавити село дуже часто чи не єдиного закладу, де ще жевріє громадське життя. Чи не єдиним виходом стало створення навчально-виховних комплексів, куди з’їжджаються школярі з навколишніх сіл. Але одна справа відправити туди десятикласника на шкільному автобусі (добре, якщо він є, бо довести цю програму до кінця, на жаль, так і не вдалось), і зовсім інша — п’ятирічного малюка. Одне слово, українська дошкільна освіта має свою специфіку, яка може стати серйозною перепоною на шляху до світових освітніх стандартів.

До того ж не єдиною. Якщо закон передбачає нову якість освіти, то хтось її повинен дати. Однак ніяких суттєвих змін як у системі підготовки педагогічних кадрів, так і в їхньому повсякденному професійному житті, а головне — у фінансуванні, він не передбачає. Не хочу жодним чином принизити професійний рівень нинішніх педагогів, але чи не стаємо ми вкотре на ті само граблі, намагаючись реформувати освітню систему, не змінюючи основу з основ — учителя.

Проблеми з кадрами в дошкільних закладах начебто й немає — там трудяться близько чотирьох з половиною тисяч педагогів. От тільки спеціалістів та магістрів серед них навіть у міських дитсадках лише трохи більш як половина, а в сільських — і третини не набереться.

Поки що зрозуміло одне: першого вересня п’ятилітки обов’язково повинні сісти за парти. Чи принесе диплом про закінчення дитячого садка суттєві зміни в якість української освіти, поки що ніхто сказати не береться. Але в тому, що проблем збільшиться, можна не сумніватись.

 

Хмельницький.