«Наша зелена Буковина одягнула святковий одяг»

Північна частина Буковини у Х—ХІІ століттях входила до складу Київської Русі, у ХІІ—ХІV століттях — до Галицько-Волинського князівства. Після монголо-татарської навали була поневолена Золотою Ордою. В 1345 році опинилася під владою угорської корони. Згодом (1359 рік) тут виникло Молдавське князівство, яке невдовзі майже на 300 років потрапило у васальну залежність від Османської імперії. У 1774 році Буковина була захоплена габсбурзькою Австрією (з 1867 року — Австро-Угорська імперія), у складі якої перебувала до 1918 року. Третього листопада 1918 року в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, яке проголосило «прилучення австрійської часті української землі до України». Це, до речі, була перша вимога народу про створення єдиної Української держави. Однак уже 11 листопада того самого року румунські війська окупували Чернівці, а на початку грудня — всю Північну Буковину.

Подібна історична доля і у бессарабських земель: вони перебували у складі Болгарського царства, під владою київських і галицько-волинських князів, молдавських правителів, османських поневолювачів. За Бухарестським мирним договором 1812 року Бессарабія увійшла до складу Російської імперії. В листопаді 1918 року разом з Північною Буковиною Румунія анексувала і Бессарабію, в тому числі і українські етнічні землі: Акерманщину та Ізмаїльщину (Південна Бессарабія) й Хотинщину (Північна Бессарабія).

Трудящі Північної Буковини і українських придунайських земель не змирилися з таким становищем. При цьому головною особливістю їх національно-визвольного руху та опору соціальному гнобленню було прагнення до возз’єднання з Україною. Відзначаючи цю характерну рису, Ф. Енгельс ще у 1855 році писав, що західноукраїнські трудящі віками тяжіли «до інших малоросійських областей, що об’єдналися з Росією», «до свого природного центру».

Визвольну боротьбу трудящих очолювали Комуністична партія Буковини, утворена в листопаді 1918 року, деякий час перебувала у складі КП(б) У як її крайова організація, а в 1926 році за рішенням Комінтерну увійшла до складу Комуністичної партії Румунії (КПР), та Бессарабська партійна організація, яка спочатку перебувала у складі РКП(б), а в 1922 році тимчасово була об’єднана з Компартією Румунії.

Яскравими сторінками боротьби проти румунських окупантів за возз’єднання з Україною стали Хотинське повстання (1919 рік), в якому взяли участь понад 30 тисяч чоловік — українців, росіян, молдаван і яке охопило близько 100 населених пунктів, та збройний виступ (1924 рік) шести тисяч татарбунарців під керівництвом ревкому, на чолі якого стояв комуніст-підпільник А. Клюшников.

Хоч ці, як й інші виступи поневоленого народу, закінчилися жорстокими репресіями та посиленням терору окупаційних властей, трудящі краю продовжували боротьбу проти соціального і національного гніту, за наближення своєї заповітної мети — возз’єднатися з Радянською Україною. Водночас і Союз РСР, невід’ємною складовою якого була Українська РСР, не визнавав загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії. «Радянський Союз, — наголошувалося у ноті уряду СРСР румунському урядові про повернення Бессарабії та передачу Північної Буковини Радянському Союзу, — ніколи не мирився з фактом насильницького відторгнення Бессарабії, про що уряд СРСР неодноразово і відкрито заявляв перед усім світом». Радянський уряд тричі робив спроби врегулювати з Румунією територіальні питання: на спеціальній радянсько-румунській конференції у вересні—жовтні 1921 року у Варшаві, під час зустрічі радянської і румунської делегацій по врегулюванню прикордонних питань наприкінці 1923 року у Тирасполі та на радянсько-румунській конференції в березні—квітні 1924 року у Відні.

Історичний акт входження Західної України до складу Радянської України в 1939 році, який знаменував початок возз’єднання всіх українських земель, став переломним у вирішенні долі ще однієї її етнічної частини.

26 червня 1940 року о 10-й годині вечора Голова Ради Народних Комісарів, народний комісар закордонних справ В. М. Молотов від імені уряду СРСР звернувся до румунського уряду з нотою, яка була вручена ним посланникові Румунії у Москві Давідеску. Нота розпочиналася такими словами: «В 1918 році Румунія, користуючись військовою слабістю Росії, насильницьки відторгла від Радянського Союзу (Росії) частину його території — Бессарабію і тим порушила вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Республікою».

Далі у ноті вказувалося: «Тепер, коли військова слабість СРСР відійшла в область минулого, а міжнародна обстановка, що створилась, вимагає найшвидшого розв’язання одержаних у спадщину від минулого невирішених питань для того, щоб закласти, нарешті, основи міцного миру між країнами, Радянський Союз вважає необхідним і своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові.

Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно зв’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тієї частини Буковини, населення якої в своїй величезній більшості зв’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу».

Уряд СРСР запропонував «королівському урядові Румунії:

1. Повернути Бессарабію Радянському Союзові.

2. Передати Радянському Союзові північну частину Буковини в кордонах згідно з доданою картою», та висловив «надію, що королівський уряд Румунії прийме ці пропозиції СРСР і тим дасть можливість мирним шляхом розв’язати конфлікт, що затягнувся, між СРСР і Румунією».

Румунському урядові відводився один день на відповідь. Румунія спробувала затягнути переговорний процес. Ось яку відповідь румунського уряду посланник Давідеску передав В. М. Молотову 27 червня 1940 року: «Натхнений тим же, що й Радянський уряд, бажанням бачити вирішеними мирними засобами всі питання, які могли б викликати незгоди між СРСР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно, в найширшому розумінні, до дружнього обговорення за спільною згодою всіх пропозицій, що виходять від Радянського уряду.

Відповідно королівський уряд просить Радянський уряд дозволити вказати місце і дату, які він бажає фіксувати для цієї мети.

Як тільки румунський уряд одержить відповідь Радянського уряду, він призначить делегатів і сподівається, що переговори з представниками Радянського уряду матимуть результатом створення міцних відносин доброї згоди і дружби між СРСР і Румунією».

Того ж дня В. М. Молотов передав румунському посланнику ще одну, більш жорстку ноту. «Уряд СРСР, — наголошувалося у ній, — вважає відповідь королівського румунського уряду від 27 червня непевною, бо в його відповіді не сказано прямо, що він приймає пропозиції Радянського уряду про негайну передачу Радянському Союзові Бессарабії і північної частини Буковини». Але виходячи з того, що у ході розмови В. М. Молотова з Давідеску останній роз’яснив, що згадана відповідь королівського румунського уряду означає його згоду на радянські пропозиції, уряд СРСР запропонував:

«1. Протягом чотирьох днів, починаючи з 2 год. дня за московським часом 28 червня, очистити румунським військам територію Бессарабії і північної частини Буковини.

2. Радянським військам за цей же період зайняти територію Бессарабії і північної частини Буковини.

3. Протягом 28 червня радянським військам зайняти пункти: Чернівці, Кишинів, Акерман.

4. Королівському урядові Румунії взяти на себе відповідальність за цілість і недопущення псування залізниць, паровозного і вагонного парку, мостів, складів, аеродромів, промислових підприємств, електростанцій, телеграфу.

5. Призначити комісію з представників Радянського уряду і румунського уряду по два від кожної сторони для врегулювання спірних питань по евакуації румунських військ і установ з Бессарабії і північної частини Буковини».

При цьому Радянський уряд висловив наполягання, «щоб королівський уряд Румунії дав відповідь з приводу вищевикладених пропозицій не пізніше 12 години дня 28 червня».

Об 11-й годині ранку 28 червня Давідеску передав В. М. Молотову таку відповідь румунського уряду на останню заяву Радянського уряду:

«Румунський уряд, для того щоб мати можливість уникнути серйозних наслідків, які викликало б застосування сили і відкриття воєнних дій у цій частині Європи, бачить себе зобов’язаним прийняти умови евакуації, передбачені в радянській відповіді».

Водночас у відповіді знову містилися певні наміри затягнути процес передачі Північної Буковини і Бессарабії Радянському Союзові: «Румунський уряд бажав би, однак, щоб строк, передбачений пунктами 1 і 2, був продовжений, беручи до уваги, що евакуацію територій було б надзвичайно важко здійснити протягом чотирьох днів внаслідок дощів і повеней, які зіпсували шляхи сполучення».

На цю пропозицію В. М. Молотов заявив, що радянсько-румунська комісія (працювала в Одесі, до її складу з радянської сторони входили генерали Козлов і Бородін) зможе обговорити питання про відстрочку виконання на кілька годин пунктів 1 і 2 радянських пропозицій від 27 червня.

Рівно о 2-й годині дня 28 червня 1940 року радянські війська розпочали перехід через румунський кордон для зайняття міст: Чернівці, Кишинів, Акерман.

Приготування до цієї військової операції Червоної Армії розпочалися заздалегідь, ще з квітня 1940 року. Після отримання відповідного рішення політичного керівництва країни начальник генштабу РСЧА Б. Шапошников у ніч з 9 на 10 червня 1940 року розпорядився розпочати безпосередню підготовку до бойових дій.

Згідно з наказом наркома оборони та наступними директивами начальника генштабу від 10 червня 1940 року було наказано привести частини Київського особливого й Одеського військового округів (КОВО й ОдВО) у бойову готовність і з 11 червня розпочати таємне зосередження військ у вказаних районах на кордоні з Румунією. Крім того, для посилення наявних контингентів із Харківського, Орловського, Московського, Північнокавказького, Ленінградського, Білоруського й Калінінського військових округів направлялися 7 стрілецьких дивізій, 1 танкова бригада, 15 авіаполків та 2 повітрянодесантні бригади.

За розпорядженням начальника генштабу та наркома військово-морських сил з 21 червня Одеський військовий округ і Чорноморський флот переходили в оперативне підпорядкування командувачу КОВО. Створювався Південний фронт (ПФ) на чолі з управлінням Київського округу (командувач — генерал армії Г. Жуков, член військової ради — армійський комісар 2-го рангу В. Борисов, начальник штабу — генерал-лейтенант М. Ватутін).

Нестача автотранспорту, незадовільна робота залізниць, непродумана організація управління призвели до запізнення в термінах зосередження військ. 23 червня командувач Південного фронту генерал армії Г. Жуков повідомив наркому оборони, що замість 24 червня остаточне зосередження угруповання переноситься на 27 червня 1940 року.

На вечір 27 червня були розгорнуті майже всі війська Південного фронту: 12-та армія (командувач — генерал-майор Ф. Парусинов), 5-та армія (командувач — генерал-лейтенант В. Герасименко), 9-та армія, сформована в основному з підрозділів, які було перекинуто з інших військових округів, і Дунайська військова флотилія. Загальна чисельність радянських військ, зосереджених на кордоні з Румунією, становила 637 тисяч особового складу, 2457 танків, 2262 літаки і 8899 гармат та мінометів. Румунське угруповання на кордоні з СРСР налічувало близько 450 тисяч чоловік (60 відсотків усіх військ).

23 червня 1940 року начальник генштабу та нарком оборони СРСР затвердили «План операції Південного фронту з оточення і взяття в полон збройних сил Румунії, зосереджених у Північній Бессарабії». Планувалося завдати удару головними силами 12-ї армії від Коломиї на Чернівці з найближчим завданням разом із 5-ю армією знищити чернівецьке угруповання противника і розвивати успіх на Ясси вздовж р. Прут. Одночасно 9-та армія мала завдати удару з району Тирасполя на південь від Кишинева в напрямі на Хуші й у взаємодії з 12-ю та 5-ю арміями оточити румунські війська в Північній Бессарабії. Головну роль у розгромі військ противника мали відіграти кінно-механізовані групи, які вводилися у підготовлений стрілецькими частинами прорив румунської оборони на фронті 12-ї й 9-ї армій. За декілька днів після початку операції вони мали замкнути кільце оточення у районі Ясс.

Не виключалася й можливість мирного розв’язання «бессарабського питання». Тому передбачався і інший варіант військових дій — швидке введення на ці території обмеженого контингенту військ із метою найшвидшого виходу на лінію р. Прут.

Саме цей — мирний — варіант і було застосовано. Після відповіді румунського керівництва на другу радянську ноту командування Південного фронту віддало військам наказ із завданням до 12.00 28 червня 1940 р. бути готовими швидким виходом на рубіж р. Прут закріпити за СРСР територію Північної Буковини та Бессарабії. За цим планом вводився обмежений контингент військ у складі 11 (із 32) стрілецьких, 4 (із 6) кавалерійських та 1 (із 2) мотострілецької дивізії, 5 (із 11) танкових і 2 (із 3) авіадесантних бригад.

Необхідно відзначити, що політичне керівництво та командування надавало особливого значення визвольній місії Робітничо-Селянської Червоної Армії. У наказі командування Південного фронту наголошувалося: «...10. При просуванні дотримуватися суворого порядку, встановити зразкову бойову злагодженість та чіткість — зі строю при проходженні населених пунктів не виходити, привалів поблизу населених пунктів не влаштовувати, командирам усіх рангів увесь час пересування бути на своїх місцях. 11. Кожному полку мати у складі оркестр і населені пункти проходити з музикою та піснями. 12. Особливу увагу звернути на зовнішній вигляд бійців та їх підтягнутість — усім бути поголеними, начищеними, в охайних, чистих літніх одностроях і касках, кепсько обмундированих залишити у тилах дивізій і в Буковину та Бессарабію не вводити, весь особовий склад і частини попередньо оглянути командирам корпусів та військовим радам армій».

Переконливим свідченням того, що наказ було виконано, є слова Ольги Кобилянської. У листі до трудящих Радянської України 77-літня відома українська письменниця так описала свої враження від зустрічі 30 червня з воїнами Червоної Армії: «У неділю я вперше побачила червоноармійців. Один, як другий — спокійні, ввічливі, люди з поводженням зразковим, яке виховує в людині природно невимушена дисципліна, люди з славними, сяючими обличчями. Серце почало битися сильніше, та не з сумніву, а з радості. Я бачила перед собою велике чудо! Колись пригноблених, визискуваних селян, їх дітей переробили на людей, свідомих своєї гідності, на чудових громадян чудової країни».

28 червня червоні війська ввійшли у Чернівці, Кишинів, Акерман (нині — Білгород-Дністровський), десантники 204-ї і 201-ї авіадесантних бригад 29 червня оволоділи Болградом, 30 — зайняли Ізмаїл та Рені. Увечері 1 липня війська РСЧА вийшли на новий кордон, а о 14 годині 3 липня 1940 року (відповідно до вказівки з Москви) взяли його під повний контроль.

За неповними підрахунками, втрати Південного фронту (розформований 9 липня 1940 року) в ході операції по визволенню Північної Буковини і Бессарабії становили 148 бійців, із них — 32 загинули. (Дані щодо підготовки і проведення військової операції Червоної Армії по визволенню Північної Буковини і Бессарабії наводяться на основі статті О. П. Крикніцького, опублікованої в першому номері «Українського історичного журналу» за 2009 рік.)

Ті червнево-липневі, 70-літньої уже давнини, дні стали поворотним моментом в історичній долі трудящих Північної Буковини і Бессарабії. «Вчора, 28 червня, відбувся знаменний акт історичної справедливості, акт, що увійде в історію нашої соціалістичної Батьківщини сяючим тріумфом, — писала 29 червня 1940 р. газета «Комуніст» у передовій статті. —Вчора перестали існувати штучно і насильно створені кордони, які відділяли Бессарабію від Радянської України. Вчора доблесна Червона Армія перейшла Дністер, щоб назавжди утвердити порушену вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Соціалістичною Республікою». І далі в цій передовій наголошувалося:

«Повернення Бессарабії Радянському Союзові — це перемога політики миру. Восторжествувала справедливість! Восторжествувала правда! Прийшов кінець пануванню Румунії в Бессарабії, в північній частині Буковини, прийшов кінець свавіллю, здирству і експлуатації, що їх чинили румунські поміщики, капіталісти над трудовим народом цих країв. Трудящі Бессарабії ніколи не забудуть чорних і страхітливих часів окупації. Вони ніколи не забудуть і не простять загарбникам своїх страждань, поневірянь. Румунські поміщики і капіталісти розглядали Бессарабію як свою колонію і як колонізатори поводилися там. Найродючіші землі були в руках поміщиків і бояр. На селі лютували хвороби, село було темне і неписьменне. Поміщицька кабала, ярмо експлуатації, злидні, смерть — ось що уготували трудящим Бессарабії румунські бояри...

І прийшов найщасливіший довгожданий час, коли трудящі Бессарабії повертаються в рідну сім’ю, повертаються на цей раз назавжди. Прийшов щасливий довгожданий час, коли на правому березі Дністра так само, як і на лівому, майорить червоний прапор. Дністер — не кордон. Дністер — радянська річка».

Газета не перебільшувала, коли писала про масову захоплюючу та радісну зустріч Червоної Армії: «...Як визволителька вступила вона на землю, яку топтали румунські бояри. Як визволительку зустрічає її народ, зустрічає з квітами, зустрічає з обіймами».

Підтверджень тому — безліч. Ось як описував зустріч військ начальник політуправління 9-ї армії О. Тевченко: «Біля переправи через Дністер із червоними прапорами й гаслами, квітами зібралися жителі сіл і міст привітати та подякувати в обличчі РСЧА Сталіну, який їх звільнив.., кожен намагався чим-небудь допомогти нашим частинам. Піднесення й захоплення нових громадян (!) Радянського Союзу буквально не піддається опису». Далі у доповіді зазначалося: «Населення міст і сіл переживає небувале революційне піднесення».

На всенародне свято перетворилася зустріч армії-визволительки, коли війська перейшли Черемош і 28 червня визволили Вижницю.

— співалося в одній із пісень, складеній вижничанами в перші дні після приходу Червоної Армії.

Хвилюючі свідчення зворушливої зустрічі трудящими Північної Буковини і Бессарабії своїх визволителів наводив в огляді центральної преси за 1940 рік А. Речмедін (газ. «Радянська Буковина» від 14 травня 1982 року). Від Дністра до Черемоша, стверджував він, багатостраждальний буковинський люд переживав щасливі, радісні дні оновлення, з червоними знаменами, квітами, хлібом-сіллю зустрічав бійців і командирів своєї визволительки — Червоної Армії. Буковинці розкривали перед ними свої щирі й добрі серця, всією душею тягнулися до нового життя.

Зупинимося на деяких з прикладів, наведених у цьому огляді.

Коли воїни-визволителі наближалися до Хотина, назустріч їм за два-три кілометри вийшли сотні жителів міста, гаряче вітали довгожданих гостей. На будинках з’явилися червоні прапори. Місто не спало до пізньої ночі.

Неподалік Чернівців можна було спостерігати небачене видовище. Вздовж вулиць навколишніх сіл стояли жителі з ліхтарями, освітлюючи шлях своїм визволителям. У селі Лужанах усі вийшли на вулицю. «Чому ви не спите, уже ж пізній час?» — запитували червоноармійці. «Та хіба ж можна спати в таку ніч», — чулося у відповідь.

«Цього недільного дня я об’їздив усю Північну Буковину, — розповів у «Правде» за 6 липня спецкор О. Авдєєнко. — По містах, селах, на дорогах, стежках, в лісах, на берегах річок, усюди, де з’явився хоча б один червоноармієць, збираються люди. Всюди усміхнені очі, пісні, танці. Віра, що підняла голову. Щойно народжена радість...»

«...В одному селі, біля підніжжя Карпат, назустріч бійцям вийшли селяни з червоними трояндами, — свідчив кореспондент ТАРС. — Сьогодні ми проїхали всю Північну Буковину. В містах, селах, містечках стихійно виникають мітинги. Селяни цілують, обіймають бійців, зі сльозами на очах заявляють: «Ми вас чекали 22 роки, чекали кожного дня і ось дочекались. Спасибі, спасибі!..».

Цікавий штрих з історії щирої зустрічі Червоної Армії знаходимо у газетному матеріалі «Криниця» (газ. «Радянська Буковина» від 31 січня 1982 року): «Погожої червневої днини 1940 року жителі Берегомета вийшли на шлях зустрічати своїх визволителів — червонозоряних радянських воїнів. Несли з собою скромні гостинці — хто шматок мамалиги, хто полумисок черешень. А бідняк Михайло Килей приніс збанок холодної води з криниці.

— Оце все, що маю, — сказав червоному командиру-росіянину, — пийте на здоров’я...

Командир вдячним поглядом обвів селян, зняв кашкета і припав губами до чистої прохолоди збанка. Потім, щиро подякувавши біднякові, передав воду іншим воїнам. І пішов по руках Килеїв дарунок.

А Килеєву копанку з тих пір нарекли російською криницею. Пили люди з неї воду у найтяжчі і найрадісніші часи».

І ще одне авторитетне свідчення. Згадувана уже Ольга Кобилянська відгукнулася на привітання їй письменників Львова «з нагоди великої історичної хвилини — звільнення героїчною Червоною Армією зеленої Буковини і Бессарабії з-під гніту румунських бояр» статтею «Привіт з зеленої Буковини». 3 липня 1940 року письменниця написала: «Серце радіє, жвавіше тече в жилах живуча кров. Народ торжествує. Сонце веселіше сіяє, неначе і воно радіє, що настала хвилина, коли і Північна Буковина може вільно говорити своєю материнською мовою, може висловити свою думку, може розпочати нове людське життя». І далі вона наголошує: «Зелена Буковина прикрашена червоними прапорами. Примірна поведінка Червоної Армії і її проводу розвіяла всілякі сумніви, які виросли на підставі брехливих інформацій ворогів народу. Менша визволена сестра складає щиру подяку Червоній Армії і її проводові за знищення соціальних кайданів, що віками тяжіли на її мозольних руках. Український народ Буковини складає не лише щиру подяку великим поводирям великих ідей, але й кладе до їх розпорядження всі свої здібності для проведення в життя великих ідей рівноправності і братерства».

Мають рацію ті дослідники, які фіксують навіть більшу прихильність населення Бессарабії і Північної Буковини до СРСР, її збройних сил, ніж це було в 1939 році під час визвольного походу Червоної Армії до Західної України. Пояснюється це передовсім тим, що на західноукраїнських землях проживала численна польська меншина, яка в основі своїй негативно ставилася до вересневих подій, та діяло вороже, негативне у ставленні до Радянської держави українське націоналістичне підпілля. Місцеві буковинці та бессарабці не лише у масовому порядку виголошували здравниці на честь нової влади, а й усіляко намагалися сприяти просуванню радянських частин — вказували найкращі місця для переправи, допомагали розчищати дороги, повідомляли про мінні поля, брали під захист майно промислових підприємств і магазинів тощо.

Буковинський підпільний крайком КП Румунії, буковинські організації комуністичної спілки молоді та «Червоної допомоги» 28 червня 1940 року звернулися до трудящих краю із закликом оберігати від знищення і розкрадання ворожими елементами устаткування, сировини та іншого майна. «Трудящі! Підприємства належать зараз вам. Буржуазія і влада втекли. Рятуйте, оберігайте те, що створене вами і що, нарешті, належить вам, — зазначалося у зверненні. — Тому: хай кожен залишається на своєму робочому місці. Перешкоджайте всім актам саботажу і знищення. Охороняйте майно від розграбування безвідповідальними елементами. Створюйте робітничі комітети з ваших кращих рядів. Створюйте робітничу гвардію. Беріть під активний захист ваші заводи, підприємства, магазини. Перешкоджайте розкраданню запасів. Перешкоджайте спекулятивній торгівлі.

Брати! Не дозволяйте нікому ввести в оману і залякати вас. Праця ваших рук належить зараз вам, і всі злочини на виробництві є злочинами по відношенню до вас.

Зберігайте дисципліну!

Ми вітаємо нашу славну Червону Армію».

Про те, як зустрічали червонозоряних визволителів Чернівців, розповів у своїх спогадах колишній секретар Буковинського підпільного крайкому КПР Б. Ш. Кац: «Близько 17-ї години перший радянський танк зупинився перед приміщенням теперішньої міськради. Мені припала честь вітати його екіпаж від імені буковинської організації КПР і всіх трудящих нашого міста. Десятитисячний натовп зустрів танкістів вигуками «Ура!». Зовсім незнайомі люди обіймались, цілувались. Бурхлива радість була виражена на обличчях людей. Танкістів закидували квітами. Командир танка звернувся до мене зі словами: «Дорогий товаришу, дякую за привітання, але час у мене обмежений — покажи нам дорогу на аеропорт». Я піднявся на танк, і він рушив дорогою, заповненою багатотисячним натовпом людей, які зустрічали перший радянський танк; ми буквально просувались по дорозі квітів, так ми добрались до аеропорту. Був розкладений сигнал і незабаром на чернівецькій землі приземлились радянські літаки».

У свою чергу підпільники, почувши по радіо повідомлення, що 28 червня о 2 годині дня Червона Армія-визволителька вступить на територію Північної Буковини і Бессарабії, готувалися гідно зустріти її. За спогадами колишніх секретарів Буковинського підпільного крайкому КПР Б. Ш. Каца та С. Й. Грінберга (Подоляна), події тих пам’ятних годин і днів розвивалися так.

Увечері 27 червня на одній з конспіративних квартир відбулося останнє нелегальне засідання буковинських підпільників, на якому було прийнято такі рішення:

1. Зберегти місто від грабежу і вивезення народного майна. Запобігати і протидіяти провокаціям і ворожим вилазкам.

2. Врятувати життя політв’язнів — революціонерів і антифашистів.

3. Підготувати й організувати зустріч Червоної Армії.

На цьому ж засіданні було створено тимчасовий керівний центр.

Після засідання підпільники негайно розпочали організацію бойових дружин, розіслали їх по підприємствах і в центр міста. Біля тюрми розставили пікети з тим, щоб політв’язнів не могли вивезти, і вирішили на світанку організувати демонстрацію для їх звільнення. Окрема група готувала червоні прапори, транспаранти. Вже о 6 годині ранку 28 червня 1940 року на дахах деяких установ і підприємств замайоріли червоні стяги. На будинку примарії (нині міськради) з’явився портрет В. І. Леніна. Ще до приходу червоноармійських частин підпільний крайком уперше легалізував себе і влаштував мітинг біля примарії. На виробництвах були створені робітничі комітети, які запроваджували 8-годинний робочий день, здійснювали контроль і до призначення директорів керували виробництвом. Уже об 11 годині ранку 28 червня пости робітників з червоними пов’язками були розставлені на багатьох підприємствах Чернівців.

«Декілька днів багато чернівчан і жителів навколишніх сіл були на вулицях міста, — свідчив політв’язень, колишній член Буковинського підпільного крайкому КПР Д. М. Руснак, звільнений з тюрми 28 червня. — Люди забували, що вони не спали і не їли. Всім хотілося поговорити з бійцями, дізнатись якомога більше про все і, особливо, про життя в Радянському Союзі».

Його колега М. В. Павлюк згадував: «Коли ми таємно почули по радіо, що нас ідуть звільняти наші рідні брати, не було меж радості, ми обіймали один одного, цілували, від тієї радості співали і готувалися до зустрічі... Швидко були виготовлені червоні прапори, ми мали портрети вождів і членів уряду Радянського Союзу. Коли почули, що танкова частина підходить ближче, ми вийшли вітати її квітами, червоними прапорами, музикою, співали революційних пісень.

Серед прапорів високо майорів червоний прапор, вишитий нашими підпільницями, серед яких була народна поетеса Параска Амбросій».

3 липня в Чернівцях було проведено парад військових частин. А ввечері на центральній площі силами бійців дали концерт.

Водночас велике піднесення охопило міста і села Радянської країни. На підприємствах, у колгоспах відбувалися багатолюдні мітинги, на яких, за свідченням преси, «народ славить свою Батьківщину, народ славить свою Червону Армію, народ славить свого вождя і вчителя товариша Сталіна. Народ одностайно підтримує і схвалює миролюбну політику Радянського уряду. Народ від усього серця вітає трудящих Радянської Бессарабії, Радянської Буковини».

Серед перших прилинуло на береги Дністра й Прута схвильоване поетичне віншування уславленого російського пісняра Василя Лебедєва-Кумача:

На багатотисячних мітингах і зборах, які могутньою хвилею прокотилися по всій Країні Рад, сини і дочки різних націй та народностей говорили не лише про гірку долю буковинців та висловлювали щирі почуття нестримної радості радянських людей за тих, хто вирвався з вікової пітьми безправ’я і злиднів, влився в дружну сім’ю народів-братів, а й заявляли про своє гаряче прагнення прийти на поміч трудящим краю, щоб ліквідувати наслідки соціального і національного гноблення. Про це, зокрема, мовилося на мітингах, які пройшли на московських заводах «Красный богатырь» і «Красная Пресня», фабриці «Ява», підприємствах міста Леніна — уславленому Кіровському заводі, заводах «Електросила» та імені Карла Маркса, на казанській фабриці «Електроплівка», шахтах Донбасу. «Засяяло сонце свободи для трудящих Бессарабії і Буковини, навіки покінчено з жорстоким гнітом капіталістів і поміщиків, — палко промовляв на мітингу в Тбіліському депо стахановець Георгій Гелашвілі. — Тепер ми вітаємо їх, як повноправних членів нашої великої, багатонаціональної і дружньої сім’ї. Їхнє торжество — це й наше торжество. Їхнє щастя — це й наше щастя».

Протягом короткого часу — до середини серпня 1940 року — було ухвалено першочергові державно-правові акти для закріплення на визволених землях основ радянського державного ладу та соціалістичної економіки. Передовсім це стосувалося возз’єднання Бессарабії і Північної Буковини із своїми єдинокровними братами, що входили до великої сім’ї радянських народів.

Що ж до розмежування новоприєднаних територій, то, за твердженням академіка В. М. Литвина, у керівників Української РСР і Молдавської автономії у складі УРСР були різні підходи. Молдавські керівники пропонували передати утворюваній Молдавській союзній республіці з центром у Кишиневі всю територію автономної республіки (за винятком трьох районів) і шість із дев’яти повітів Бессарабії. Північний Хотинський повіт, який у минулому становив частину Буковинського краю і був населений переважно українцями, вони пропонували віддати УРСР. Два південних повіти Бессарабії — Акерманський та Ізмаїльський, де молдавани були у меншості, вони теж погоджувалися віддати Україні, але сам Ізмаїл вимагали включити в кордони Молдавії, щоб мати вихід до Чорного моря.

М. С. Хрущов запропонував ділити територію строго за етнографічною ознакою. В Молдавській АРСР за переписом 1939 р. налічувалося 304 тис. українців (50,7 відсотка всього населення), 171 тис. молдаван (28,6 відсотка), 61 тис. росіян (10,2 відсотка населення). В Акерманському повіті налічувалося 368 тис. осіб, з них 19,6 відсотка молдаван, 39 відсотків українців та росіян, 43 відсотки болгар, німців, гагаузів та євреїв. В Ізмаїльському повіті проживало 256 тис. осіб, з них 32 відсотки молдаван, 34,7 відсотка — українців та росіян, 33,3 відсотка — болгар, гагаузів та представників інших національностей. Звідси керівництво УРСР на чолі з впливовим у Москві М. С. Хрущовим робило висновок про те, що до УРСР мають бути приєднані північний і два південних повіти Бессарабії у повному складі, а також сім районів АМРСР з переважно українським населенням.

Обрана на багатолюдному мітингу, що відбувся у перший день визволення у Чернівцях, делегація від трудящих Північної Буковини у складі восьми чоловік (Панчук, Михальчук, Козачук, Павлюк, Олійник, Антонюк та ін.) одержала повноваження просити Радянський уряд включити край до складу Української РСР.

Це доленосне питання вирішувалося на VІІ сесії Верховної Ради СРСР, яка проходила у Москві 1—7 серпня 1940 року. Зупинимось на цій події детальніше.

Серед шести питань, які були затверджені для розгляду на сесії, другим (після доповіді про зовнішню політику Уряду) стояло питання «Про утворення Союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки і про включення північної частини Буковини та Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

О 7 годині вечора 1 серпня під головуванням Голови Ради Союзу А. А. Андрєєва (секретар ЦК ВКП(б)) розпочалося перше спільне засідання Ради Союзу і Ради Національностей. Головуючий повідомив, що в залі разом з Повноважними Комісіями Литви, Латвії та Естонії присутня і делегація від трудящих Бессарабії і Північної Буковини. Після привітань членів Повноважних Комісій і делегації А. А. Андрєєв надав слово для доповіді по першому пункту порядку денного — Про зовнішню політику Уряду -Голові Ради Народних Комісарів Союзу РСР і Народному комісару закордонних справ В. М. Молотову.

Серед інших зовнішньополітичних тем він досить стисло (у зв’язку з тим, що відповідні документи повністю були опубліковані 28 червня) розповів про мирне розв’язання конфлікту між Радянським Союзом і Румунією щодо Бессарабії і північної частини Буковини, який затягнувся на 22 роки.

Завершуючи тему приєднання цих територій до Радянського Союзу, Голова РНК наголосив (цитуємо за російським виданням, бо, на жаль, у бібліотеках Києва не вдалося відшукати стенографічного звіту сесії українською мовою):

«Мы знаем теперь, с какой великой радостью население Бессарабии и Северной Буковины вступило в ряды советских граждан.

Таким образом, территория Советского Союза увеличилась присоединением Бессарабии, площадью в 44,5 тысячи квадратных километров, с населением 3 миллиона 200 тысяч человек, и присоединением Северной Буковины, площадью в 6 тысяч квадратных километров, с населением свыше 500 тысяч человек.

Границы Советского Союза передвинулись, в связи с этим, на запад и дошли до реки Дуная, являющейся, после Волги, самой мощной рекой в Европе и одним из важнейших путей товарообмена для ряда европейских стран».

Після виступу депутата О. С. Щербакова (перший секретар Московського комітету і Московського міськкому ВКП(б), який серед інших успіхів зовнішньої політики відзначив важливість влиття до сім’ї народів Радянського Союзу Бессарабії і Північної Буковини, депутати вирішили дебатів по доповіді не відкривати і схвалити зовнішню політику Уряду.

Друге питання порядку денного — Про утворення Союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки і про включення північної частини Буковини та Хотинського, Акерманського і Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки — розпочалося о 6 годині вечора 2 серпня 1940 року на другому спільному засіданні Ради Союзу і Ради Національностей, яке проходило під головуванням Голови Ради Національностей М. М. Шверника (голова ВЦРПС).

Дебати відкрив Голова Ради Народних Комісарів Молдавської автономної республіки, депутат Т. А. Константинов (виступав молдавською мовою, переклад російською мовою здійснював депутат С. С. Зеленчук). Він спочатку дав оцінку наслідкам румунського панування у Бессарабії.

«За период румынской военной оккупации промышленность Бессарабии была почти полностью уничтожена. Плодороднейшая Бессарабия стала краем нищих, обездоленных людей, социальных болезней, голода, необузданного полицейского террора, — наголошував керівник молдавського уряду. -Румыния не считала Бессарабию своей: не строила дорог, школ, больниц и т. д. Крестьянские земли были отобраны и переданы румынским помещикам и кулакам, которые довели бессарабских крестьян до пределов крайнего обнищания».

А потім зіставив цю гірку картину з результатами господарських і культурних успіхів Молдавської АРСР.

Закінчив свій виступ Т. А. Константинов обґрунтуванням пропозицій щодо вирішення подальшої долі визволених територій. Суть їх зводилася до наступного. Раднарком Молдавської АРСР і Молдавський обком КП(б) У пропонували возз’єднати молдавське населення Бессарабії з молдавським населенням Молдавської автономії та створити Союзну Молдавську РСР із районів з переважаючим молдавським населенням, що входили до складу автономії, і шести повітів Бессарабії: Бельцівського, Бендерського, Кагульського, Кишинівського, Оргіївського і Сорокського. Інші повіти Бессарабії -Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський — з переважаючим за чисельністю українським населенням передбачалося включити до складу Української РСР. Разом з тим пропонувалося до її складу передати також ті райони Молдавської РСР, в яких більшість населення становили українці. Така ж пропозиція стосувалася і північних буковинських територій: «Теперь освобожденный народ Северной Буковины, связанный общностью исторической судьбы, языком и национальным составом с Украинской ССР, получил возможность воссоединиться в едином Советском государстве со всем великим украинским народом».

Ці пропозиції, заздалегідь погоджені з українською стороною, розвинув і підтримав у своєму виступі (українською мовою) Голова Раднаркому Української РСР Л. Р. Корнієць. Символічним є той факт, що як депутат він представляв Камінь-Каширський виборчий округ Волинської області, тобто ту часточку української землі, яка менше року перед тим стала радянською. Наведемо два фрагменти його виступу. Перший — щодо віри у визволення братів, примусом окупованих румунами, та про атмосферу зустрічі червонозоряних визволителів:

«Тяжелое чувство испытывал народ УССР, видя, как живут его братья, насильно захваченные румынскими оккупантами. Народы Бессарабии и Северной Буковины ждали и верили, что придет час освобождения и воссоединения. Народ Советской Украины знал и верил, что придет желанный час; он настанет...

Вступление частей нашей доблестной Красной Армии на территорию Бессарабии и Северной Буковины население этих районов встретило, как величайший праздник, бойцов и командиров Красной Армии — как своих братьев. Наши бойцы пришли не как завоеватели, а как друзья, как родные братья народов, населяющих эти области, насильно отторгнутых от родины».

У другому йшлося про підтримку прохання молдавського керівництва (нагадаємо, що автономія знаходилася у складі УРСР), схваленого Урядом Союзу РСР і ЦК ВКП(б), та про утворення двох нових українських областей.

«Товарищи депутаты! Я целиком и полностью присоединяюсь к тому, что сказал в своей речи депутат Константинов. По вопросам границ между Молдавией и Советской Украиной и о том, что отходят к УССР уезды Аккерманский, Измаильский, Хотинский и Северная Буковина, которые преимущественно населены украинцами, у нас есть полная договоренность, — запевнив Л. Р. Корнієць. — В установлении границ мы руководствовались одним стремлением и желанием дать полную возможность для хозяйственного и экономического расцвета, а также расцвета национальной по форме и социалистической по содержанию культуры молдавского и украинского народов Бессарабии и Северной Буковины». І далі глава Уряду Української РСР висловив пропозиції щодо державного облаштування визволених українських етнічних територій: «Я прошу Седьмую Сессию Верховного Совета СССР воссоединить население Измаильского, Аккерманского и Хотинского уездов и Северной Буковины в едином украинском Советском государстве, в едином великом украинском народе и на отходящей к Украинской ССР территории образовать две новые области: Черновицкую с центром в городе Черновцах и Аккерманскую с центром в городе Аккермане. Темное время колониального гнета и жестокой эксплуатации никогда уже не возвратится на вольную землю Бессарабии и Северной Буковины».

Після цього виступу у роботі сесії була оголошена перерва на 15 хвилин. Цікава така деталь. Коли відновилися засідання, на запитання головуючого, чи вимагає хтось із депутатів перекладу промови Корнійця, вони однозначно відповіли: ні. Потому до зали зайшли члени делегації від трудящих Бессарабії і Північної Буковини, яку депутати зустріли стоячи, бурхливими оплесками, що переходили в довготривалу овацію.

Слово від трудящих Бессарабії отримала З. А. Кречунеску — стара вчителька початкової народної школи з міста Оргіїв. «От имени миллионов освобожденных людей заверяем вас, товарищи депутаты, что скоро научимся жить по-советски, работать по-стахановски, защищать свою волю, обретенное счастье по-сталински, — схвильовано заявила тепер уже радянська вчителька, — мы навсегда освобождены от капиталистического рабства, от ярма румынских бояр и помещиков, мы стали гражданами Советского Союза и крепко будем охранять родную страну. Не пить вражеским коням воды из наших рек, не лакомиться чужестранцам плодами наших цветущих садов и виноградников».

Думи і сподівання трудящих Північної Буковини висловив на сесії чернівчанин Н. С. Михальчук. Його порівняно коротка промова, яка шість разів переривалася бурхливими оплесками і довготривалими оваціями, містила розповідь про нужденне, безпросвітне життя буковинців, сотні років штучно відірваних від своїх єдинокровних братів-українців. Зазначивши, що чорною хмарою душила народ кабала гнобителів, Н. С. Михальчук навів конкретні факти того, як за два десятки літ панування Румунії край було доведено до небувалого виснаження. Зокрема, поміщики, як павуки, сиділи на шиї селян, висмоктуючи кров хліборобів. 67 відсотків селянських господарств бідняків і середняків мали лише 18 відсотків землі. Решта була в руках поміщиків і куркулів. Не кращою була й доля робітництва. Робочий день тривав не менше 12—13 годин на добу, а в пекарнях і на ковбасних заводах працювали за мізерну плату по 18 годин. Промовець висловив щиру подяку трудящих визволеного краю за спромогу розправити крила, за одержану землю, за можливість будувати нове, соціалістичне життя і запевнив, що пліч-о-пліч, рука в руку з усім радянським народом буковинці зміцнюватимуть свою нову, Радянську Батьківщину, забезпечать безперебійність роботи фабрик і заводів.

Завершив свій виступ посланець буковинців такими словами: «Трудящиеся Северной Буковины горят пламенным желанием навсегда воссоединиться с украинским народом в едином украинском социалистическом государстве. Мы просим включить территорию Северной Буковины в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

Трудящиеся Северной Буковины заверяют вас — мы будем верными сынами своего социалистического Отечества и вместе со всеми народами Советского Союза будем с честью охранять неприступность нашей советской Отчизны».

Після виступу Н. С. Михальчука головуючий запросив делегатів трудящих Бессарабії і Північної Буковини зайняти місця серед депутатів Верховної Ради та запросив до слова академіка зі Львова, депутата К. Й. Студинського. Читачам нагадаю, що це був його другий за десять місяців виступ на сесії Верховної Ради СРСР. У листопаді 1939 року Кирило Студинський був членом Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України і серед інших виступаючих заявив: «Ми добровільно ввійшли в Радянський Союз і приєднались до Радянської України. Це наша непохитна воля, і ми її нікому захитати не дамо».

Та обставина, що в часи найбільшого розквіту Галицько-Волинського князівства Бессарабія і Буковина входили до його складу, — розпочав свою промову 72-літній вчений, — велить мені взяти слово як недавньому галицькому громадянину, — а тепер я вже з гордістю ношу ім’я радянського громадянина,— щоб привітати моїх рідних і кровних братів.

Зала, затамувавши подих, вслухалася у проникливі, лірично напоєні слова вітання відомого філолога-славіста, літературознавця, письменника і громадського діяча: «Приветствую тебя, многострадальная Бессарабия, которая пережила тяжелую румынскую неволю! Склоняю голову перед теми 30 тысячами убитых и замученных в румынских тюрьмах единственно за то, что они хотели быть свободными гражданами...

Я склоняю голову и приветствую тебя еще и потому, что на бессарабской земле расцветала украинская культура, жил, творил и брал темы из жизни молдаван великий писатель Михаил Коцюбинский.

Приветствую и тебя, моя родная, страданиями переполненная зеленая Буковина, из которой вышли великие писатели Юрий Федькович и Ольга Кобылянская.

Приветствую тебя, Бессарабия, и тебя, Северная Буковина, от имени всей Советской Украины как научный работник, культурный деятель, влагавший десятилетиями в украинскую советскую сокровищницу свои знания и исследования. Приветствуют вас Бескиды и Карпаты, шлют свой привет Сан, Буг, Днестр, Днепр и Ворксла, приветствуют и передают свою радость Черному морю».

Дозволю навести ще одну цитату з виступу. «Я, как украинец, который с юных лет мечтал о соединении всех украинских земель в единое целое, — щиро промовляв посивілий академік, — приношу сердечную благодарность великому человеку, который осуществил эту мечту, который с заботливостью хорошего отца соединил все украинские земли в Советской республике под знаменем социализма».

Мова, звичайно, йшла про Сталіна. Попри все відоме на сьогоднішній день, заради об’єктивності відзначимо справедливість такого висновку. Бажано, аби до цих слів, що прозвучали з вуст такої шанованої людини, як К. Й. Студинський (колишній голова НТШ*, широко відомий серед наукових кіл світу вчений), дослухалися ті «ура-патріоти», котрі навідріз заперечують сам факт возз’єднання Західної України, Північної Буковини, частини Бессарабії і Закарпаття в єдиній Українській державі лише тому, що за цим стояв Сталін. Проте факт залишається фактом. І як би хто не ставився до цієї неоднозначної історичної постаті, його роль у збиранні воєдино практично усіх українських земель неможливо переоцінити.

Продовжимо розповідь про роботу сьомої сесії. На завершення дебатів виступив заступник Голови Раднаркому СРСР М. О. Булганін. За дорученням уряду він вніс на розгляд Верховної Ради СРСР проекти двох законів: про утворення Союзної Молдавської РСР і про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української РСР.

Звертаючись до представників визволеного народу Бессарабії і Північної Буковини, промовець наголосив: «Прошлое вашего народа было тяжелым и безрадостным, но оно теперь осталось позади и не вернется никогда. Отныне вы вступаете в новую историю своего развития. Приобщившись к советскому строю, работая не на угнетателей, а на себя, вы сумеете честной, созидательной работой, с помощью братских народов Советского Союза в короткий срок ликвидировать следы тяжелого прошлого».

Ввечері 2 серпня 1940 року депутати Верховної Ради Союзу РСР одностайно прийняли запропоновані урядом закони. Закон, відповідно до якого вирішувалась доля споконвічних українських земель північної частини Буковини та ряду територій Бессарабії, складався з двох пунктів: 

1. Включити північну частину Буковини і Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Доручити Президії Верховної Ради СРСР призначити день виборів депутатів до Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від населення нових територій Української РСР.

Після одноголосного затвердження цього закону буковинські делегати надіслали до Чернівців телеграму, в якій вітали трудящих краю з такою важливою для них історичною подією та бажали великих успіхів у праці на благо народу.

Народ Буковини торжествував. На заводах, фабриках і в селах проходили велелюдні мітинги, присвячені рішенню VІІ сесії Верховної Ради СРСР про возз’єднання Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.

«Ми раді і щасливі, що влились до єдиної радянської сім’ї, в якій однаково вільно живуть росіяни, українці, молдавани і трудящі інших національностей, — схвильовано промовляв на мітингу фабрики «Геркулес» 3 серпня робітник Коцюк. — Нашим радощам немає меж. Тільки один місяць Радянської влади в Північній Буковині, а як змінилось наше життя. Ми працюємо тепер тільки 8 годин на добу, працюємо на себе, на благо нашої соціалістичної Батьківщини».

На виконання Закону про включення Північної Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 року у складі УРСР було створено області — Чернівецьку, до якої, крім буковинських земель, увійшла основна частина Хотинського повіту Бессарабії, а також Акерманську** на основі переважної частини Акерманського та Ізмаїльського повітів.

7 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР внесла зміни до Конституції (Основного Закону) Союзу РСР та затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР щодо двох нових областей — Акерманської і Чернівецької.

10 серпня 1940 року для представників народів Бессарабії і Північної Буковини разом із членами Повноважних Комісій Сеймів Литви, Латвії і Державної Думи Естонії у Великому Кремлівському палаці за участю найвищого керівництва Радянського Союзу відбувся прийом. Голова РНК СРСР В. Молотов виголосив вітальні слова, присвячені трудящим Північної Буковини, і проголосив тост за розквіт краю, що влився до УРСР.

У день повернення додому делегації трудящих Бессарабії і Північної Буковини на VІІ сесії Верховної Ради СРСР із Москви, 15 серпня 1940 року, вони від квітучих бессарабських виноградників, від садів і нив Бессарабії та Північної Буковини, з радянських берегів повноводого Дунаю направили вітання керівникам радянської держави — Сталіну і Молотову.

У цьому листі, підписаному 31 делегатом, наголошувалося: «Паркан з румунських штиків відділяв нас довгі роки від єдинокровних братів по той бік Дністра, де молдавський і український народи жили в щасливій сім’ї радянських народів. Радянський Союз, його героїчна Червона Армія дали можливість нам, як дітям, пригорнутися до матері — любимої Батьківщини... Як гості прийшли ми в Кремль, як повноправні громадяни тринадцятої союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки і Радянської України повертаємося ми до себе додому».

Відповідно до Закону Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року про включення північної частини Буковини до складу УРСР Президія Верховної Ради СРСР 15 серпня 1940 року прийняла Указ, яким встановила, що з 28 червня 1940 року вся земля з її надрами, лісами і водами на території північної частини Буковини є державною власністю, тобто всенародним добром.

Раді Народних Комісарів доручалося негайно провести в життя на території північної частини Буковини всі заходи, пов’язані з передачею землі трудящим селянам у безстрокове і безплатне користування.

Того ж дня Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про націоналізацію банків і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв’язку північної частини Буковини. З промислових підприємств націоналізації підлягали заводи і фабрики з кількістю робітників понад 20 осіб, а за наявності двигуна — не менше 10 осіб. Націоналізовувалися також усі без винятку електростанції, нафтосховища, поліграфічні підприємства, торговельні підприємства з оборотом понад 600 тис. лей на рік, великі домоволодіння, а також будинки, власники яких втекли з Північної Буковини, лікарні і великі аптеки, санаторії, театри, стадіони, музеї. 29 серпня 1940 року Раднарком Союзу РСР та ЦК ВКП(б) приймають Постанову «Про припинення обігу румунських лей на території Бессарабії та Північної Буковини», відповідно до якої з 1 вересня 1940 року всі розрахунки державних та кооперативних підприємств і установ переводилися тільки на радянську валюту. Усі ці державно-правові акти законодавчо ліквідували буржуазний суспільний і державний лад, закріпили встановлення Радянської влади і створення основ соціалістичної економіки.

Організаторами докорінних політичних, економічних та соціальних перетворень стали місцеві комуністичні організації та органи Радянської влади.

Уже 3 липня 1940 року Політбюро ЦК КП(б) У приймає постанову «Про утворення в Бессарабії і північній частині Буковини повітових комітетів КП(б) У і повітових виконавчих комітетів». «У відповідності з рішенням ЦК ВКП(б) від 2 липня 1940 року, наперед, до утворення районів, — зазначалось у цьому партійному документі, — утворити в Бессарабії і північній частині Буковини повітові комітети КП(б) У і повітові виконавчі комітети в таких повітах: Кишинівському, Хотинському, Бельцівському, Ізмаїльському, Оргіївському, Сорокському, Акерманському, Кагульському, Бендерському і Чернівецькому». Цією ж постановою було затверджено їх склад. Головою Хотинського повітового виконавчого комітету став М. Розумій, Ізмаїльського — М. Михонько, Акерманського — Г. Кононенко, Чернівецького — В. Очеретяний.

Наступного дня Політбюро ЦК КП (б) У затвердило склад Чернівецького, Акерманського, Хотинського та Ізмаїльського повітових партійних комітетів на чолі з першими секретарями І. Грушецьким, В. Горбою, В. Чучукалом та О. Овчаренком.

Для налагодження партійної і радянської роботи, зміцнення керівництва різними сферами господарського і культурно-освітнього життя сюди направлялися кадри із областей УРСР та залучалися комуністи-підпільники, що діяли раніше на теренах Бессарабії і Північної Буковини. Зокрема, в Чернівецький повіт разом з передовими частинами Червоної Армії ЦК КП(б) У надіслав 22 працівників.

13 липня Політбюро ЦК КП(б) У приймає рішення «Про посилку партійних, радянських, господарських і технічних працівників у Радянську Бессарабію і Північну Буковину», відповідно до якого обкоми партії зобов’язувалися до 1 серпня відібрати і направити 497 працівників на постійну роботу у визволений край. Для роботи на посадах секретарів районних комітетів партії на Буковину прибули кадри з Миколаївської, Чернігівської, Сталінської, Сумської, Запорізької, Вінницької, Кіровоградської, Ворошиловградської, Одеської, Полтавської та Житомирської областей.

Щодо використання колишніх членів КПР, дозволю собі навести цікавий документ. 3 липня 1940 року з Москви від Генерального секретаря Виконкому Комінтерну (ВККІ) Г. Димитрова на ім’я керівника українських комуністів М. Хрущова надійшли матеріали про 78 членів КП Румунії бессарабців і буковинців, які раніше знаходилися в СРСР, а станом на липень 1940 року перебували у Бессарабії і яких можна евентуально (по можливості) використати на партійній чи іншій роботі в Бессарабії і Північній Буковині. Разом з тим надсилався список на 17 осіб — провокаторів і тих, що підозрювалися у зв’язках з румунською сигуранцою (таємна політична поліція). «Сподіваюсь, — писав Г. Димитров, — що ці матеріали будуть вам корисні».

Здійснювались заходи і щодо підготовки місцевих кадрів. Тільки за перші сім місяців у Чернівецькій області з місцевого населення на керівну радянську, господарську та культурно-освітню роботу було висунено понад 14 тисяч осіб.

Велика увага приділялася пресі. З перших днів визволення (30 червня 1940 року) почала виходити газета «Радянська Буковина». Її тираж з трьох тисяч примірників у липні 1940 року зріс до 23 тисяч екземплярів у лютому 1941 року. Періодичність видання (українська мова) становила шість разів на тиждень на 6 сторінках. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) від 8 липня і ЦК КП(б) У від 13 і 20 липня 1940 року з 3 вересня 1940 року в м. Чернівцях почала виходити тричі на тиждень обласна комсомольська газета «Комсомолець Буковини». Газета видавалась українською мовою тиражем сім тисяч примірників на 4 сторінках. У січні 1941 року ЦК КП(б) У звернувся до ЦК ВКП(б) з пропозицією дозволити з 15 лютого 1941 року видавати в Чернівцях молдавською мовою щоденну газету «Адеверул Большевік» («Більшовицька правда») тиражем 15 тисяч примірників на чотирьох сторінках. Крім цього, станом на червень 1941 року в області видавалось 9 і невдовзі планувалося розпочати випуск ще 5 міських і районних газет.

Партійні організації Буковини зростали кількісно і зміцнювалися організаційно. Якщо на кінець листопада 1940 року в області працювало 216 первинних парторганізацій і 11 кандидатських груп, які об’єднували 2424 комуністів, то на 1 червня 1941 року тут діяло 327 первинних осередків, 14 кандидатських і 6 партійно-комсомольських груп, до складу яких входило 3477 комуністів.

Серед першочергових заходів особливе значення надавалося створенню і зміцненню органів Радянської влади, залученню до їх діяльності найширших верств населення.

Відповідаючи на запитання кореспондента «Известий», «як іде у повіті і в місті формування органів Радянської влади?», перший секретар Чернівецького повітового комітету КП(б) У І. Грушецький 8 липня 1940 року зазначив: «До цієї роботи залучений великий місцевий актив, який нараховує понад 5000 чоловік. В усіх 205 селах Північної Буковини організовані сільради. Почали роботу міські ради міст Чернівці, Сторожинець і три селищні ради у містечках Герца, Вижниця і Вашківці».