Скандальне повідомлення про те, що в одному з медичних закладів Києва виявлено групу лікарів, які «свідомо» «гробили» людей», «зафігурувавши» останнім часом у ЗМІ, збурило громадськість, особливо тих, хто має для занепокоєння серйозніші причини, ніж абстрактне обурення «злодіяннями гуманістів у білих халатах». Йдеться, зрозуміло, про пацієнтів цього самого медичного закладу, де так своєрідно начебто підійшли до реалізації заповідей Гіппократа.
Як стверджує першоджерело інформації — центр зв’язків з громадськістю ГУ МВС у Києві, — столична міліція викрила розкрадачів дорогих лікарських препаратів, призначених для лікування пацієнтів, уражених вірусними гепатитами. З огляду на суспільну небезпеку цього захворювання, констатують правоохоронці, в державі прийнято відповідну цільову програму, а лікування хворих фінансує держава (це «задоволення» в середньому на місяць, з урахуванням аналізів, коштує близько 20 тисяч на особу).
Однак до оперативників Управління боротьби з економічною злочинністю надійшли «сигнали», що препарати, придбані за бюджетні кошти, хворим продають за готівку. Схем приховання «контрольних закупок» чи, точніше, продаж, зазначають у столичному міліцейському главку, було кілька. Одним пацієнтам фальсифіковували діагноз, призначали лікування, а списані противірусні препарати продавали «справжнім» хворим безпосередньо у відділенні вірусних гепатитів. Інших — примушували купувати ліки у визначених, «своїх», аптеках. Зафіксовано понад 40 таких комбінацій. Розмір завданих збитків становить більш ніж 62 тисячі гривень. Оскільки за «ревізований» період у відділенні пройшли лікування понад 1200 пацієнтів з усіх регіонів України, оперативники переконані, що кількість «жертв» підприємливих медиків значно більша, як і сума поки що встановлених збитків.
Правоохоронці попереджають: нерішучість чи незгода пацієнтів співпрацювати зі слідством небезпечні для їхнього здоров’я: адже «серед ошуканих пацієнтів цього відділення можуть бути й громадяни, яких лікували неправильно, і тепер їх життю загрожує смертельна небезпека».
Докладніше про обставини анонсованого міліцією злочину можна було дізнатися з матеріалу «Українцям продавали безплатні ліки за шалені гроші» в газеті «Сегодня», яка першою обійшлася без «еківоків»: у статті конкретно вказувалося, що в епіцентрі скандалу опинився державний Інститут епідеміології та інфекційних захворювань АМН імені Громашевського, а старший оперуповноважений УБЕЗ ГУ МВС Валентин Зорба навів приклади протизаконних лікарських методів. Ще відвертіша була публікація в газеті «Факты». Зазначивши для справедливості, що кримінальну справу порушено лише недавно, поки що провадиться слідство, а далі триватимуть не визначені в часі судові розбірки, вона проте доводить до відома читачів, що «в цій гучній справі замішані всі співробітники» відділення лікарні, а також ті «свої» аптекарі, які продавали довірливим пацієнтам противірусні препарати. Якщо в суді буде доведено вину лікарів, наголошується в матеріалі, то всі гроші, затрачені хворими під час стаціонарного лікування, можуть їм повернути...
Отака солодка пігулка після гіркої мікстури. Навряд чи посилання на дещо туманні слова «якщо» і «можуть» цілюще вплинуть на тих, кого «обнадіяли» «смертельною небезпекою для життя», але поки що абстрагуємося від віртуальних обіцянок. Автора цих рядків наразі більше цікавить дивна метаморфоза, що відбулася в організмі самої міліції. Незадовго до появи викривальних обвинувачень у пресі оглядач «Голосу України» попросила Валентина Зорбу прокоментувати настійливі чутки про зловживання бюджетними коштами, призначеними для стаціонарного лікування у відділенні вірусних гепатитів інституту. Однак представник УБЕЗ навідріз відмовив у не санкціонованій його вищим керівництвом розмові.
Редакція тоді звернулася з офіційним листом до керівництва, але за деякий час, після нагадувань про наш вочевидь затяжний «платонічно-епістолярний» зв’язок, у центрі зв’язків з громадськістю столичної міліції мені продублювали небажання правоохоронця йти на контакт: які розмови можуть бути, коли розслідування справи не завершено, йдеться лише про оперативно-розшукові дії (ОРД), а законом заборонено на цьому етапі розголошувати таємниці слідства!
Що ж сталося за якихось кілька тижнів з цією самою «таємницею», чому з неї так демонстративно зірвали слідчу «цноту», наче змагалися з Московським патріархатом за «депортацію» лікарні — цього «пристанища гріхів» — за «врата лаврського раю». Утім, можливо, й справді міліцейська відвертість просто випадково збіглася в часі з «одкровенням» від намісника Києво-Печерської лаври Павла про «притон» під дахом клініки: «логічність» дій наших правоохоронних органів інколи не менш загадкова річ, ніж «молитовне благочестя» практикуючого грішника...
* * *
Гешефт на людському здоров’ї, тим паче тих, хто своїм фахом обрав не торгівлю, а медицину, — це не просто злочин, що підпадає під статтю Кримінального кодексу, а й симптом ганебної моральної «хроніки». Зрозуміло, що «лікувати» її мають відповідними суворими методами — з цією аксіомою хто б сперечався? Незгоду викликає інше. Вихлюпуючи сенсацію на сторінки газет, і правоохоронці, і журналісти мимоволі пересмикують факти, зводячи різні поняття до єдиного синонімічного ряду, що вводить в оману всіх читачів і ще більше загострює нерви пацієнтів, яким діагноз і так перекреслив багато життєвих радощів. Тому, скориставшись зверненням столичної міліції до громадян, які проходили лікування від вірусних гепатитів у клініці Інституту ім. Громашевського і купували ліки власним коштом, хочу наголосити на «нестиковках» у «діагнозі», виставленому в «епікрізах» багатьох ЗМІ.
Доводжу до відома, я належу саме до тих громадян, якими «цікавиться» міліція: переливання крові обернулося «бонусом» — гепатитом С, тому викладені факти можу «препарувати», виходячи з власного сумного досвіду, а не лише з міліцейських коментарів, журналістських узагальнень чи оправдань запідозрених в оборудках медиків.
По-перше, відкрию альтернативну «страшну таємницю» — в Україні держава не фінансує лікування хворих на вірусні гепатити, немає такої цільової програми, не існує в природі, хоча противірусна терапія справді «конвертується» в шалені суми. І це дуже прикро, адже в більшості випадків ураження людей відбувається не з їхньої вини, а ось оплачувати лікування доводиться з власної кишені чи за допомогою спонсорів. Або приречено чекати на летальний кінець... Проблема ця не нова. Про відсутність підкріпленої фінансами державної програми правоохоронці можуть дізнатися з поінформованих джерел — відповідних відомств, а журналісти — з публікацій у власних ЗМІ: 19 травня, у Всесвітній день боротьби з гепатитами, українська преса, з посиланням на висновки керівників Міністерства охорони здоров’я, спеціальних медичних закладів та найавторитетніших фахівців, дружно писала про необхідність ухвалення такої програми. Іншими словами, йдеться про бажаний, а не доконаний факт. Між цими поняттями — величезна різниця.
По-друге, то якими все-таки «державними» ліками «підторговували», за інформацією УБЕЗ, у відділенні клініки?
З’ясовується, що свого часу через тендерні закупівлі за державні кошти було придбано лінійні інтерферони, призначені пацієнтам лише на час стаціонарного лікування, яке триває кілька тижнів (курс амбулаторної терапії може розтягнутися на рік). У світовій практиці використовують значно ефективніші пегіліровані препарати. Вони, відповідно, багато дорожчі, їх продукують лише закордонні фармацевтичні фірми. Сумнівно, щоб навіть за наявності програми держава «потягнула» саме ці ліки. Між тим, для хворих ця різниця також дуже важлива, адже йдеться не просто про назву препарату, а про гарантованіший ефект від лікування. Ось цими лінійними інтерферонами й гендлювали певні особи (їхні прізвища поки що, напевно, становлять «таємницю слідства»). Звичайно, факт торгівлі, хоч і не такий масштабний, як нам подають, залишається обурливим фактом, за який треба карати конкретних винуватців, а не «підводити під кримінал» усіх гамузом.
З власного досвіду: про «ринкові відносини», запроваджені деякими, повторюю деякими, медиками у відділенні, почула випадково. «Колеги» за діагнозом у приватних розмовах ділилися між собою інформацією, які ліки можна було купувати просто за місцем «лежання». Отож даремно нині керівник відділення обурюється «людською невдячністю»: не завжди і не всі препарати стаціонарні пацієнти одержували безплатно. Звісно, якщо не вважати за надзвичайно «помічні» при гепатитах «копійчані» артишоки та панкреатини.
Між іншим, згадую, який шалений гнів у головного лікаря, завідувача і старшої медсестри викликала моя перша зустріч з посильним із аптеки. Треба було відрахувати велику суму за привезені препарати, а вся ця операція відбувалася, за браком спеціального місця, просто в «передбаннику» відділення. «У нас комісія з міністерства ходить, а ви тут розклалися зі своїми грошима, — гнівно замахали вони руками. — Приберіть це неподобство негайно...» Я ще тоді здивувалася: невже в Мінохорони здоров’я не знають, що «неподобство» — це не пасьянс, а ціна за пегінтрон. Для чого гратися у підпілля? (До слова: а чи справді в міністерстві не знали, як витрачаються «тендерні» ліки?)
По-третє: у версії правоохоронців і, відповідно, в публікаціях і телесюжетах «група розкрадачів дорогих лікарських препаратів» надто швидко розрослася до всіх співробітників відділення. Така собі «справа лікарів» №2. Насмілюсь нагадати, що слідство ще не завершено, про судовий вердикт узагалі не йдеться, а націлені телекамери на повний план показують обличчя лікаря, хто перший трапляється їм у «фокусі», і — текст про злочинців у білих халатах. Усе-таки нині не сталінські часи, щоб під «розстрільну» статтю підводити всіх, хто свого часу «злегковажив» вибором професії...
Утім, напевно, в УБЕЗ мають рацію, коли запевняють, що в цій «історії хвороби» хтось наживався, а хтось просто відігравав роль пішаків, перебуваючи під тиском «примусу до виконання наказів начальства». Тепер від цих «пішаків» очікують виконання громадянського обов’язку, себто правдивих свідчень про суть протиправних указівок та осіб, котрі спускали підлеглим «прохання» зазначати в медичних документах неправдиві діагнози. Однак висновок про причетність усіх до розкрадання і продажу ліків — велике перебільшення. Більшість медиків, переконана, й не здогадувалася про наявність у відділенні «потужного арсеналу» препаратів (навіть досвідчені «опери», наприклад, не завжди можуть вирахувати, чим займаються деякі міліцейські генерали під прикриттям своїх погонів, а що вже казати про далеких від ОРД лікарів).
Не знаю, скільки ошуканих пацієнтів телефонує за вказаними міліцією номерами, але особисто мій телефон уже два тижні в режимі «інтерактивного опитування». Телефонують сусідки по палатах, їхні сусідки, знайомі знайомих: що робити? Ми так вірили лікарям, а нас гробили. Причому більшість з них навіть не претендували на тимчасово безплатні лінійні інтерферони, але огульна слава про всіх співробітників відділення позбавила їх такої потрібної для одужання рівноваги. Чи усвідомлювали в міліції, а також автори викривальних статей та сюжетів, якого морального удару по психіці тяжко хворих пацієнтів вони завдали, розпорядившись «таємницею слідства» з пластикою слона у посудній лавці? Невже паніка — це ефективна допомога слідству? А збурення в колективі, нацьковуваня медиків одне на одного — найкоротший шлях до встановлення істини? Зрештою, звинувачення всіх — досить популярний метод вивести з-під удару справжніх винуватців. Не проводжу аналогію, просто посилаюсь на детективну практику...
По-четверте, про аптекарів, які «зіграли не останню роль у злочинах». Хто з прокурорів-аматорів пояснить, де нам, гепатитникам, придбати антивірусні препарати в умовах відсутності державної програми? Пегінтрон, наприклад, чи пегасіс — не аспірин, який запросто можна купити в будь-якій аптечній лавці. Як пояснив один з представників закордонної фармацевтичної фірми, вони укладають прямі контракти про постачання спеціальних препаратів лише з офіційними дистриб’ютерами, тому й ціна на ліки там нижча, ніж у тих закладах, де аптечна націнка становить від десяти до тридцяти відсотків. Так, у цій схемі також багато проблем. Користуючись своїм «монопольним» становищем, дистриб’ютери інколи дозволяли собі грати з цінами і, напевно, держава має втрутитися хоча б у цей процес, якщо вже нездатна розкошелитися на безплатне лікування хворих дорогими «заморськими» ліками. Але й самі пацієнти не безправні овечки: моніторинг аптек і цін не так уже й важко провести.
З власного досвіду: цим, власне, й зайнялися мої рідні, як тільки зайшлося про лікування. В результаті ми зупинилися на аптеці, яку порекомендували лікарі. За всіма параметрами — ціновими, оперативністю доставки і терміном придатності ліків — вона справді виявилася «оптимальним варіантом». Утім, якщо правоохоронці та колеги-журналісти знають інший, ми з вдячністю скористаємося їхньою підказкою.
По-п’яте, встановлення діагнозу «вірусний гепатит». У газеті «Сегодня» стверджується, що хворих у відділенні переконують здавати аналізи в дорогих приватних лабораторіях, хоч це можна зробити безплатно прямо в інституті. Доводжу до вашого відома: так звану ПЦР-діагностику неможливо провести, тим паче безплатно, в жодному державному закладі в Україні, навіть у хваленій Феофанії — лікарні Державного управління справами, з чим я зіткнулася на початковому етапі встановлення діагнозу. Визначення генотипу вірусу і його кількість — задоволення справді недешеве, але виходу немає, крім вибору між дуже дорогими і більш-менш нормальними в цінах приватними лабораторіями. На жаль, лише вони поки що можуть собі дозволити і відповідне обладнання, і реактиви, і оренду величезного метражу, необхідного для функціонування трикамерної лабораторної техніки. А в лабораторії інституту, підтверджую, справді можна зробити аналізи: загальний крові, сечі та біохімію. На жаль, їхніх показників замало для виявлення гепатитів.
І, нарешті, по-шосте. Залп звинувачень пролунав, а відлуння забарилося. Мовчать в АМН, наче в епіцентрі скандалу опинився не її структурний підрозділ, а якась провінційна фабрика гумових виробів. Замість конкретного вияву позиції — відсторонення від посад керівництва відділенням — чекає на «особливі» докази міліції директор інституту п. Марієвський, хоча якраз йому, переконана, відомо, кого саме і в чому запідозрюють правоохоронці. Ця мовчазна «кругова оборона» ще більше загострює ситуацію і зашкалює нервовим вольтажем у хворих та всього колективу.
* * *
Припустимо, слідство і суд незаангажовано й чесно розберуться в цій історії, встановлять конкретних винуватців і так само конкретно «воздадуть» їм за ганебні заслуги в незаконному бізнесі. Принаймні «Голос України» пильно відстежуватиме цю тему. Але гіркий осад залишається. Чи повірять пацієнти, кількість яких дедалі зростає, медикам після неоковирно поданої в мас-медіа «справи лікарів»? Про яке повернення коштів і повторне проведення експертиз запевняють правоохоронці, адже міліцейський обман не менш підступний, ніж клятвопереступництво нечесних медиків? У цій ситуації обнадіює принаймні одне: для закриття проблеми поки що не здогадалися звинуватити хворих, які купували ліки за власний кошт...