То пасинки чи ріднії діти?

— І так кожного разу, як стається нещастя, ми з ніг збиваємося, щоб віднайти кошти, — каже Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії. — А хіба заробітчани не заслужили на якесь пошанування від української держави, хоча б з огляду на те, що вони є, нехай колективним, однак найбільшим інвестором України! Підрахуйте самі. Кожен щомісяця відправляє додому щонайменше по 200—300, а то й 500 євро. А нас лише в Італії не менш як 500 тисяч (дехто каже, що й більше). То яка колосальна сума виходить! Кожному інвесторові — німцеві чи полякові (жодним чином не хочу зменшити їхні заслуги — най Бог їм допомагає!) — на державному рівні розмірковують, як допомогти і сприятливі умови створити, а нам хіба що різні перепони виставляють. Немає в Україні до нас позитивного ставлення. І тому нині ми намагаємося якось ситуацію змінити.

Ця розмова відбувалася у приміщенні Львівського інформаційного центру з питань україно-італійської міграції Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука», де відкрилась експозиція «Наші в Італії». І це зумовило основних відвідувачів цього дня — українців, що працюють чи працювали в Італії і хочуть, щоб на рідній землі про їхнє перебування за кордоном знали якомога більше. Вони й самі з цікавістю оглядали виставку, із задоволенням знаходили знайомі обличчя, згадували імпрези, під час яких ці знімки було зроблено, і щиро посміхалися. Хоч яке важке було і є їхнє перебування в Італії, та це їхнє життя, і вони як могли намагалися його урізноманітнити і прикрасити. Одним із найактивніших українців у цьому сенсі є Олесь Городецький. Він став засновником громадської організації, яка перша якнайсерйозніше об’єднала українців Італії і, що головне, намагається апелювати до представників української владної еліти.

Марія Гапук, представник спільноти колишніх трудових мігрантів Італії «Пієта», які саме й запропонували та втілили ідею виставки «Наші в Італії»: «Це перша і єдина в Україні виставка документів, матеріалів, взірців прикладної та поетичної творчості, світлин про життя, свята та будні українських трудових мігрантів в Італії. Тут зібрано фотомоменти життя близько тисячі українців. Сама я була на чужині п’ять з половино років, виїхала ще у 1999-му, коли опинилися з чоловіком без роботи... В Італії таких, як я, було тоді багато. Та й нині не менше...».

Так, вихідці з України можуть допомогти один одному знайти роботу, зібрати якісь кошти, щоб підтримати хворого, відсвяткувати разом Великдень чи Різдво. Можуть навіть видати колективні збірники віршів. Однак вони не в змозі поміняти закони, що регламентують, а чесніше буде сказати — серйозно ускладнюють їм життя.

Тепер літо, і заробітчани масово приїжджають на Вкраїну відвідати рідних. Та згідно з чинним законодавством громадянин України — резидент може в’їжджати на власному транспорті, зареєстрованому за кордоном, на територію України лише на 10 днів, не більше. Натомість іноземець може перебувати в Україні і два місяці. Тобто, приїхавши у відпустку, а це як правило 30 днів, людина мусить тричі виїжджати з України. Добре, якщо домівка недалеко від кордону, а якщо у Вінниці?

Здавалося б, ця проблема буде розв’язана законом «Про внесення змін до статті 11 Закону «Про ввезення (пересилання) в Україну, митне оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться на митну територію України», від 11 лютого 2010 року.

Та, на жаль, закон ще вимагав доопрацювання, й виправлений його текст має можливість бути прийнятим та введеним в дію лише з 2011 року.

З огляду на те, що навіть не тисячі, а десятки тисяч громадян України їхатимуть з-за кордону додому власним транспортом, Християнське товариство українців в Італії у квітні цього року звернулося через посольство України до Президента, прем’єра та Голови Верховної Ради з проханням втрутитися і допомогти в ситуації — дозволити трудовим емігрантам спокійно провести літні канікули на Батьківщині. Та, на жаль, реакції досі немає жодної.

На відміну від України, в інших державах до емігрантів ставляться принаймні з розумінням. Зважаючи на їхній внесок у розвиток економіки і рідних країн, і держав, в яких вони працюють. Звичайно, по-різному падали в людей карти, й без ложки дьогтю не обходилося. Часом складалося все трагічно, часом кумедно, але говорити, що від цих людей треба відвернутися, було б несправедливо.

Не так давно, 9 червня 2010 року, президент Португалії Каваку Сілва, перебуваючи в місті Фару, де цього року пройдуть офіційні урочистості з нагоди Дня Португалії, назвав португальських емігрантів прикладом солідарності та вміння подолання проблем для громадян, що живуть у країні. «Ваш приклад надихає й мотивує португальців... Особливо під час нинішньої кризи діаспора може зробити важливий внесок у розвиток Португалії, допомогти подолати нинішні труднощі й відновити шлях до стійкого економічного зростання та поліпшення умов життя португальських громадян». Президент закликав усіх португальців, хоч би де вони жили, провести літні відпустки в Португалії. До речі, уряд звільнив від податків своїх громадян, які працюють за кордоном, і люди беззастережно і з готовністю передають гроші своїм друзям та родичам на рідній землі, не залишаючи кошти в іноземних банках.

Сьогодні треба чітко поставити питання: хоче наша держава, щоб українці поверталися додому чи ні? Чи все-таки вигідніше, щоб вони просто надсилали в Україну кошти? Якщо ж має держава від них хоч якийсь зиск, то треба зробити рух двостороннім.

Та, напевно, не один українець зробив висновок у бік остаточного неповернення, коли з квітня 2010 року консульські установи за кордоном припинили видачу нових закордонних паспортів усім без винятку громадянам України, котрі легально там проживають і мають право на поновлення паспорта. По суті, рідна влада перетворила їхнє життя на суспільне жахіття. Люди втрачають роботу, не можуть поновити документи країни перебування, здійснити будь яку юридичну дію, яка вимагає посвідчення особи. Пояснення, що держава не видає своїм громадянам паспортів, є абсолютно незрозумілим для будь-якого європейського чиновника! Як поясниш йому, що в Україні то приймають постанову, яка дозволяє одноразово видрукувати бланки старого зразка, то блокують ці дії рішеннями суду. Що держава (її інтереси представляє Міністерство юстиції) наразі судиться з якоюсь приватною фірмою, яка тисячі людей зробила без вини винуватими. Точніше, винуватими лише тому, що народилися в Україні, де чиновницьке головотяпство переходить усі межі.

Єдиним виходом для багатьох наразі є повернення в Україну та вироблення нового паспорта за місцем проживання. Але це задоволення коштуватиме близько тисячі доларів, враховуючи також вартість перельоту. Та й не завжди є можливість посеред року зірватися на місяць в Україну. Тримають робота, навчання, сімейні обставини...

Крім цього, є окрема, досить численна, категорія громадян, котрі мають за кордоном постійне місце проживання. Отже, вони можуть зробити новий паспорт лише в консульстві, оскільки вже не мають постійного місця перебування в Україні.

Якщо замислитися, то розв’язання чималої кількості проблем, які стоять перед трудовими мігрантами, можна було б зняти з порядку денного без жодних додаткових бюджетних коштів, що називається — одним розчерком пера. Паспорти старого зразка оплачувалися б за рахунок консульських зборів за їхнє виготовлення. А вільний приїзд у відпустку десятків, а то й сотень тисяч українців міг принести ураженій кризою економіці України вагомі надходження у вільноконвертованій валюті.

Можна вирішити й питання з відправленням домовин додому, коли хтось із мігрантів помирає. Приміром, записавши в ліцензійний пакет авіакомпанії вимогу відправляти труну хоча б за вартістю пасажирського квитка (адже кожен може везти багаж до 60 кілограмів плюс ще вага самого пасажира). А то виходить, що з Італії труну в Україну відправити набагато дорожче, ніж до Латинської Америки, куди дорога набагато довша, однак чиновники різних міністерств якось домовляються.

— Який є коефіцієнт корисної дії, зокрема, Міністерства закордонних справ, — запитує Микола Дулеба, заступник голови правозахисної організації «Оберіг» в місті Венеція, — якщо вже сім років тривають переговори з визнання українських водійських прав в Італії та Португалії. В Іспанії, нарешті, 4 червня всі документи узгоджено. А нам ще скільки чекати?

Отець Василь Поточняк, перший пасторальний координатор для українців в Італії, священик УГКЦ, під патронатом якого було організовано й діють донині майже сто українських церковних громад (і про якого з величезним пієтетом і доброю пам’яттю згадують «італійські» українці навіть тоді, коли він вже повернувся в Україну), стверджує, що чимало проблем зникло б, якби в Україні, врешті-решт, було законодавчо запроваджено таке поняття, як статус трудового мігранта, і прийнято відповідний закон з усіма наслідками — правами й обов’язками людей, які працюють за кордоном, однак мають українське громадянство. А десять років розмов щодо цієї проблеми, самі розумієте, не роблять українській державі честі.  Цікаво, що крайніми у складних ситуаціях, які виникають на шляху трудових мігрантів, доволі часто опиняються звичайні працівники консульств, які змушені виправдовуватися перед розлюченими співвітчизниками. А наших співвітчизників за кордоном легко зрозуміти. У консульство неможливо зателефонувати, адже троє людей, які, як правило, тут працюють, не мають змоги постійно брати слухавку. Тому заробітчани часто їдуть до Рима, за сотні кілометрів, тільки для того, щоб довідатися, яку саме довідку вони ще мають донести. А часом і взагалі «клямку поцілують» та й вертаються додому — через якісь обставини консульство буває закрито. Живі ж люди тут працюють, і працюють нелегко — змушені приймати щоденно до 200 відвідувачів.

Так, там, за кордоном, додай одну робочу одиницю (праця якої легко покриється відрахуваннями за різні послуги, які оплачують українці), тут, удома, вчасно узгодь документи, не полінуйся прийти на парламентські слухання і просто працюй, чесно виконуючи свої обов’язки, — і зміниться життя, без перебільшення, мільйонів людей. Українців, які сьогодні на заробітках, а завтра можуть приїхати і відкрити в Україні сотні малих та середніх підприємств. А головне, можуть повернутися до своїх дітей та престарілих батьків.

Наразі буму із поверненням не спостерігається. А не найгірші, до речі, люди повиїжджали — ініціативні, не летюхи. Інакше не мали б вони в Італії, Іспанії, Португалії такої доброї опінії, на яку заслужили. Для них у Мадриді відкривають на іспанські кошти культурний центр, виділяють мало не палац у 500 метрів квадратних з величезною виставковою залою. Українці приходять сюди, розказують про своє життя-буття, співають і, чого вже гріха таїти, часто плачуть.

Бо вони не рідні діти у своєї держави, а пасинки. І від цього на серце камінь тисне.