Дивовижно, але стародавні музичні інструменти, на яких наші пращури грали ще за князівської доби: тріскачки, бубони, сопілки і навіть гуслі — можуть зацікавити сучасних підлітків. Це підтверджує майстер і музикант Олександр Бєшун — учень одного з найвидатніших майстрів фольклорних інструментів минулого сторіччя Олександра Шльончика. Він ділиться секретами ремесла з учнями в Чернігівському центрі народних ремесел для дітей та юнацтва. Тут бажання помайструвати з’являється навіть у тих, хто до музики не має жодного стосунку.
Музика захопила Олександра Бєшуна ще у третьому класі, коли він почав грати на трубі в сільському гуртку. Після школи — музичне училище. Там на четвертому курсі Олександру відкрилася інша сторона музики.
— Зі мною на курсі вчився онук Олександра Шльончика, Сашко, він і познайомив мене зі своїм дідусем. Якось приніс гітару, яку виготовив власноруч, я зацікавився й вирішив, що у мене також вийде. З тим і прийшов до майстра. А почали ми з малого — свищиків — так званих зозуль. Тож руку я набивав на свищиках, потім робили сопілки, потім тріскачки, деркачі. За кілька років зробив їх штук 60 —70. Спочатку не виходило, злився на себе, хотів усе покинути, а вже не міг, — пригадує Олександр.
Свою першу сопілку він подарував учителю на згадку. Уже 10 років Олександр Бєшун навчає власних учнів. Сформулював для себе закон педагогіки: якщо в учня щось не виходить — хвали, якщо бешкетує — хвали, якщо не слухається — хвали, тоді добрий результат гарантований.
— З дітьми завжди цікаво! Вони теж мене навчають: щось десь почують, щось вичитають в Інтернеті, розказують. Більшість, як і я колись, приходять зробити чи реставрувати собі гітару. Але, як колись мій вчитель, я їх «пригальмовую» — починаємо із простого. За реставрацію можна братися десь за півроку після початку навчання. А тим часом потроху навчаємо ще й нотній грамоті — їм же треба настроювати інструменти, слухати їх звучання. Хтось учиться й грати. До майстра частенько приходять випускники — просто помайструвати, поспілкуватися, вже не можуть без цього. Учнів небагато, щороку приходять п’ять-шість хлопчиків і дуже рідко — дівчатка.
...Гітара краще звучатиме, якщо зроблена з клена, бандура — з верби чи бука, гуслі — з груші. А без ялини жоден інструмент не заспіває по-справжньому. Щонайменше три роки правильно відібране дерево, без сучків і пошкоджень, має «вичікувати» — сушитися. І потім ще декілька тижнів, а то й місяців, майстер витрачає на саму роботу. За ці роки Олександр Бєшун створив десятки фольклорних інструментів і подарував нове життя старим бандурам, гітарам, домрі, кобзам і балалайкам. Його добре знають аматорські і професійні музичні колективи, і не тільки Чернігівщини. Цікаво, що його гуслі мають попит у Москві.
— Коли я прийшов працювати до студії, у майстерні стояли лиш столи та стільці. Весь інструмент збирав сам. Перші роки вдень учив дітей, а ввечері біг до Олександра Микитовича вчитися. За десять років, звичайно, дізнався чимало секретів ремесла. Щось розказав учитель, до чогось уже доходив сам. Наприклад, сопілки Олександра Микитовича — дивовижні, ними він відомий на весь світ. Але форму його свищика я не перейняв, а вигадав власну, інструмент звучить уже по-іншому. Десять років — це тільки початок. Майстри вчаться все життя, та й того буває замало. Але для себе я зробив найважливіший висновок: хороший інструмент — тільки той, що подобається людині, яка на ньому гратиме. Тому не буває двох однакових сопілок чи гітар, усе — індивідуальне, кожен інструмент — для окремого господаря, — вважає Олександр Бєшун.
Цікаво, що рідному інструменту — трубі, він у жодному разі не зраджує. Під його керівництвом у рідній шестовицькій школі пізнає й навчається любити музику цілий ансамбль — 10 душ. Отак поєднуються в житті майстра різні сторони музики: одна народжується в його трубі, другій він сам допомагає народжуватися — даруючи їй інструменти.
Чернігів.
Фото Вікторії СИДОРЕНКО.
