Василь Василенко, головний диригент Донецької опери, мріє про «оркестр легіонерів» та українську оперу за кордоном
Для Донецького національного академічного театру опери та балету імені А. Солов’яненка сезон, який завершився, став багатим на події. Найголовніша з них — безперечно, присвоєння театру звання національного. Цього статусу Донецька опера, яка успішно представляє Україну на сценах Європи, чекала давно. Ще одним поворотним моментом стала постановка балету «Ромео і Джульєтта» на музику Прокоф’єва. Так склалося, що на батьківщині (Прокоф’єв народився в селі Красному на Донеччині) твори цього знаменитого, найбільш виконуваного у світі композитора лунають не часто. Прем’єра «Ромео і Джульєтти» повернула музику видатного земляка на сцену Донецької опери.Головний диригент театру Василь Василенко вважає, що Прокоф’єв заслуговує на більше. «Шкода, що театр не носить його ім’я, бо це — бренд. Уявляю собі пам’ятник композитору, який сидить у філософській задумі», — мріє співрозмовник. Він розпалює люльку і читає свої вірші. Розмова із головним диригентом Донецької опери про підсумки сезону виливається в роздуми про стан класичного мистецтва в індустріальному краї.
— Василю Яковичу, прем’єру балету «Ромео і Джульєтта» в Донецьку музичні критики назвали знаковою. Парадокс, що на батьківщині ім’я Прокоф’єва з’являлося на афіші лише зрідка. Це все одно, що в Австрії не почути Моцарта, а в Італії — Верді. А як би ви охорактеризували роль Прокоф’єва в житті краю?
— З Прокоф’євим будь-якому нашому композитору важко змагатись: він найбільш визнаний у світі і найменше — вдома. В літературі це — Сосюра, це лірика, яка охоплює Всесвіт. Так любити, освятити рідний край своєю музою, — не кожному дано. До одинадцяти літ композитор жив на Донеччині. Тут, у сільській церкві, його хрестили, тут брав перші уроки музики, тут поховані його батьки. Це ж про наші степи, де колись жили амазонки, він пише «Скіфську сюїту» — справжній пам’ятник Донбасу. І «Війна і мир» теж зачіпає наш регіон, адже товариство декабристів діяло і на півдні України.
Ми віддаємо свої знамениті імена, а за кордоном — оживляють кожен слід. Якби Прокоф’єв народився в Голландії, у якомусь селі — та туди, образно кажучи, проклали б червону доріжку зі столиці! Була б трояндова алея, туристична оаза, митці зі всього світу їхали б і мали за честь доторкнутися до тієї землі, де босими ногами ходив знаменитий композитор! А ми не цінуємо те, що маємо. Колись мене в Одесі запросили відкрити Х міжнародний фестиваль «Прокоф’євська весна». Я спитав, які симфонії у них не звучали, і пообіцяв привезти третю симфонію. Вона викликала величезний резонанс, і цей мій концерт привітав онук Прокоф’єва Сергій з Лондона. Наступний крок: рано чи пізно треба ставити оперу Прокоф’єва, це — свята святих.
— Цього року театр представив прем’єру опери Чайковського «Євгеній Онєгін». У залі — аншлаги. Можна говорити, що в місті є попит на російську оперу?
— Глядачі гарно сприймають постановки рідною мовою, і це не секрет. Звичайно, в репертуарі національного академічного театру повинні бути представлені різноманітні жанри і напрями. І без класичних італійських опер уявити афішу неможливо. Але останніми роками театри захопилися постановками італійською мовою. Розгадка проста: часто репертуар формують іноземні імпресаріо, які запрошують трупу на гастролі. А гастролі за кордоном для артистів — це ще й спосіб поліпшити матеріальне становище. Адже фінансування культури в нас недостатнє. В нашому театрі відновлюємо багато зі слов’янської класики. Досить возити спагеті до Італії, ми — самодостатня історична нація, з унікальною оперною та балетною спадщиною.
— Після прем’єри опери Данькевича «Богдан Хмельницький» ви пропонували влаштувати презентацію за кордоном — для популяризації української музики. Чому ідею не реалізовано?
— Цю роботу ведемо вже кілька років. Зокрема, у Канаді свого часу я зустрічався з українським послом, з бізнесменами українського походження. Опера уже була заявлена в п’яти-шести театрах Канади. Після цього мали презентувати проект в Австрії, у Фолькс-опера, другій за величиною у Відні. Мінкульт обіцяв допомогти із фінансами, залучити спонсорів, але ніхто цього не зробив. На мій погляд, повинна бути державна політика на рівні Прем’єр-міністра, віце-прем’єра, Мінкультури, Міністерства закордонних справ. У діяльності посольств України за кордоном повинні бути не лише напрями економіки, бізнесу, правової й соціальної політики, а й культури. Треба починати з аристократичного, високодуховного мистецтва. Бо політичну еліту Європи ви зустрінете у Віденській опері, на концерті Паваротті. А на концерті Сердючки буде зовсім інша аудиторія.
Росіяни теж раніше не були популярні, та вони таки пробили двері, і музика Мусоргського, Чайковського, Прокоф’єва стала відомою у Європі. Гадаю, і українська балетна, оперна, драматургічна спадщина також повинна популяризуватися спільними зусиллями Мінкульту, політиків, посольств, дипломатів, які займаються питаннями культури. Вважаю, що недопрацьовують — а може, й не вистачає бюджету, — наші закордонні представництва. Луначарський казав: «Українська культура — найзапашніша гілка на дереві світової культури». Моє кредо — відкрити світові, що Україна — це не лише Чорнобиль, Кличко і донецький «Шахтар», а й Березовський, Бортнянський, Чайковський, Прокоф’єв, Майборода, Губаренко, Кос-Анатольський, Скорик, Станкович, Лятошинський, Лисенко та багато інших. Оце — Україна. І сьогодні найперше завдання керівників професійних академічних колективів — пробивати двері в Європу.
— У червні в Донецьку пройшов оперний фестиваль «Золота корона», засновником якого ви є. Зі сцени лунали голоси зіркових солістів із України, Японії, Білорусі, Іспанії, Перу. Глядачі висловлювали побажання частіше бачити в театрі оперних «зірок». Зрозуміло, що національний театр не має можливості фінансувати дорогі проекти. Але спільна робота музикантів різних національностей — це ж світова практика...
— Цілком згоден. Не бачив би Донецьк Кубка УЕФА, якби в команді Ріната Ахметова були футболісти лише з донецького регіону.
— Тобто ви за легіонерів?
— Так! Уявіть собі, якби ми мали таких легіонерів на сцені, кращих гравців! На жаль, наші театри перебувають в іншій системі координат, в іншій фінансовій системі. А в Європі майже ідентичні контракти в опері і на футбольному полі. Ця система досить жорстка, вона обирає кращих із кращих. Там є конкурс на місце оркестранта. А у нас — проблема створити оркестр. У віденському оркестрі сидять музиканти різних національностей, кожен із них — лауреат міжнародних конкурсів. І коли диригент стає за пульт перед таким оркестром, він не переживає за помилки музикантів. Він поринає у глибину драматургії всією душею і серцем. А у нас стоїш за пультом — і земля горить під ногами, бо переживаєш за кожного.
Крім того, Європа має контрактну систему, і це — наша болюча тема. Наші творчі колективи перетворилися на соцзабези. Назвіть мені європейський театр, де людина у 75 років може бути солістом. У такому віці вона може бути радником, консультантом, репетитором, але не солістом. У сцени свої закони. А в нас намагаються адаптувати юридичні закони до законів сцени. І тоді маємо прецеденти, коли солісти виходять на пенсію і доводять, що вони можуть співати, — тоді як уже люди із зали виходять, іронізують. Отож нам потрібна контрактна система, і ми її частково впроваджуємо.
— Донецька опера має приклади, коли артисти-земляки, попрацювавши на кращих закордонних сценах, повертаються додому і піднімають рівень театру.
— Справді, якби Вадим Писарєв не повернувся з Америки, хіба шахтарі ходили б на балет? Сумніваюся. Коли лише одна квітка з’являється на клумбі — вся клумба оживає. Отак з’явився Писарєв. Завдяки цьому легендарному танцюристу, сонячна усмішка якого освітила і підкорила весь світ, Донбас набув слави, перетворився на балетну Мекку. Є аншлаги на балетних виставах. Цей шлях повторила Людмила Шемчук — мегазірка, що була окрасою Віденської опери, Ла Скала, Метрополітен-опера, королівського театру Ковент-Гарден. Як колись Крушельницька, ця солістка приїхала до рідного краю. Це великий стимул для молодих — працювати поруч із майстром такого рівня.
А взагалі Донецька опера — єдиний в Україні театр, який проводить три міжнародні фестивалі: «Зірки світового балету», «Золота корона» та фестиваль дитячих балетних вистав «Гран-па». Нам є чим хвалитися. Треба віддати належне команді, яка працює в театрі: гендиректору Василю Рябенькому, художньому керівникові Вадиму Писарєву. Нещодавно наше керівництво поповнилося досвідченим Валерієм Стасевичем, який тривалий час очолював театр. Кожен вносить свою лепту, і останні роботи заслуговують на увагу. Назвіть мені хоч одну оперу України, яка без спонсорської допомоги, без капіталовкладень робить чотири постановки на рік! А ми робимо. Балети «Тисяча і одна ніч», «Корсар», «Ромео і Джульєтта» — кожен із них був знаковим, поворотним.
Культура, мабуть, найбільш конвертована у світі валюта. І представники культури — парламентери, вісники держави, які заявляють про її високий потенціал. Наші митці мають досить високу репутацію у світі. Шкода, що Україна не може їх усіх обігріти. Але навіть тих, хто виїхав, — не треба забувати. Треба підсилювати їхню рекламу, популяризувати в Україні, щоб вони приїжджали додому до щастя, до рідної матері і вкладали свій талант у розвиток мистецтва вже на іншому рівні.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
На знімках: Василь Василенко; сцена з опери «Євгеній Онєгін».
Фото автора.
