Так збіглося. Вчора хтось порадив прочитати брошуру «Розвиток міжнародних економічних відносин України на початку XXІ століття та їхні особливості» члена столичного відділення Спілки наукових та інженерних об’єднань (СНІО) Владлена Селівановського. А сьогодні я вже побачив його в стінах редакції з віце-президентом регіонального товариства Валерієм Дехтяренком. Не скажу, що саме мене цікавило більше — неординарні постаті чи, власне, громадська організація регіону, в якому зосереджена левова частка науково-дослідного потенціалу країни.
Владлен Михайлович Селівановський, 1925 року народження. Трудовий стаж набував у суднобудуванні (пройшов шлях від техніка — до комерційного директора), на керівних посадах у державних органах управління колишнього СРСР, кандидат економічних наук, лауреат Державної премії 1986 року в галузі ресурсозбереження.
Валерій Павлович Дехтяренко, 1947 року народження. Освіта вища. Трудовий стаж набув на Київському заводі аналітичних приладів (від учня слюсаря — до начальника цеху), в керівних органах управління профспілок. Віце-президент територіального товариства Спілки наукових та інженерних об’єднань.
— Владлене Михайловичу, що змінилося відтоді, як у пошуку заробітку вітчизняний інженер прийшов торгувати на ринок товарами ширвжитку?
— Що змінилося для кого? Дехто з тих, хто ще в минулому столітті прийшов на ринок, уже має свої супермаркети, дехто — виїхав за кордон на пропозицію працювати за фахом і за пристойні гроші. Але переважна більшість, як їх називали раніше, інженерно-технічних працівників і досі перебивається у торгівлі. А для держави, треба визнати, з її претензіями на стабільний науково-технічний розвиток анічого не змінилося. Але я утримаюсь від того, щоб вести мову про якусь деградацію. Може, Валерій Павлович, іншої думки?
Валерій Дехтяренко:
— Жодним чином. Я не погоджуюся з тими політиками, які стверджують, що наша промисловість, наприклад, безнадійно відстає від європейської. Якби було так, то наші інформатики не цікавили б європейські компанії. Мало того, я не думаю, що інвесторів цікавлять лише наші родючі землі, вони вже визнали, що наші технології сільськогосподарського виробництва варто запозичувати для використання на міжнародних ринках, бо споживача цікавить передусім екологічно чиста продукція.
Владлен Селівановський:
— От-от. Згадайте, яку силу-силенну продовольчих товарів ми імпортували ще десять років тому, а зараз нашому експортному потенціалу сільськогосподарської продукції вже заздрять. Але наша біда в іншому. Ми почали імпортувати технічні засоби в обсягах, які вже межують із рівнем економічної безпеки. В чому ми відстаємо від європейців, то це в темпах інноваційного розвитку. Як на мене, в суспільстві зараз відсутній запит на науково-технічний розвиток...
— Але ж, власне, такий запит і мали формувати громадські об’єднання вашого профілю. Хіба не так, Валерію Павловичу?
— Авжеж. Але на практиці є закон про творчі спілки і немає про науково-технічні товариства. На практиці, тільки дякуючи зусиллям правління нашої організації, з’явилися нормативні акти, які дозволяли створювати малі підприємства в сфері інженерної діяльності, але водночас ці акти позбавляли громадські організації науково-технічних товариств можливості створювати творчі колективи, націлюючи їх на виконання злободенних інженерно-технічних проблем. Як наслідок, чиновники вітають і водночас завертають дуже потрібні для країни проекти, які ми ініціюємо. Так сталося, наприклад, з Комплексною програмою реформування теплоенергетичного комплексу столиці, яка потребувала розробки й реалізації низки інноваційних та інвестиційних проектів. Чому так сталося, відповів президент нашого товариства академік Михайло Згуровський: злякалися відповідальності. Можу сказати і про дуже цінну пропозицію створити центр прототипування за аналогією низки російських. На жаль, маємо специфічне ставлення органів влади до діяльності громадських організацій науковців та інженерів. Але, я думаю, це тимчасово.
Записав Сергій ВЛАД.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
