Цікавий феномен: тільки-но хтось опиняється при владі, одразу підмічає, що громади тих чи інших населених пунктів виявляють байдужість до того, аби зробити хоч що-небудь елементарне для себе. Пригадується, як минулий очільник Хмельницької області щиро дивувався, чому молодь у селі не може гуртом обладнати спортивний майданчик чи побілити стіни в клубі? Після таких зауважень у його рідному селі таки пожвавилось культурне життя.
Нинішній голова ОДА Василь Ядуха знову запально запитує: «Чому кожного потрібно примушувати, підштовхувати практично в будь-якій справі? Невже не зрозуміло, що на результат повинні працювати всі разом?» Дійсно, цим словам важко заперечити. Але, правду сказати, кого вони розбурхали, окрім чиновника, що боїться втратити посаду?
Місія добра — дивовижна для нас
Багато хто з мешканців Лозового таки спеціально намагався пройти повз місцеву лікарню, щоб на власні очі переконатись: четверо диваків без усякої платні чи, може, ще й докладаючи своє, взялись її ремонтувати. Та й по всьому Деражнянському району поповзли чутки: це ж треба — приїхати з такого далекого краю, щоб фарбувати стіни та міняти вікна? Чому? Заради чого? Спочатку за допомогою жестів, пізніше — на ламаному англійському Лозове все розпитувало й розпитувало, для чого з’явилась ця четвірка.
Лікарня там збудована понад півстоліття тому, але капітальні ремонти невеликого будиночка за цей час можна на пальцях перелічити. В останні роки про це тільки й говорили, але все впиралося в гроші. В селищному дотаційному бюджеті навіть про зайву сотню немає мови. Та й районний не міг дозволити собі таких витрат.
Добре, що з’явився шанс отримати підтримку від Українського фонду соціальних інвестицій. У рамках проекту, коли витрати поділили навпіл районна влада та благодійний фонд, на ремонт виділили триста тисяч гривень.
Здавалося б, якщо гроші є, то справа не повинна стояти ані дня. Та знову виникли запитання, а хто ж працюватиме й скільки за це захоче. Добровольців із числа лозівчан чи із сусідніх сіл, готових покинути свою роботу й городи заради безкоштовної праці, не знайшлося. Зате нідерландські квітникар, садівник, постачальник квітів до німецьких супермаркетів та готельєр надумали залишити свій бізнес і... відремонтувати лікарню.
Кожного дня о сьомій ранку вони з’являлись на об’єкті і протягом десяти днів міняли вікна, ремонтували підлогу, систему опалення, фарбували, пиляли, стругали... А при цьому навряд чи хтось із них у себе вдома колись займався подібними будівельними справами.
Окрім того, заїжджі побачили, що на вулиці зламані лавки і... тут-таки їх відремонтували та навіть змайстрували нехитрі столики. Причому зробили це вже після своєї «зміни» в лікарні. Роботи на кілька годин — але ж ніхто раніше до цього не додумався. І в планах сільради (не тільки Лозівської, а й будь-якої) хіба знайдеш такий пункт, як ремонт лавок? Що з того, що їх практично не побачиш на жодній сільській вулиці? В бюджеті ж немає грошей...
А от лозівські пенсіонери тепер не нарадуються — є де сісти, зібратись разом, поговорити. Й дітлахи ще довго згадуватимуть про гостей. Бо не хто інший, як вони, прибрали на місцевому стадіоні й майже щовечора грали там із хлопчаками у футбол.
Усе це так вразило місцевий люд, що, певно, ще багато років Лозове згадуватиме про дивовижних голландців та їхню незвичну місію добра.
Чому влада відкрита, а громада закрита?
А що думатимуть вони про нас? Безсумнівно, їх доброти й душевної щедрості вистачить для того, щоб нікого не скривдити й не осудити. Але хіба не дивним та незрозумілим залишиться для чужого розуму те, що таким байдужими до своєї вулиці, рідного села, міста, де народився, залишається більшість із нас?
Хмельницька громадська організація «Центр стратегічних ініціатив» провела опитування серед хмельничан, щоб дати оцінку активності міської громади. Справді, наскільки ми готові якщо не зробити самому, то хоча б запропонувати якісь реальні плани? З’ясувалося, близько вісімдесяти відсотків респондентів стверджують, що вони не просто цікавляться подіями, що відбуваються в місті, а ще й вважають себе ініціативними людьми. Та з такою силою можна якщо не гори, то місто перевернути, але... Тільки десята частина з тих самих «активістів» брала участь хоч в обговоренні проектів, поданих місцевою владою, не говорячи вже про те, що хтось сам щось запропонував чи зробив.
Далі ще цікавіше: вважаючи себе активними, понад вісімдесяти відсотків опитаних стверджують, що громада міста загалом пасивна. І стосується це як вирішення масштабних загальноміських проблем, так і звичайних побутових, часто зовсім дріб’язкових. То як пояснити це протиріччя?
Сказати, що міська влада закрита від хмельничан, не запрошує до активної співпраці, було б явною неправдою. В обласному центрі якраз робиться чимало, щоби донести до його мешканців якнайповнішу інформацію про роботу міського органу самоуправління. До того ж ані одне важливе рішення, що стосується життя і діяльності Хмельницького, не приймається без попереднього громадського обговорення. Але знову парадокс: дані того ж таки опитування свідчать: майже половина респондентів уважає, що така інформаційна відкритість — це лише своєрідна реклама влади, а більше третини взагалі переконана, що це лише спосіб маніпулювання поглядами виборців.
З такими переконаннями хіба можна вести мову про справді дієву співпрацю, ініціативу на місцях і взагалі будь-яку активність громади? Чому ж, здавалося б, попри таке щире намагання влади бути відкритою для кожного, таке закрите ставлення до неї, а отже, й до багатьох місцевих проблем самої громади?
Наша пасивність від безсилля
Питання це так чи інакше стосується ледь не кожного міста, райцентру чи села. Зачепили його і в розмові з керуючою справами Хмельницького міськвиконкому Людмилою Черевченко.
— Не треба уявляти собі, що навіть у країнах із найвищим рівнем демократії все вирішується лише громадою. Про її активність я розпитувала в нашому американському місті-побратимі Модесто, — поділилась враженнями Людмила Петрівна. — Так от, дуже часто на запрошення мерії взяти участь у громадському обговоренні перед прийняттям важливого рішення відгукується п’ять—десять осіб. При цьому така пасивність нікого не дивує. Вважається, що решта довіряє тим, хто прийшов і висловив свою думку.
Хочеться додати, що так само вона довіряє і своїй владі. Недаремно ж у багатьох країнах існує постулат про те, що добра влада — це непомітна влада. І справа не в тім, скільки інформації про її роботу дійшло до людей, головне, щоб вони відчули результати.
Якщо ж повернутися до того, чи справді може громада вплинути на вирішення важливих проблем, тут виникає чимало сумнівів. Що з того, що закон, приміром, передбачає обов’язкове обговорення на місцях підвищення тарифів на комунальні послуги чи пасажирські перевезення. Було б дивно, якби щось подібне ініціювала чи хоча б підтримувала громада. Але попри все час від часу міста вибухають новими тарифними сенсаціями.
Чи, скажімо, гіпотетично навіть кілька сотень селян із сіл навколо Хмельницької АЕС могли б заборонити подальше розширення станції, адже за кілька десятиліть її існування так і не розв’язали соціальні проблеми тридцятикілометрової зони. Але погодьтесь, на практиці це видається навіть смішним. Бо спочатку рішення вже прийняте на міждержавному рівні й лише потім, для годиться, бо того вимагає закон, рекомендується провести слухання і обговорення на місцях. Хто ж повірить у їх щирість, а головне — дієвість?
Здавалося б, між відремонтованою лікарнею у Лозовому та масштабними економічними проектами важко провести зв’язок, насправді він є. Побачивши, як щиро й безкорисливо благодійники відгукнулися на їх прохання, лозівчани й самі відважились на якісь невеличкі кроки з облаштування свого селища. Для них було так важливо, що хтось їх почув. Тож невже вони залишалися би глухими й пасивним, якби хтось звернувся і до них? Та й не тільки там, а будь-де хтось першим взяв би в руки лопату, першим викосив траву на узбіччі, першим підфарбував хоч з метр паркана. Просто так. Безплатно. Тільки хто це повинен зробити першим?
Хмельницький.
