Наріжні теми сьогодення — боротьба з корупцією і люстрація держслужбовців, судової системи та представників силових структур. Зрештою, це є об’єктивною потребою для подальшого розвитку країни за домаганнями бага-тьох інститутів громадянського суспільства. Та тотальне політичне «педалювання» цих питань із популістським присмаком уже має свої негативи.

 

Перше — посадовці, винні та невинні в корупційних діях за часи не лише останнього, а й попередніх урядів, достатньо потужно укорінились на своїх місцях, будучи пов’язаними приватними зв’язками зі значною кількістю громадян. Тож загроза звільнення корупціонерів уже деякою мірою формує негативне ставлення відповідної частини електорату до новітніх посадовців. Навіть тієї, яка підтримувала Майдан і наступні регуляторно-політичні дії уряду.

Друге — не все так просто й у середовищі активних учасників Майдану. Окремі, без перебільшення, потужні в своїх можливостях і впливовості сотні демонструють виклик як сучасному політичному істеблішменту, так і новим партійним угрупованням, у тому числі й з учасників Майдану з їх парламентськими амбіціями.

Третє — у подальшому слід очікувати суттєвий вплив на політичну ситуацію в столиці та й в Україні загалом сотень і батальйонів, що перебувають нині на Сході. Фактично, це може бути нова активна політична сила, яка в разі успішного завершення АТО вважатиме, що має моральне право реалізувати другий етап політичної трансформації українського суспільства як наслідок негативної оцінки нинішньої влади. А це вже в кінцевому результаті може бути основою для таких наступних двох сценаріїв політичного устрою в країні: військово-адміністративного режиму на період відновлення національної економіки або імплементації демократичних принципів формування суспільно-політичної системи під патронатом національно орієнтованих «комісарів-фронтовиків».

Можна не сумніватися, що влада усвідомлює ці та інші ризики розвитку подій. Це розуміють і її опоненти. Саме тому потужно активізуються новітні маловідомі політичні сили та набувають окреслень впливові ще в недалекому минулому партії, які поступово повертають до себе прихильність давніх симпатиків із категорії якимось чином ображеного пересічного електорату.

Пам’ять людська дуже коротка. А коли кавалка хліба ніде заробити, то й кілограм «політтехнологічної» гречки може здатися манною небесною. За цих обставин не лише проблеми соціального захисту населення, а й регуляторної політики вирішуються нині не переговорами в системі цивілізованого соціального діалогу між роботодавцями, профспілками та владою, а під тиском суспільства на владу, ідеологічними представниками якого лишаються учасники Майдану.

Соціальний діалог більше нагадує його імітацію, ніж переговорний процес, за що, безумовно, відповідальність повинна на себе взяти сторона роботодавців, від якої насамперед залежить створення робочих місць та наповнення державної скарбниці.

Тож де має формуватися суспільне взаємопорозуміння, як не в системі трипартизму, соціального діалогу, сформованого на тристоронній основі між профспілками, роботодавцями та владою? Та, видно, сторона роботодавців в особі так званих «репрезентативних» всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців давно вже погрузла в своїх політичних та корупційних інтригах із владою і не дуже переймається ні дерегуляцією підприємницької діяльності, ні самим соціальним діалогом. Ключовою метою для них є надання мало не парламентського статусу Національній тристоронній соціально-економічній раді та підміна національного громадянського суспільства у взаєминах з громадянським суспільством Євросоюзу. І це в умовах України реально, коли є фінансовий ресурс.

Боротьба за владу через соціальний діалог триває.

Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ, заслужений економіст України, президент Спілки орендарів і підприємців України, шеф-редактор журналу «Роботодавець».