Нещодавно в Барселоні відбулася маніфестація, що вразила своїм розмахом, — у ній взяли участь майже 1,5 мільйона осіб. Зазначу, що все населення Каталонії становить трохи більше семи мільйонів, а етнічними каталонцями вважає себе приблизно 65%. Це означає, що боротьба за розширення автономного статусу стала для жителів Каталонії, без усякого перебільшення, воістину «спільною справою», основою для об’єднання людей з різними політичними поглядами. А право на самостійність і власну ідентичність є для переважної більшості безумовним пріоритетом.

 

Можна, звичайно ж, дорікнути каталонцям за те, що вони занадто далеко заходять у своїх вимогах. Каталонія і без того є однією з найбільш самостійних європейських автономій. Каталонською мовою ведеться викладання в державних школах і вузах, її повинні добре знати муніципальні чиновники й поліцейські. Тому прагнення забезпечити законодавчу перевагу каталонській над іспанською (кастильською) мовою, що використовується на загальнонаціональному рівні, може здатися почасти зайвим. Так само, як і бажання проголосити населення Каталонії окремою нацією, що існує поряд з іспанською.

У мене немає бажання ні засуджувати жителів Каталонії за їхній радикалізм, ні ставати на їхній бік. Мені хотілося б тільки підкреслити, що між центром та автономією виникли досить гострі протиріччя, незважаючи на широкі права й повноваження, які має Каталонія. Немає потреби говорити, що, якби в 1939 році, відразу після завершення демонтажу фашистського режиму й прийняття нової іспанської Конституції, Каталонія не одержала статус автономії (який згодом був розширений), то конфлікт міг би набути набагато важчого характеру і завершитися розколом держави. Крім Каталонії, в Іспанії існує ще 16 автономних областей, що дозволяє зберігати єдність країни, такої різноманітної за своїми кліматичними умовами і рівнем економічного розвитку регіонів, не придушуючи місцеве самоврядування, створюючи умови для вирішення завдань як місцевого, так і загальнонаціонального розвитку.

Чому ж нам не вдалося створити такі умови в нашій країні?

Питання не розвитку, а виживання

Єдиним українським регіоном, що володіє автономним статусом, є Крим. Це можна вважати виправданим з того погляду, що Крим є найбільш складним і суперечливим регіоном України, який гостро потребує економічної і культурної самостійності. Для Криму це питання не розвитку, а виживання, без прав і повноважень Автономії на економіку півострова очікує неминуча деградація, а на кримське суспільство — гострі внутрішні конфлікти. Але це зовсім не означає, що інші історичні й культурні області України не виграли б від надання їм автономного статусу. Як показує європейський досвід останніх трьох десятиліть, створення територіальних автономій дає змогу розв’язати багато місцевих і загальнонаціональних проблем, створити діючі механізми для вирішення протиріч, що нагромаджувалися десятиліттями. Взяти хоча б ту ж Каталонію. При Франко потрібні були величезні зусилля для того, щоб перешкоджати появі в каталонців власної ідентичності й штучно обмежувати використання каталонської мови. Сьогодні ні адміністративні, ні репресивні заходи не потрібні. Каталонія, хоча й претендує на особливу роль, є складовою частиною іспанського економічного й культурного простору, а прискорений розвиток каталонської промисловості помітно поліпшив стан справ на загальнонаціональному рівні.

Але нам, на нещастя, поки що доводиться думати не про розвиток, а про збереження й реалізацію нашого єдиного досягнення останніх двох десятиліть — Кримської автономії. Без усякого перебільшення можна сказати, що тільки автономний статус Криму втримує українську політичну систему від розпаду, — без цього протиріччя між Заходом і Південним Сходом країни досягли б смертельно небезпечного рівня. Однак в автономного статусу Криму є противники, які або відверто вимагають його скасування, або ігнорують його і намагаються управляти Кримом так, немов він не має у своєму розпорядженні скільки-небудь серйозних прав і повноважень, а Конституція АРК — лише купка непотрібного паперу.

Треба змусити дотримуватися закону

Кому ж заважає Кримська автономія?

Насамперед тим, хто зацікавлений у збереженні олігархічного ладу. Ці сили можуть ховатися під різними ідеологічними масками — від ліберальних до шовіністичних. Але цілі їхньої політики збігаються в головному: вони хотіли б відкрити доступ олігархічним угрупованням до природних багатств Криму і залишків радянського промислового потенціалу, збережених від пограбування та руйнації. Зрозуміло, що Конституція АРК, яка гарантує Автономії право на фінансову самостійність і можливість проведення власної соціально-економічної політики, є головною перешкодою для досягнення цієї мети. Тому вони або відкрито порушують Конституцію Криму, грубо ігнорують її найважливіші положення, або закликають боротися за розширення повноважень, не відволікаючись на реалізацію тих, що законодавчо закріплені за нашою Автономною Республікою. При цьому найчастіше такі діячі закликають якнайшвидше скасувати так звану «поправку депутата Зайця», яка встановлює, що рішення кримських органів влади «не можуть суперечити Конституції України і законам України». Навіщо для розвитку Криму так необхідно порушувати українські закони, нам не повідомляють. Але, як показала у своїй статті на цю тему, недавно опублікованій у «Кримській правді», Наталя Кисельова, розмови про скасування «поправки Зайця» потрібні тим, хто одночасно хотів би удавати кримського патріота й заплющувати очі на розграбування Криму олігархічними кланами (а то й отримувати від цього вигоду). У нас є досить повноважень, щоб створити в Криму владу, яка керується інтересами жителів півострова, і забезпечити його економічну та культурну самостійність, створити умови для використання російської мови у всіх сферах державного й громадського життя. Але за це потрібно боротися, оскільки олігархічні угруповання, котрі управляють Україною, самі, з доброї волі, не діятимуть у правовому полі. Їх потрібно змусити дотримуватися закону. І забарвлення олігархічних кланів у цьому випадку принципового значення не має. Ми бачимо, що нинішня правляча верхівка, всупереч власній передвиборній обіцянці, так само цинічно нехтує положення Конституції АРК, як і оточення Ющенка. Щоправда, якщо колишня влада найчастіше ігнорувала повноваження Криму в культурній і мовній сферах, то нинішні навколовладні угруповання намагаються підім’яти під себе самоврядування і право на економічну самостійність. Закріплене за Автономією право залишати податки, що збираються на півострові, на потреби соціально-економічного розвитку однаково ігнорувалося всіма режимами, які правили в нашій країні. Тут українська влада проявляє завидну послідовність.

Очевидно, що тим, хто розраховує поживитися крихтами «з панського стола», невигідно боротися із всевладдям олігархічних угруповань. Багатьом просто страшно підніматися на боротьбу проти такого небезпечного противника. Але якщо ми будемо віддаватися прекраснодушним мріям у той час, коли горить наш дім, ми ризикуємо невдовзі опинитися на попелищі.

Не можна допустити, щоб у Криму встановилося олігархічне панування. Річ тут не тільки в тім, що в такому випадку буде грубо порушено права кримчан на формування відповідальної влади, яка представляє їхні інтереси, і на проведення економічної політики, спрямованої на підвищення якості життя та рівня розвитку Криму. Курс, що його проводить олігархія, веде до загострення всіх суспільних протиріч. Тому наслідки олігархічного панування надзвичайно вигідні тим силам, які прагнуть, дестабілізуючи обстановку в окремих країнах і цілих світових регіонах, досягти своїх геополітичних цілей. Олігархічний лад, що спричиняє природний протест і обурення в більшості суспільств, створює всі необхідні умови для втручання в політичний процес ззовні, про це ясно свідчить приклад хоча б так званої «помаранчевої революції». Очевидно, що тепер, коли світ вступив у смугу кризового розвитку, у різних геополітичних гравців з’являтиметься бажання розв’язати свої геополітичні завдання саме такими методами, якими, до речі, впродовж багатьох десятиліть послуговується адміністрація США. І Україна, яка перебуває в надзвичайно складній геополітичній ситуації (у тому числі через практично відкриті територіальні претензії з боку ряду сусідніх країн), змушена буде всерйоз зайнятися національною безпекою або ж перестане існувати як єдина й цілісна держава. Я переконаний, що це питання наступних десяти-п’ятнадцяти років, тому часу на міркування і вагання в нас практично не залишилося.

Для України національна безпека, насамперед, пов’язана зі збереженням країни як частини східнослов’янського простору. Тому наша держава повинна буде брати активну участь у діяльності колективних структур безпеки, створених східнослов’янськими державами, насамперед ОДКБ. І Крим, який протягом останніх двадцяти років відігравав роль регіону, що зміцнює східнослов’янський простір, міг би стати своєрідною сполучною ланкою між оборонним простором України і країн ОДКБ, повернувши собі деякі функції, які він відігравав у забезпеченні обороноздатності Радянського Союзу. Очевидно, що це можливо тільки в тому випадку, якщо Крим збереже свій автономний статус і зможе на практиці скористатися його перевагами. Знищення Кримської автономії, що, на нещастя, стає дедалі реальнішою загрозою, не тільки дестабілізує обстановку в Причорноморському регіоні, а й створить можливості для військово-політичного тиску на Росію, що, зрештою, може призвести до докорінної зміни розстановки сил на пострадянському просторі та руйнування східнослов’янської цивілізації.

Щоб цього не сталося, кримське суспільство повинне домогтися повномасштабної реалізації конституційних прав Криму. Це стосується бюджетних повноважень, використання російської мови як мови міжнаціонального спілкування, економічної й політичної самостійності Автономної Республіки. А для цього прихильники Автономії повинні стати сильнішими від тих, хто хотів би її знищення, і тих, хто хотів би за демагогічними міркуваннями про додаткові повноваження прикрити свою злочинну байдужість до цинічного знущання з нашої Конституції. Найближчі роки й навіть місяці будуть багато в чому вирішальними. Нам належить проявити мудрість, силу духу й політичну відповідальність заради порятунку Автономії. Такі само, які ми проявили при її створенні на історичному референдумі 20 січня 1991 року.

Леонід ГРАЧ, народний депутат України, голова Громадської ради із захисту конституційних повноважень Автономної Республіки Крим.