У грудні 1991 року народ України під час референдуму проголосував за те, щоб вийти з Радянського Союзу, знову стати незалежною країною та заснувати нову демократичну державу. Хоробрість народу, бажання людей мати ефективну економіку та готовність тодішньої еліти самостійно управляти «своєю» країною поклали край СРСР та започаткували нову епоху. Цей час бажань та романтики залишився світлою миттю в історії. Українці отримали таку жадану незалежність, але насправді до цих пір так до кінця однозначно і не зрозуміли, за що проголосували.

Україна перетворилася на «самостійну» за ніч. Одного дня країна була частиною величезного Радянського Союзу — землі, що народилася із колишньої імперії Романових, а наступного ранку прокинулася «незалежною і демократичною». На відміну від інших країн Центральної Європи, власний досвід, на який українці могли спиратися, був коротким періодом незалежності на початку XX століття. Жодних демократичних фондів чи інституцій, ніякого насіння демократії, що ось-ось проросте і розквітне. Українська демократія була лише ідеєю, яку мало хто знав, як втілити у життя. Враховуючи все це, маємо віддати належне винахідливості та завзятості народу, адже нація вижила, незважаючи ні на що.

Перші уряди України майже цілком складалися з колишніх членів комуністичної партії, оскільки саме вона була єдиною політичною партією, що мала базу, необхідну для проведення серйозної передвиборної кампанії. В урядах не було майже нікого, хто б хоч трохи розумівся на демократичному правлінні. Раннє українське законодавство спиралося більше на національну гордість, ніж на досвід національного управління. В одному з інтерв’ю Президента Леоніда Кравчука запитали, що він зробив би по-іншому, якби зміг повернути час назад. Він відповів: «Усе. Ми наробили багато помилок». Тому й не дивно, що українська влада, опозиція і народ сьогодні знаходяться під величезним внутрішнім та зовнішнім, публічним і тіньовим тиском.

У багатьох випадках не народ України був причиною політичного хаосу і цинічного тиску — причиною були могутні сили, які призвели до початку розпаду Радянського Союзу і не змогли зібрати народні прагнення і зусилля навколо реального національного інтересу. Витративши мільйони доларів на запровадження ринкових реформ та бізнес-освіту, вони не витратили нічого, щоби збудувати демократію чи сприяти усвідомленню того, що вона означає і яка з неї користь кожному.

Це завдання намагались зрушити з місця неурядові організації, що керувалися найкращими намірами, але не досягли значних результатів. Не вистачило досвіду, знань інструментів та матеріальних ресурсів.

Перші «олігархи» були зайняті іншим. Вони мають завдячувати своїми статками не лише неправильному управлінню процесами приватизації, архітекторами якої були експерти США та ЄС, які фактично подарували їм повний контроль над виробничою галуззю України, а й тодішньому невігластву народу, що дало можливість створити таку «українську демократію», яка б сприяла становленню та захисту їх влади за рахунок всієї нації.

Небагато чим відрізнялись і їх владні наступники. Під час перебування на посаді колишніх президентів їх адміністраціями вносились законопроекти, що стосувалися демократії виключно в частині того, «як Президентові втриматися при владі». Президентом, який мав би щось змінити, був Віктор Ющенко, обраний на хвилі демократичної ейфорії. Але справа не дійшла й половини якісного рівня рішень чи то Президента Кравчука у внутрішній політиці — стосовно власних дострокових виборів, чи то Президента Кучми у зовнішніх справах — стосовно балансів у стосунках з Росією та США. Навіть у звичайних школах та університетах не заснували обов’язкову демократичну чи соціальну освіту. Через 20 років після голосування за незалежність наші дослідження свідчать, що хоча більшість людей здатна змалювати зміст демократії у загальних рисах, мало хто може пояснити, як вона працює та в чому її вигода для всіх.

Досі вважається, що всі громадяни так чи інакше працюють на Україну та що як і за часів Радянського Союзу влада має право робити все, що завгодно зі сплаченими податками. Майже не існує усвідомлення того, що оподаткування без звітності чиновника про витрати державою цих коштів є нічим іншим, як тиранією.

У демократичному суспільстві кожен громадянин має право на прозорий та підзвітний уряд. Прикро, що черговій правлячій еліті не вдається зрозуміти, що джерелом влади є народ. Якщо люди живуть у злиднях, то це можна сказати і про націю, то саме вона, врешті-решт, обмежує і омріяну тією ж елітою владу.

Сьогодні чергова депутатська більшість знову зайнята тим, що розглядає нове законодавство, яке має ще більше звільнити її від будь-якої відповідальності за власні передвиборні програмні обіцянки та дії перед виборцем. Серед них небагато достатньо сміливих, які нагадують, що за демократії депутати всіх рівнів мають працювати для людей, що саме колективна воля людей має визначати основу національної політики, Декларація про державний суверенітет та Конституція України мають слугувати керівництвом до дії, а депутати не мають морального права трактувати її по-різному, вдовольняючи лише власні владні амбіції. А головне — визначати конституційні зміни без очевидної згоди на це народу, без винесення конституційних реформ на всенародний референдум. Все інше — це захоплення влади, яке не повинно визнаватися ні українським народом, ні міжнародною спільнотою.

Цинік у мені стверджує, що змінюючи виборче та процесуальне право, політична еліта ставить на відсутність розуміння демократії у країні, знаючи напевне, що у відповідь вони не почують нічого, окрім буркотіння опозиції.

У більшості демократичних країн такі зміни зібрали б на вулицях натовпи протестів. Це зовсім не означає, що українців не турбує прогресуюче винищення демократичних прав. Йдеться про те, що є дуже мало людей, які усвідомлюють це та мають змогу пояснити всім — від громадянина до олігарха про фатальні наслідки цього процесу через засоби масової інформації.

Україну сьогодні вже не можна вважати демократією з огляду на те, що основний зв’язок чи то обрання, чи то звітність між владою і народом було зруйновано дешевими політиканами-«юристами», для яких мораль і національний інтерес існують лише як засіб досягнення влади. Однак так буде не завжди. Українці знову починають прокидатися. Я не згоден з тим, що демократія «підвела» Україну. Швидше, ми, українці, не змогли зрозуміти наше місце у просторі демократичної свободи, і тепер вона вислизає з наших рук. Для того, щоб українська демократія вижила, потрібно провадити повсюди навчання, щоб зрозуміти, що вона таке є, чому і як вона працює, які переваги відкриває, яку безпеку гарантує і, важливіше за все, як кожен з нас може сприяти її втіленню в життя. Це не лише наша провина, але ми також «підвели» демократію... Сподіваюсь, це все не надовго.

Віктор ТКАЧУК, генеральний директор фонду «Спочатку Люди», народний депутат України третього скликання.