Здається, що всі доладні художники мають жити в селі, бо тут душі просторіше, думкам ясніше... У житті навпаки: зазвичай молоді художники з усіх сил пнуться, аби лиш окопатися в місті й не повертатися у свої села, до землі, що їх народила.

Іван Вердиш у 1961 році закінчив Одеське художнє училище і поспішив у рідну Липняжку. До батька-матері. Хтось із однокурсників, прощаючись з Іваном, засумнівався: який у селі буде з нього художник?.. Справді, без зв’язку з творчим середовищем — важко.

Однак чари українського села змалку захоплювали його уяву. Тож заприсягся Іван тоді бути самовідданим поетом у барвах цього незбагненно прекрасного світу, що сягає розмірів цілої Галактики! І столиця не вабила його, хіба що цікаві виставки колег або класиків старого живопису могли покликати його туди.

...Сідало сонце, коли я постукала у вікно його хати. Хвилина — і він (яко Бог!) з’явився на порозі. Низенького зросту, з живими сяючими очима. Й сама хата ще знадвору здалася мені живою. Від неї струменіло благодатне тепло. Було видно: господар дуже любить свою домівку. І шанує, як ото вдячні діти шанують своїх стареньких батьків.

У цій хаті він народився, у цій хаті йому вже добігає 75 літ...

Чи багато хто серед нас може цим похвалитися: усе життя — в одній хаті. Час змінював хати: з дерев’яних і глиняних на цегляні, їхні дахи: із солом’яних й очеретяних — на шиферні. Хата Івана Микитовича лише дах змінила. Господар укріпив її основу бетонною обмосткою, щоб довше простояла, не здалася, вціліла у часи тотального оновлення. Все інше — як у давні роки. У світлиці — картини, портрети, причепурені рушниками. Стара розписана скриня. У «буденній» частині хати — піч, ослони, два столи, старовинне ліжко... А ще — материні портрети. Один з них автор намалював ще коли мати була у розквіті сил. Другий — вже коли до неї заглянула у вічі старість, і жінка не без печалі й смутку осмислювала своє нелегке життя селянки-колгоспниці. А з якою теплотою Іван Вердиш витворив образ батька, сестри!

Поки господар ставить на стіл вечерю, придивляюся до кухликів, мисок, каструль. Він бере їх до рук, немов живі... Художник не поспішає показувати намальоване, і я змиряюся з думкою, що він має право на те. Питаю, чи багато намалював. Адже «розкручені» столичні художники хваляться не сотнями, а тисячами полотен. Іван Микитович каже:

— Кількість ніколи мене не цікавила. Буває, одна картина може собою втілити цілу галерею. От узяти б середньовічного майстра живопису Яна Веймеєра-Дельфтського. Одна його «Молочниця», на мою думку, може замінити сотні картин. У 1975 році в Ермітажі я бачив оригінал цієї картини. Я багато думав над тим, що є справжнім мистецтвом, і зрозумів: це щось значно вище за добротний професіоналізм, навіть найвищого класу. Це те, що проходить крізь серце майстра. Якщо цього нема, ніяка майстерність не вирятує. От Пікассо. Цей найбільший модерніст усіх часів бачив картини української художниці Марії Приймаченко. Й сказав: «Приймаченко малює так, як відчуває її душа, а ми викривлюємо Істину». Мене непокоїть те, чому сучасна людина звертає свою увагу не на природну красу, а на штучні красивості. Адже ми не любимо солодкавих нещирих людей, то чому ж сучасне мистецтво культивує псевдоцінності? Оцей так званий модернізм — не бачу там одухотвореної гармонії, скоріш це отрута, що знищує душу...

«Вічний рух» міста поволі вбиває людину. Хіба є щось страшніше за «машинерію душ», коли всі намагаються однаково посміхатися, з однаковим виразом на все реагувати? Вже і в наших містах почали будувати хмарочоси. А вони одним лише своїм виглядом нищать природу довкола себе. Невже ми не можемо рівномірно заселити планету? Невже кожен не може собі збудувати необхідну для життя хату, як це роблять птахи?..

У таких розмовах минув перший день знайомства. Наступного ранку я вже думала, що Іван Микитович більше нічого і не покаже з намальованого. І ось, вже перед від’їздом, він відчинив двері комори і почав виносити на світ Божий картини. Майстер відкривав переді мною великий безмір своєї люблячої душі. На десятках полотен — натюрморти: яблука, груші, персики, вишні, кавуни і дині — всі щедроти українського саду і городу — неначе справжні. Так проявилася його виняткового змісту живописна культура: він прагнув передати велич того, що невпинно дарує нам природа. Коли споживаєш усе це в повсякденному житті, ніби й не бачиш нічого незвичайного. А в Майстра це найдорожчі розкоші, які послав нам Бог, щоб відчували себе на землі, мов у раю...

Тими полотнами Іван Вердиш складає гімн Творцеві, Сонцю, матері-Природі. Ціла серія натюрмортів присвячена хлібові.

Та на особливому місці в його творчості — старі українські хати. На його полотнах вони беззахисні, мов діти. Покинувши їх, людина нашого часу втратила якесь незбагненне тепло, щось рідне і незміряно добре... Стоять зображені ним хати, залиті місячним сяйвом, і, уявляється, ведуть межи собою тиху сердечну розмову. Традиційні селянські житла видаються містичними істотами, які утримують стражденну землю, бережуть її. Саме в таких хатах народилося стільки істинних поетів, художників, музикантів!..

Серія робіт на цю тему повертає в часи, коли хати і люди були не такими, як тепер. Іван Вердиш устиг зобразити ті домівки, на двері яких ніхто не чіпляв замків, ніхто не перепитував, чи можна зайти в гості. Люди заходили, бо душа прагнула спілкування.

Іван Микитович розповідає на порозі старої предківської хати:

— До мене інколи білочка забігає. Часом уранці гляну у вікно, щоб знати яка погода. І раптом перед очима спалахує — неначе вогнище. А, та то ж білочка! Тихесенько виходжу з хати. Намагаюся підійти до неї ближче. І вона не тікає, так пильно дивиться у вічі. А потім як блискавка — вже на гребені хати!..

 

Липняжка

Добровеличківського району

Кіровоградської області.

На знімку: робота Івана Вердиша «Яблука і персики».