Не кожне гуцульське село може похвалитися такими трембітарями, як знамените село Річка Косівського району. Мало де вміють так добре грати на цьому екзотичному інструменті. Недарма, як хочуть гостей вразити самобутністю краю, кличуть Миколу Мартищука з його ансамблем. Керує ним пан Микола уже майже 30 років. Та й до того річківських трембітарів знали всюди. 1980 року вони виступали на Олімпійських іграх у Москві, не раз брали участь у всеукраїнських оглядах художньої самодіяльності та міжнародних фестивалях.
Нині в ансамблі — до 18 трембітарів, серед яких на перших місцях Микола Мартищук, Петро Калинич, Іван Григорчук (на знімку зліва направо). Одягають газди капелюхи, вбираються у вишиті сорочки, чорні сукняні штани, «підведені» внизу жовтогарячим пасочком орнаменту, підперізуються ременями, беруть у руки трембіти — і вже готові хоч на сцену, хоч на фестиваль, хоч куди. Хто їх учив того музикування? Одного — вуйко, другого — сусід, третього — батько, бо нема в нас закладів, де би вчили гри на трембіті, кажуть музики. Та й нот їм не треба, бо всі мелодії тримають у голові — угорські, румунські, польські. І свої — річківські, мишинські, косівські...
Гоноруються газди, що нині виконують почесну місію — співом трембіт сповіщають про відкриття великих свят, проводять літників на полонину, беруть участь у коляді. Та у себе вдома трембіту не у свята використовують. «Ніхто не трембітав на свята раніше», — кажуть. То вже в радянський час таке придумали, і воно прижилося. Як правило, у Річці звучать трембіти на похоронах. «На кожні похорони нас кличуть», — каже Петро Григорчук. Як помре який газда, найперше дають знати трембітарям. Голос трембіти чути в радіусі 10 км, і так гуцули довідуються про чиюсь смерть. А в давнину дозорці, виставлені на вершинах гір, спеціальними умовними сигналами попереджували людей про наближення ворога. Також трембіта була засобом зв’язку між чабанами, допомагала зорієнтуватися у негоду.
У радянський час трембітарство було занепало. А коли почали відроджувати народні традиції, то у колядах стали брати участь і трембітарі. Потім їх взялися кликати на різні народні свята, щоб люди побачили і почули цей унікальний інструмент. Трембіта — конусоподібна труба завдовжки 3 метри. Вважають, що найкраще звучить інструмент, зроблений не з простої смереки, а з тієї, в яку вдарила блискавка. Чи важко видобувати звуки з трембіти? «Висота звуку залежить від того, як складеш губи», — пояснює Микола Мартищук. А чи треба сильно дути в трембіту, щоб зазвучала? «То не від сили залежить. Мелодію треба знати», — каже майстер.
Однак на хліб трембітою не заробиш. Музиканти живуть з іншого ремесла — виготовлення сувенірів. «Робимо тобівки, рахівки, сопілки, люльки, — перераховує пан Микола, — і продаємо на косівському базарі». «Якби не базар, не знати, як би й жили», — додає Іван Григорчук. А де жінки? «Хто вдома, хто їде у Росію на роботу, бо де в селі копійку зароблять? Я вам перерахую, де в нас люди роблять: 5 — медиків, 38 — у школі, 3 — у сільраді і то, здається, все. Решта безробітні».
Трембітарі мріють про нові костюми. Тим, в яких виступають, уже багато літ — зносилися. Колись їх виготовляли на знаменитому Косівському художньо-виробничому комбінаті «Гуцульщина». Комбінату давно нема, але майстри не перевелися, працюють по хатах. Є кому зробити костюми, кажуть гуцули, але треба на те чималі гроші. «Ось за такого капелюха треба дати 400 гривень, за вишиту сорочку — 550, за ремінь — десь 2 тисячі, штани з чорного сукна теж біля тисячі коштують. Кептарі нам би здалися, а то ще 1200 грн.».
Хоч зі сцени не дуже й видно, що вишивка на сорочках трохи зблідла, але музики те знають. Їздять по різних фестивалях, то хочуть виглядати не гірше, ніж інші. Прописані вони при будинку «Просвіти». Може, й розживеться держава колись для них на нові костюми, сподіваються газди.
Чи є кому передати їхнє мистецтво? «Молоді не дуже цього хапаються», — каже Микола Мартищук. Але є кілька хлопців, які тим цікавляться. А придатність людини до тієї науки визначають так: «Треба то любити...».
Івано-Франківська область.
