Вона передала богословські книги ХVІІ—ХІХ ст., вивезені під час операції «Вісла»
Марії Хомко було шість років, коли довелося покинути рідний дім у селі Волтушово Саноцького повіту Краківського воєводства. Операція «Вісла» підняла з обжитих місць тисячі сімей українців, які жили тут здавна. Багато з собою взяти не могли. Дід пані Марії Дмитро Васильович Хомко, який прислужував у церкві (ким саме — вона не пам’ятає), вивіз церковне майно. Потім дівчинка не раз чула, як бабуся дорікала йому: «Люди хапалися за своє добро, а ти займав місце тим, що належало всій громаді». 
«Ми вірили, що виїжджаємо ненадовго, — розповідає жінка. — Тож найперше треба було зберегти святе — церковні речі». На збільшеній фотографії — невеликий сільський храм, що потопає у зелені. Давно немає його, залишилося лише місце від фундаменту. Марія Хомко сама не їздила туди, де народилася. А ті, хто побував на батьківщині, кажуть, що не залишилося й села Волтушово.
Серед дорогих її серцю фотографій — надпоручик австрійської армії з бойовими відзнаками на кітелі: медаль Франца-Йосифа, Хрест хоробрості, нагорода за участь у Балканських подіях... Дмитро Хомко брав участь у Першій світовій війні, потім ще довго служив. Добре володів польською, німецькою, чеською, словацькою, італійською, іспанською. Дідусь для внучки був символом високого духу, культури, вільнолюбства. Він виховував дівчинку, замінивши їй батька, який загинув в Освенцімі. «Мій батько Олександр Максимович трохи бавився у політику, — каже пані Марія. — Хотів вільної України. Тата я не пам’ятаю». Коли дівчинка пішла до школи, взяла прізвище дідуся. Він не перечив — так було безпечніше.
З Польщі сім’я переїхала до села Теофіпілки Козівського району на Тернопільщині. Частину церковного майна Дмитро Хомко роздав людям на зберігання. У сім’ї залишився куферок (невеличка скриня), який винесли на горище. Що там — онучка не знала. Коли будували нову хату (діда вже не було на світі), куферок зняли. Відкривши віко, мати з донькою побачили, що все зітліло. Запитали священика, що робити з вмістом скриньки. Він порадив спалити. Пані Марія почала розбирати речі. Частину таки довелося спалити. Але внизу лежали чотири стародруки у дерев’яних обкладинках, які добре збереглися. Жінка обережно поклала знахідку у коробку і винесла на горище вже нової хати. Зрозуміла, що там книги найкраще збережуться. Час від часу провітрювала їх, берегла від гризунів.
Марія Олександрівна багато літ працювала окулістом у Козівській райлікарні. Жили вдвох з мамою. Не розкошували. Коли п’ятнадцять років тому її відправили на пенсію, було дуже скрутно. «Дійшло до того, — згадує вона, — що ми з сусідкою йшли у придорожню лісосмугу збирати пляшки. За виручені гроші купували крупу, інші продукти». Але в неї й гадки не було, щоб продати щось із куферка. Дід заклав міцні підвалини моралі. Каже, що чекала лише, коли в Україні лад настане. Змінювалися уряди, президенти, та добра не видно, а роки йдуть. Тому й передала стародруки держархіву Тернопільської області. Думає, дід схвалив би її вчинок.
За словами головного спеціаліста архіву Оксани Сулими, таких великих дарунків від приватних осіб вони не отримували. Це «Тріод», «Апостол», «Служебник», «Октоїх», видані у ХVІІ—ХІХ століттях у Львові, Почаєві і Перемишлі. Стародруки на диво добре збереглися. Мабуть, завдяки дерев’яним обкладинкам. Найгірше збереглась одна — у картонній оправі. Книги реставрують, а щоб визначити їх істинну цінність, запросять фахівців з Львівської бібліотеки імені Стефаника. До речі, «Служебник», виданий у Почаївській лаврі, стане експонатом виставки, яка днями відкриється в архіві з нагоди 770-ліття лаври.
Нині часто чуємо про обкрадання храмів, вивезення цінностей за кордон. А тут жінка роками берегла те, що належало народові. Низький уклін вам, пані Маріє!
 
Тернопільська область.
На фото: урочистий момент передачі стародруків.
Фото автора.