Продовжуємо друкувати думки учасників «круглого столу» на тему: «Яким має бути сучасний підручник з історії України?», проведеного Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти.
Слово Олені ПОМЕТУН, авторці підручників:
— Понад тридцять років працюю над підготовкою програм і підручників. Уперше нам не дають директив, а запросили на обговорення.
Вважаю, слід говорити не просто про підручник, навіть не про його зміст, а про загальний стан історичної освіти. Можу стверджувати, що він незадовільний.
Характерний факт: у п’ятому класі 75 відсотків дітей вважають історію цікавим і улюбленим предметом, у дев’ятому — таких 25, у 10—11 — приблизно 10—11 відсотків.
Близько 60 відсотків семикласників не розуміють текст підручника. У 10—11 класах майже 70 відсотків знають матеріал на 4—6 балів.
І це не тому, що у нас погані вчителі або нерозумні діти. Це тому, що історія викладається годину на тиждень у більшості класів. Програми страшенно перевантажені. Учні не встигають навіть прочитати текст. Кількість галузевих ВНЗ невпинно скорочується. Учителів готують класичні університети, в яких педагогічні дисципліни і педагогічний бік підготовки майже ігноруються.
Утім, може бути прекрасний підручник, чудова концепція. Але якщо ми не розглядатимемо проблему ще і з психолого-педагогічної точки зору...
Підручники сьогодні набагато кращі. Та повинні бути науково обґрунтовані принципи добору матеріалу.
Герцен ще в 1870 році сказав, що найневдячніша справа — змінювати підручники з історії в угоду владі.
Конкурс підручників треба зберегти, його слід вдосконалити, але дати школам можливість вибирати книжки.
Слово Лесі ОРОБЕЦЬ, народному депутату України:
— Насамперед хотілося б застерегти від ризику змішувати зміст історичної освіти, геополітичні уподобання і взагалі політику. Як на мене, варто провести окреме засідання за участі експертів-істориків і педагогів-практиків на тему змісту історичної освіти.
Бісмарк був правий: «Дайте мені тисячу вчителів історії — я дам вам велику Німеччину». Тобто ми з вами боремося за уми 15-літніх і, по суті, за свою спокійну старість. І саме з огляду на це мене дуже занепокоїла заява міністра освіти під час проведення телемосту Москва—Київ про те, що ми готові до перегляду українських підручників, щоб уникнути «болючих моментів спільної історії».
Перше. Переглядати планують лише українські підручники. Російські чіпати навряд чи будуть, адже аналогічного зобов’язання росіяни на себе не взяли. «Ми видамо швидко», — сказав наш міністр. Хочу публічно просити: шановний Дмитре Володимировичу, не треба швидко, не треба тишком-нишком, похапцем і подалі від людей.
Ми вже маємо приклад швидко написаних історичних досліджень, кандидатських, докторських, які не зберігаються не лише в історії, а навіть в бібліотеках. Треба навпаки: набагато ретельніше, об’єктивніше, а ще краще — спокійніше, за участі фахівців і подалі від політики.
І нарешті останній аспект: яким має бути підручник і яким має бути викладання історії? Скажіть, будь ласка, 15-літніх дітей цікавить історія? Цікавить. Фільму «9 рота» про події війни в Афганістані рекордний бюджет зробили саме 15-літні. Книжки Леоніда Парфьонова «Намедни» про останні десятиліття розкуповуються, як гарячі пиріжки, хоча вартують разів у десяток більше, ніж підручник з історії України. Підручником для 15-річних претендує стати інтернет-енциклопедія «Вікіпедія».
Я переконана, підручники потребують модернізації, але на їх заміну не треба нашвидкуруч друкувати нудну, важку і марудну макулатуру. Якщо підручник історії навчить мислити і виховає патріотів — це буде найкращим нашим здобутком. І насамкінець про те, як викладати історію.
Я навчалася в ліцеї, в якому о дев’ятій лунав Гімн України. Дехто з однокласниць одного ранку переглядав під його звуки конспекти з історії. Уже на уроці вчитель сказав: «Я не буду питати тих, хто під час Гімну намагався нашвидкуруч підготуватися до предмета. Мій предмет вчить патріотизму».
Мудрий вчитель.
