Пам’яті екіпажу підводного човна Л-24, що затонув під час бойових дій у роки Другої світової війни, дніпропетровські спортсмени присвятили яхтовий крейсерський перехід. Шлях трьох яхт — «Штандарт», «Вірний» та «Мусон» — від Дніпропетровська через Запоріжжя, Нікополь, Каховку, Херсон, Очаків проліг до болгарського міста Варна, біля якого 1942 року затонулий човен став братською могилою для членів його екіпажу: українців, росіян, білорусів.
Одинадцять яхтсменів віком від 40 до 70 років, серед яких дві жінки, вирішили за 30 днів подолати півтори тисячі миль, щоб ушанувати пам’ять загиблих і привернути увагу до благородної справи — виявлення затонулих воєнних човнів і встановлення імен героїв. Похід, за словами голови міського об’єднання ветеранів-підводників Олександра Любащенка, організувала Всеукраїнська асоціація ветеранів-підводників за підтримки урядів України, Росії та Болгарії. Акцію підтримали, зокрема, Державний комітет у справах ветеранів, Міністерство закордонних справ і Міноборони України, а також Дніпропетровська обласна держадміністрація і міська рада. Частину витрат узяли на себе самі учасники.
Підводний човен Л-24 був побудований наприкінці тридцятих років минулого століття, у квітні сорок другого його екіпаж брав участь у бойових діях у районі Севастополя, а в грудні того ж року ставив мінні загородження вздовж берегів Болгарії. З того походу човен не повернувся. Знайшли його лише торік. Серед тих, хто брав участь в ідентифікації човна і закріплював пам’ятну плиту з прізвищами 57 членів екіпажу над місцем їхньої загибелі, був і дніпропетровський дайвер Дмитро Чистилін, доцент Університету економіки і права. Сьомий рік він ходить в експедицію під назвою «Уклін кораблям Великої Перемоги», яка займається пошуком і встановленням імен загиблих моряків у водах Чорного моря.
— Я це роблю заради своїх дітей і їхніх ровесників, — каже Дмитро Чистилін. — Це не тільки пам’ять про тих, хто зберіг наше життя, а й усвідомлення того, що вони, самі ще діти, «поклали живіт за други своя». Адже більша частина екіпажу — хлопчики від 18 до 24 років, рідні яких донедавна не знали про їхню долю. Я теж виріс з війною в домі — батько пройшов її всю, із сорок першого по сорок п’ятий, воював на Балтійському флоті. Жили ми у військовому містечку у селищі Ведяєво, в Росії, на базі підводних човнів. Тому цілком закономірно, що наші травневі походи з друзями були пов’язані з місцями колишніх боїв. Ми шукали затонулі кораблі і встановлювали над місцем загибелі пам’ятні таблички.
Чотири роки тому разом з одеськими дайверами члени експедиції ідентифікували підводний човен типу «Щ», пізніше в районі Севастополя знайшли на дні моря кілька загиблих літаків, на дні Цемеської бухти розшукали сім «морських мисливців», які загинули під час висадки десанту на Малу землю. В бортовому журналі одного з них прочитали: «Катер тоне. Це мій останній запис». Капітан до кінця виконав свій обов’язок... Після війни уже 65 років минуло, але як багато ще безіменних солдатів. Щодо загиблих на суші, то в Росії такі пошуки ведуться, і військкоматам виділяють на це кошти. В Україні грошей не дають. А розшукати тих, хто загинув на морі, ще складніше. Про кораблі, які вийшли на бойове завдання і не повернулися, крім самого завдання, сформульованого у наказі, квадрата базування, часу виходу і часу припинення обміну інформацією, більше нічого не відомо. За роки війни їх під воду пішло близько п’яти тисяч. На дні Цемеської бухти — ціле кладовище... Ми з Костянтином Богдановим (він москвич і є керівником нашої постійної експедиції) вирішили створити Книгу пам’яті кораблів, які загинули у Чорному морі.
У районі Варни затонуло п’ять радянських підводних човнів — Л-24, Щ-210, Щ-211, Щ-204 і С-34. Чотири уже знайдені, а С-34 ще належить знайти. Тому Дмитро Чистилін готується до нової експедиції.
Дніпропетровська область.
На знімку: яхтовий крейсерський перехід на старті.
