Виноград — не завжди солодко, або Чому галузь обросла проблемами

Стан у цій галузі складний — час говорити про серйозну реконструкцію, а в деяких регіонах, може, і відродження виноградарства. Майже втричі зменшились площі виноградників. Урожайність насаджень в 2—3 рази нижча від тієї, яку забезпечує природна родючість ґрунту та потенційні можливості рослини. Майже повністю зруйнована мережа розсадників: з 66, які вирощували саджанці винограду в 1981 році, сьогодні продуктивно працюють близько 10. Тому навіть ті незначні кошти, котрі держава чи підприємець витрачають на закладання насаджень, ідуть на закупівлю імпортних саджанців, які, як показав багаторічний досвід, часто не забезпечують створення продуктивних, адаптованих до місцевих умов виноградників, сприяють поширенню нових захворювань.

Заради перебудови галузі відповідно до сучасних вимог ринку 2008 року спільним наказом Мінагрополітики України та Академії аграрних наук були прийняті Концепція та Програма розвитку виноградарства і виноробства України до 2025 року. Та через затяжну економічну кризу, недосконалість чинного законодавства з питань власності на землю та нормування специфічних питань виноградарства, недостатній рівень державної підтримки виноградарства та наукових досліджень в галузі, відсутність паритетних економічних відносин між суб’єктами інтеграційної структури «виробник винограду — виробник вина» тощо, реалізація Програми не здійснюється на належному рівні. А ситуація динамічно змінюється і вже треба вживати невідкладних заходів, вносити зміни до Програми, щоб остаточно не втратити важливу для агропромислового комплексу галузь.

Сьогодні в Україні відсутня сучасна, повна і доступна інформація про землі під виноградниками, сортовий стан, продуктивність і напрямки використання врожаю тощо. Останній перепис виноградників робили ще в 1998 році. Навіть щодо стану та сортового складу 34 тис. га виноградників, які закладені в останнє десятиріччя за рахунок коштів 1 відсотка збору, відомості відсутні. В цій ситуації передусім необхідно законодавчо визначити виділення площ під виноградники на базі ретельних ампелоекологічних досліджень, переглянути сорторайонування та спеціалізації районів виноградарства, розробити та ввести паспорти виноградників, прийняти та ввести доповнення до нормативних актів положення про декларування урожаю та напрямки його використання власниками усіх форм господарювання тощо. Іншими словами — є гостра потреба складання та ведення виноградного кадастру. Можна стверджувати, що зараз в Україні немає виноградного кадастру як складової земельного кадастру, з ідентифікацією кожної земельної ділянки та визначення її геодезичних координат. Розроблений у 2009 році Державним технологічним центром охорони родючості ґрунтів та Інститутом «Укргіпросад» проект виноградного кадастру України не може бути таким, він не містить чітко визначеної основної термінології, завдань кадастру, методичної бази. Це, швидше за все, матеріали звичайного, не дуже ретельного перепису насаджень, без планово-картографічного матеріалу з ідентифікацією виноградників, без детальної характеристики кількісних показників основних екологічних умов територій (рельєфу, клімату, ґрунтів).

Реконструкція виноградників та закладання нових насаджень у виноградарських країнах світу передбачають використання тільки сертифікованого садивного матеріалу. Про сумнівну високу якість імпортованого садивного матеріалу вже згадувалось. Тому брати бажано тільки садивний матеріал вітчизняного походження. Структурою, яка може забезпечити вітчизняне розсадництво вихідним клоновим матеріалом та здійснювати науковий супровід всіх технологічних етапів виробництва сертифікованого садивного матеріалу, є Центр клонової селекції ННЦ «ІВіВ ім. В. Є. Таїрова». За останні роки тут виділено близько 50 клонів 36 сортів винограду. Зусиллями Центру у провідних розсадниках України закладені базові маточники підщепи і прищепи загальною площею близько 150 га, розпочато виробництво вітчизняного сертифікованого садивного матеріалу. Процес стримується через відсутність державної підтримки виноградних розсадників та недосконале нормативно-правове забезпечення. Парадоксально, але в Україні прийняті Держстандарти на виноградний садивний матеріал певних категорій якості, а саме визначення таких категорій відсутнє. Як і відсутня нормативна база для реєстрації виділених клонів та введення їх у Реєстр сортів рослин, без чого немає офіційної можливості пропагувати їх переваги та розмножувати. Дуже допоміг би розсадникам нормативний документ Мінагрополітики про заборону використання коштів держави (1 відсоток збору) на придбання імпортованого садивного матеріалу винограду та закладання виноградників з використанням такого матеріалу.

Один з пріоритетів сучасного вітчизняного виноградарства — вирощування та реалізація столового винограду. З 1990 до 2008 р. його виробництво в розрахунку на одну особу знизилось з 2,1 до 0,64 кг, що майже в 10—12 разів менше рекомендованої фізіологічної норми річного споживання. Зрозуміло, що таке скорочення власного виробництва призвело до зростання імпорту, за рахунок якого зараз формується близько 65 відсотків обсягу пропозиції. За даними Держкомстату України, імпорт столового винограду збільшився з 7,4 тис. т у 2000 році до 54,6 тис. т у 2008 році, або у 7 разів. І це тоді, коли Україна має реальні можливості не тільки себе ним забезпечити, а й експортувати його на міжнародний ринок. Для забезпечення населення свіжим виноградом селекціонери ННЦ «ІВіВ ім. В. Є. Таїрова» створили більш адаптовані до умов культивування, більш холодо- та патогеностійкі сорти столового винограду: в державному реєстрі таких столових сортів 19 та 2 універсальні. Нові столові сорти винограду селекції інституту здатні переносити морози до -24 градусів С без значних ушкоджень. Сьогодні можна створити конвеєр виробництва і споживання свіжого столового винограду протягом п’яти-восьми місяців. Це високоефективно — розрахунки дають від 200 до 300 відсотків рентабельності, особливо у великоягідних стійких сортів раннього або пізнього строків достигання. Все це викликає великий інтерес дрібних фермерських господарств, але невеликі розміри насаджень таких господарств і відсутність кооперації не дають їм змоги пропонувати ринку істотні партії такого винограду. Столове виноградарство — самостійний підрозділ галузі зі своїми специфічними завданнями, засобами виробництва. Вважаємо за доцільне виділення підпрограми «Столовий виноград» у загальній Програмі розвитку виноградарства, виділення площ та районів їх розміщення, сортименту, супутньої інфраструктури (тара, холодильники) тощо. Вирощування екологічно чистого столового винограду дає можливість отримати конкурентоспроможну продукцію в умовах міжнародного ринку.

Складні питання треба вирішувати нашим виноробам. Столові вина України за своїми якісними показниками можуть конкурувати на світовому ринку. Традиційні для нашого ринку кріплені вина на світовому ринку не матимуть великого попиту. Виникнуть труднощі і з погодженням географічних назв та маркуванням вин (типу «шампанське», херес, портвейн). В Україні відсутні вітчизняні стандарти, адаптовані до міжнародних щодо класифікації категорійності і оформлення вин, а власна законодавча база часто не витримується. Вже кілька років не вводиться в дію стаття Закону України «Про виноград та виноградне вино» про створення та функціонування винної інспекції. Це призводить до безконтрольного випуску вин сумнівної якості, а то й до прямої їх фальсифікації. Дрібний та середній виробник не може вийти на ринок через дуже високу ціну ліцензії на такий вид діяльності, а саме цей виробник у світі створює вина вищих категорій якості. В Україні досить встановити вартість ліцензії відповідно до обсягів продукції — і дрібні та середні виробники вийдуть на ринок вина. А це нові робочі місця, винний туризм, загалом імідж держави, візитна картка регіону.

Впровадження державної політики розвитку галузі, дотримання і виконання законодавчої та нормативної бази в нашій країні не витримує критики через відсутність єдиної, дієвої та фахової управлінської вертикалі. Існуючі корпорації, об’єднання, холдингові компанії дбають про свої інтереси, іноді не враховують інтересів держави та дотримання законодавства. Доцільно за прикладом виноградо-виноробних країн світу створити Національну раду з виноградарства і виноробства як консультаційно-дорадчий орган при Мінагрополітики, до складу якого ввійшли б представники Мінагрополітики, Мінекономіки, провідні науковці галузі, знані виробники винограду і вина. Рекомендації Національної ради повинні обов’язково враховуватись керівними органами держави при прийнятті рішень щодо розвитку галузі.

Сьогодні майже відсутня система підготовки кваліфікованих робітників-виноградарів і виноробів, працівників середньої ланки, а підготовка спеціалістів з вищою освітою проводиться без врахування сучасного стану ринку праці. Тому на виробництво приходять малокваліфіковані люди, що призводить до значних втрат урожаю і рослин. А потрібні фахівці з додатковими спеціалізаціями — виноградар-селекціонер, виноградар-розсадниковод, виноградар-винороб тощо. Працевлаштування спеціалістів з вищою освітою теж потребує вдосконалення. Доцільно створити Центр з підготовки та кадрового забезпечення виноградо-виноробної галузі на базі ННЦ «ІВіВ ім. В. Є. Таїрова». Центр являтиме собою інноваційну науково-освітню модель, має здійснювати поглиблену підготовку студентів 4—5 курсів профільних вузів за обраними спеціальностями в галузі виноградарства та управління галуззю, забезпечити дієве підвищення кваліфікації фахівців, виноградарів-аматорів, фермерів.

Як бачимо, лише перелік питань, які потребують вирішення невідкладно, дуже об’ємний. Ще не все втрачено. Є знані та висококваліфіковані науковці, фахівці в галузі виноградарства і виноробства, є перспективні доробки, збереглася науково-технічна база. Потрібні тільки невідкладні науково обґрунтовані урядові рішення, консолідовані з виробниками винограду і вина, та дієва допомога і контроль у їх виконанні.