Правила для судової системи, а отже, і для всього суспільства, визначено. На жаль, президентська судова реформа стала найбільшою ганьбою для правосуддя за всі роки незалежності. Адже закон «Про судоустрій і статус суддів», від якості якого залежить наявність в Україні правової держави, став втіленням тотального порушення засадничих положень Конституції України.

Закон розроблявся і ухвалювався шаленими темпами, з порушенням передбачених процедур. Залучення широкого кола професійних правників на етапі підготовки судово-правової реформи насправді виявилося блефом. Більшість із них не мали уявлення про кінцевий продукт, який потім видали за результат спільної праці. Крім того, до розгляду проекту в другому читанні не проводився його професійний аналіз, широке науково-фахове обговорення, не були враховані об’ємні концептуальні зауваження Головного юридичного і науково-експертного управлінь Верховної Ради України, які наполягали на обов’язковому доопрацюванні закону. Лобістам законопроекту так не терпілося поставити судову систему на службу владі, що вони навіть не дочекалися правової експертизи Венеціанської комісії, попередні висновки якої далеко не схвальні.

Як наслідок, країна отримала закон, в якому повністю знехтувані положення Конституції щодо права громадян на судовий захист, побудови судової системи, статусу Верховного Суду України, повноважень Вищої ради юстиції та інше. Цинічне порушення основоположних норм Основного Закону, який має найвищу юридичну силу, продемонструвало всьому світу відсутність в українській державі сталих правових орієнтирів і будь-яких авторитетів. Очевидним наслідком обраного курсу стане масштабне свавілля заради політичної доцільності. Адже коли умисно забувають про принцип верховенства права, коли немає апріорі непорушних істин, дозволено все.

Насамперед від нових порядків судівництва постраждають громадяни, адже їхнє право на судовий захист значно обмежене. На порушення статей 22 та 55 Основного Закону через суттєве скорочення законом строків позовної давності, термінів апеляційного та касаційного оскарження рішень, неправомірну зміну повноважень найвищої судової інстанції, зниження рівня змагальності, гласності та відкритості судового процесу (наприклад, введення письмового провадження в апеляції) зменшуються процесуальні можливості захисту прав і свобод фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб.

Сподівання скаржників на відновлення справедливості у Верховному Суді України марне, адже всупереч Конституції він позбавлений функцій судового органу. Теоретично ВСУ може спробувати проявити себе як суд, переглянувши справу з підстав неоднакового застосування судами (судом) лише касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального (виключно матеріального!) права, що призвело до ухвалення протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Однак можливість такого перегляду залежить від суб’єктивної волі колегії суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, на розсуд якої віддано вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України.

Тобто в реальності всі рішення вищих судів, якими б протилежними та неоднозначними вони не були, оскарженню не підлягатимуть, оскільки новим законом всупереч статті 125 Конституції ВСУ усунутий від правосуддя. За Конституцією, Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і саме він мав би забезпечувати однакове застосування норм як матеріального, так і процесуального права усіма судами. Натомість єдине, що тепер залишено ВСУ, — це перегляд справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

На мою думку, є всі підстави вважати, що після набрання чинності законом, про єдність судової практики, уніфікацію підходів до розгляду аналогічних справ можна забути назавжди. Адже до повноважень Верховного Суду більше не належить узагальнення судової практики та прийняття документів з цього питання. Крім того, Пленум Верховного Суду України позбавлений права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, а також повноважень у разі потреби визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

За умов побудови судової системи за принципом суцільної спеціалізації судів усіх рівнів, — а закон утворює абсолютно автономні судові гілки на чолі з вищими спеціалізованими судами, — країну чекає жахлива юридична плутанина. Між судами різної спеціалізації спалахнуть суперечки щодо компетенції, в кожній вертикалі судів по-різному будуть інтерпретуватися і застосовуватися одні й ті самі положення законів. Це вкрай негативно вплине на оперативність і якість правосуддя, на доступність судового захисту.

За логікою Основного Закону, спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції і є її відокремленою підгалуззю, покликаною вирішувати вузькі специфічні категорії спорів. Ці суди мають чітку й вичерпно визначену компетенцію щодо розгляду певного різновиду справ. Внаслідок запровадження лише спеціалізованих судів, окремі категорії справ, які нині розглядаються загальними судами, взагалі можуть бути не допущені до судового розгляду через невідповідність жодній спеціалізації. Окрім ускладнення і спотворення системи судів, правосуддя опиняється під загрозою ще й через встановлення повного контролю над суддями з боку Вищої ради юстиції, повноваження якої суттєво розширені, особливо в частині призначення суддів на адміністративні посади. Положення Закону, за яким керівники місцевого, апеляційного, вищого спеціалізованого суду призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції на пропозицію відповідної ради суддів, вступають у конфлікт з Конституцією, яка не відносить призначення суддів на адміністративні посади до компетенції ВРЮ (на цьому не раз наголошував Конституційний Суд України). Аналізуючи принципи формування Вищої ради юстиції, пропоновані новим Законом, розуміємо, що вона й надалі залишатиметься пристроєм для утрамбовування суддів, хоча мала б стати незалежним органом, більшість у якому, за світовими стандартами, складають судді, обрані суддями. Уже зараз ВРЮ безпідставно з розмахом звільняє непокірних владі служителів Феміди, на свій розсуд констатуючи порушення присяги у судових рішеннях, не скасованих ані апеляцією, ані касацією; самовільно трактує дотримання суддями морально-етичних норм і на підставі своїх суб’єктивних уявлень вершить «вищу справедливість» направо й наліво. Думаю, багато хто здогадується, що відбуватиметься з судами і суддями, якщо ВРЮ крім іншого ще й призначатиме керівників судів. Задля справедливості зазначу: новий закон у майбутньому передбачає наявність суддівської більшості у ВРЮ, однак делегуватиметься ця більшість всіма суб’єктами формування органу, що, по суті, ніяк не вплине на нинішню його заполітизованість. Окрім того, такий псевдодемократичний порядок комплектування ВРЮ втілиться лише через п’ять-шість років, коли зміни в системі правосуддя стануть незворотними.

Окрім інших недоречностей, закон залишає за Президентом право ліквідовувати суди. В той час як Конституція відносить до повноважень глави держави лише утворення судів. Президент має такий важіль впливу на суддівську систему, про який не мріяли тоталітарні диктатори. Про яку незалежність судової гілки влади в такому разі йдеться? Адже якщо суд ухвалить рішення, яке суперечить пріоритетам влади, його можна просто ліквідувати!

Підсумки вищевикладеного невтішні. Судова реформа перетворена на профанацію, оскільки в її основу покладено політичний інтерес. Цілісна судова система буде зруйнована, в судах запанує авторитарний режим, судді боятимуться ухвалювати законні рішення, громадяни не зможуть захистити свої права. На правосуддя з таким законом про судоустрій чекає безславний кінець. Гарант Конституції за таких умов мав би виконати свій прямий обов’язок і застосувати щодо закону право вето та повернути його в парламент.

Олена ШУСТІК, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань правосуддя.