Запорізький поет-гуморист Петро Ребро отримав подарунок до свого дня народженння
Переді мною новенька книга 78-літнього Петра Павловича Ребра «Козацькі жарти». Приємна і для читання, і на вигляд, і навіть на дотик. На першій сторінці — портрет автора у «веселосічівському» брилі (є така Асоціація запорізьких гумористів і сатириків «Весела січ», зі статусом міжнародної). А нижче, під портретом, починається гумореска «Пам’ятник»:О Пушкіне, прости,пробач мені нахабство
В епіграф ставити твій золотий рядок:
Як ти, я гриз перо і ненавидів рабство,
І не вберігся від пліток.
Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний.
Піднявся вище він,ніж заводський димар,
Бо я завжди і скрізь — в святки і будень чорний —
Підносив жарти людям в дар.
Коли шумів комиш,коли дерева гнулись,
А привид височів над світом, як мара,
Один я клопіт мав:щоб люди усміхнулись,
Щоб спала з їх облич жура...
Сюди приїде хтось чи, може, прийде пішки.
З букетом кропиви чи з келихом в руці,
Бо я щасливим був тоді, коли усмішки
В людей сіяли на лиці...
За браком газетної площі подаємо лише чотири строфи «Пам’ятника» — його дотепної самоіронічної поезії. Власне вся книга така. Історія її творення вже налічує два десятиліття — якось одна за одною, з 1990 року, вийшли 12 книжечок П. Ребра «Козацькі жарти». Їх, ще з самого початку, помітив Олесь Гончар: «Подумалося: якщо серед цього хаосу і гіперінфляції Запоріжжя ще жартує й сміється, то, мабуть, не все пропало. Ще житиме Україна! Чи, може, якраз оці негаразди і схиляють Вас там до сміху?».
Отой оптимізм і дух непереборний, а ще енергія, якої б вистачило і десятку молодих, вели Петра Павловича все життя. Він народився у пік Голодомору, і у нього навіть вірш є, що лобода — то зовсім не бур’ян, а спасителька від смерті.
Писати сільський хлопчина почав після війни. З місяць ховався від поштарки, бо чомусь думав, що гонорар із газети «Зірка» мають вирахувати з нього, а не сплачувати йому...
В 1950-х роках молодий армійський сержант строкової служби несподівано для себе опинився у товаристві видатних людей того часу — Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка... А Остап Вишня намагався з’ясувати, чи це не псевдо, а справді таке козацьке прізвище — Ребро?..
До нової книги Петра Павловича не дожив Павло Загребельний. Але попередні книги поета він читав. Даруючи свій роман «Я, Богдан», написав: «Петрові Реброві. Найвеселішому залишку минулих часів серед похмурих «патріотиків» дня нинішнього».
Кілька слів про нову книгу і людей, завдяки яким вона вийшла у світ. Постаралося київське видавництво «ФОП «Стебляк О. М.» та художник Софія Григор’ян, яка прикрасила сторінки видання своїми малюнками. У шістнадцяти розділах — феєрверк іскрометних козацьких дотепів, залп оптимізму. «Якщо Запоріжжя жартує, Вкраїні і чорт не страшний!» — запевняє автор «Козацьких жартів». В асоціації гумористів і сатириків у Петра Павловича козацьке прізвисько Ламайребро. Нібито хтось із його предків-запорожців писав листа турецькому султанові й при цьому так сміявся, що ребро зламалося. Отоді запорожці й «Охрестили козака Ламайребром, щоб жила весела доля над Дніпром». Саме віршованою «Думою про козака Ламайребра» завершується ця весела і розумна книга.
Запоріжжя.
На знімку: Петро Ребро на ювілейному вечорі.
Фото з архіву автора.
