Якщо проаналізувати, яким сільськогосподарським культурам нині на селі віддають перевагу, то неважко дійти висновку, що незабаром нашими основними продуктами харчування стануть вироби із соняшнику, сої, ріпаку та кукурудзи.Замість свинини споживатимемо буйволятину, курячі яйця замінять страусині. Доведеться відмовитися від молока й перейти на біопаливо. Власний цукор теж, мабуть, доведеться виключити з раціону українців. Сьогодні стало невигідно сіяти буряки, збитково займатися тваринництвом та свинарством. Селянин змушений вирощувати не ті традиційні культури, які необхідні, а ті, що дають господарству хоч якийсь прибуток. І не в далекому майбутньому, а вже сьогодні. Адже потрібно платити заробітну плату, податки, погашати банківські кредити, купувати нову техніку, пально-мастильні матеріали та соціальну сферу села розвивати, це єдиний вихід для сільгоспвиробника, який нині втратив будь-яку підтримку держави.
Усі ці труднощі долає і наше господарство. Низькі ціни на молочну та м’ясну продукцію, зернові. Непомірний диктат банків і переробників. Нереальні ціни на техніку та пальне, запасні частини. Але ми не опускаємо руки, вирощуємо хліб і до хліба й усе-таки сподіваємося, що держава повернеться до нас обличчям. Ми традиційно дотримуємося сівозмін. Наприклад, площі під соняшник у нас жодного року не перевищували 5—6 відсотків земель, що засіваються. Так і з іншими культурами. Адже ми живемо не одним роком, не лише невеликими прибутками і тимчасовими вигодами, а плануємо на десятиліття. Тому виснажувати землю не збираємося. Наш обов’язок не лише її зберегти, а й передати в робочому стані майбутнім поколінням. Земля, як і життя, вічні й святі.
Нині в нас 6 тисяч голів великої рогатої худоби, 3 тисячі свиней, тисяча овець. У кожному з 9 великих сіл є тваринницька ферма. А це не лише молоко та м’ясо, а й робочі місця для 200 селян, стабільний заробіток, заможні родини.
На молокозавод господарство щодня відправляє до 35 тонн молока, а це за підсумками року — понад 10 тисяч тонн молочної продукції, а також тисячі тонн м’яса. А за результатам роботи — й заробітна плата. В операторів машинного доїння вона перевищує три тисячі гривень. На цьому ж рівні й середня зарплата по господарству. Кожного місяця на оплату праці трудівників іде 1 мільйон 300 тисяч гривень та ще 700 тисяч гривень податку. А за підсумком року спеціалісти додатково отримують 15—20 тисяч гривень, так званих, річних. Належним чином оплачуються земельні паї. Тут щороку виділяють 14 процентів від загальної суми прибутку для оплати майнових паїв. А це додатково кожному 3—4 тисячі гривень, тонна зерна, цукор, олія, послуги. Виділяються безстрокові кредити для індивідуального будівництва. Кошти на лікування та оздоровлення. У селах немає жодної опустілої хати. Всі облаштовані, заселені трудівниками, які їдуть сюди жити й працювати не лише з Полтави, а й з інших регіонів. Переконаний, що високі врожаї насамперед залежать від праці людей. Отож дбаючи про землю, про прибутки, велику увагу приділяємо сільській родині, умовам, у яких вони проживають. Усі шляхи заасфальтовані. Поточний ремонт робимо власними силами. Всі села газифіковані, працює водопровід. До послуг малечі три, постійно діючі, дитячі садочки. Всі вони відремонтовані, забезпечені необхідним обладнанням, харчуванням. Досвідчені педагоги готують малюків до школи.
Сучасним вимогам відповідає Воскобійницька середня школа. Тут не лише здобувають освіту, а й професію механізатора, швачки.
Навчання проводиться за кабінетною системою. До послуг — комп’ютеризовані класи. Обладнано сучасний спортивний зал. Діє майстерня, шкільна теплиця, їдальня. Подбало господарство й про харчування школярів.
Паралельно з навчанням юнаки мають можливість оволодіти професією механізатора, а дівчата — швачки. Тож разом із атестатом їм вручають документи про оволодіння першою професією. Частина молоді після школи залишається працювати в рідному селі.
Сьогодні нас радують не лише успіхи хліборобів, а передовсім — наших дітей. Наші учні беруть активну участь у районних, обласних та всеукраїнських олімпіадах, неодноразово були їхніми переможцями. Діти пишуть наукові праці при Малій академії наук.
Активно відпочити можна й у сільському Будинку культури. І влітку, і взимку його двері широко відчинені. Тут діють гуртки художньої самодіяльності, різноманітна культурна програма для дозвілля.
Сільську бібліотеку відвідують понад 500 жителів, із них — 100 школярів. За рік вони взяли з фонду бібліотеки майже 15 тисяч книжок.
У селі є історичний музей.
А ще неможливо уявити Воскобійники без спорту. Саме тому сільські спортсмени були переможцями багатьох спортивних змагань як обласного так і всеукраїнського рівнів. Спортивні зали діють і в школі, і в Будинку культури. Виділяють гроші на спортивну форму та на поїздки на турніри, чемпіонати.
Ми зробили все для того, щоб місцем зустрічі молоді стали не кафе й пивні, а спортивні майданчики, спортивні секції, футбольне поле, басейн. Виділили мільйон гривень і збудували європейського рівня лазнево-оздоровчий комплекс. Тут є тренажерний зал, басейн, сауна. Обладнали спортивний майданчик із штучним покриттям, де проводяться змагання цілий рік як наші спортсмени, так і з усієї області.
На належному рівні медичне обслуговування селян, діє амбулаторія сімейної медицини. Вона — найкраща в районі. Є власний автомобіль «швидкої медичної допомоги». А щоб село не залишали кваліфіковані медичні кадри, подбали про житло для них, нормальні побутові умови.
Воскобійники визнані не лише найспортивнішим селом на Полтавщині, а й, за висновками медиків, найздоровішим у Шишацькому районі.
Кожного року у Воскобійниках витрачаємо понад один мільйон гривень на облаштування соціальної сфери. А їх, як відомо, потрібно заробити. Недарма в народі кажуть: «Буде хліб, буде й пісня». Тому традиційно збираємо високі врожаї зернових культур. Їх валовий збір давно перевалив за 10 тисяч тонн. Цього року він має становити не менш як 16 тисяч тонн.
Сьогодні важко залишатися поза політикою. Як людина, як депутат обласної ради я переконаний, що на державному рівні потрібно вирішити основне питання — фінансування агропромислового комплексу, його кредитування.
На жаль, немає нормального закону про оренду землі. Хто як хоче, так і поганяє. Земельний кодекс — це основа основ. Свої розрахунки я пропонував кільком урядам, починаючи від урядів Марчука, Пустовойтенка, Ющенка. Всім рекомендував установити єдиний фіксований земельний податок, залежно від якості землі, впровадити оренду та заставу землі. Чого боятися? Якщо на фінансування пенсій не вистачає коштів, можна змінити податкову ставку. Я пропоную 25 рівнів — залежно від родючості землі, інших факторів. Прийміть закон, і нехай діє. А Верховна Рада як працює? Один її склад приймає одні закони, інший — нові, що часто суперечать одні одним. А тоді ми всі баламутимося. В Україні начебто й реформи пішли, але чому тоді тваринництво збиткове? Чому? Кому потрібне ялове тваринництво? Погано, що в нас немає економічного підґрунтя для продовження реформи. Де можна взяти на нормальних умовах, не кажу вже про вигідні, кредити для розвитку виробництва? Не менш гостра проблема — виробники й переробники. Виробити й продати... Що легше? Звичайно, друге. Для прикладу: ми витрачаємо гривню, а той, хто продає, бере одразу свої 60 відсотків. Як людям те куштувати, і що їм їсти? Де таке в світі ще є? Чого не держава, а трейдери продали нашу пшеницю за ціною 1250 гривень за тонну, купивши її в нас по 950 гривень? При цьому держава ще й повернула їм 20 відсотків ПДВ... За що? Ось у білорусів такого розбою немає, так кажуть, що це недемократично. А наживатись на селянині — це демократія!
Для потреб села можна знайти гроші, якщо взяти під контроль грошові потоки. Потрібно зафіксувати ціни — від і до. А далі — ринок. Добре працюєш, маєш низьку собівартість — виживеш. Не можеш чи не хочеш — банкрут. Один підхід до всіх: чи це агропідприємство, чи сирзавод, чи м’ясокомбінат. А то ж ціни нам — виробникам — диктують переробники. Все захапали, приватизували й визнають тільки право сильнішого (точніше — нахабнішого). Якщо електрики диктують їм ціну — мовчать (чому, цікаво?), газовики — теж ідуть на згоду. І як тільки товаровиробник, що хоче піднятися на ноги, просить: «Дайте нам Божу ціну!», то у відповідь чує: «Ні, буде по-нашому». Далі миритись з таким селяни не хочуть і не будуть.
Ціни повинні бути прийнятними для всіх, щоб могли нормально розвиватися і переробники, й товаровиробники. Я не кажу про те, щоб підлаштовувати ціни під те господарство, де тепер надоюють по 300 грамів на корову. Ціни мають бути такими, щоб сильні господарства стали ще сильнішими, а середні підтяглися до сильних.
Пропоную зберегти фіксований податок, ввести закупівельні ціни на сільгосппродукцію, які відповідали б затратам на її виробництво й забезпечували рентабельність не менше 30 відсотків, або норму прибутку на рівні не менше 7—10 відсотків. Слід зафіксувати мінімальні ціни на сільськогосподарську продукцію на рівні нинішніх.
Так само зафіксувати й ціни на енергоносії, зберегти нульову ставку ПДВ на нереалізовану сільгосппродукцію тваринництва. Залишити компенсацію на виготовлену і продану сільгосптехніку до 30 відсотків її вартості, щоб вона стала дешевою для споживачів і вигідною для виробників.
Для підтримки аграрного комплексу має бути законодавчо визначений єдиний земельний податок, що включав би в себе всі податки, які тепер сплачують сільськогосподарські підприємства. Ухвалення такого закону гарантувало б підтримку сільськогосподарських товаровиробників за напрямами пільгового кредитування через механізм здешевлення кредитів. Відповідно до положень цього закону товаровиробники відшкодовували б затрати за користування кредитними ресурсами в розмірі тільки 10 відсотків річних, а решту — держава за рахунок бюджетних коштів.
Хочу, щоб читачі зрозуміли таке: зміни в аграрному секторі економіки конче потрібні. Чому? Як відзначалося на парламентських слуханнях, аграрна сфера щорічно стартово недотримувала на одну гривню функціонуючого власного капіталу 2,2 копійки, а на весь капітал — майже 8 млрд. гривень прибутку. Водночас інші сфери, особливо банки, транспорт і зв’язок, промисловість, отримували значно більші прибутки. Як кажуть, не банкам єдиним жити треба, а всьому народу України. І селянству — теж.
Значної шкоди завдає двовладдя на рівні району й області (районна рада і районна адміністрація) для економіки регіонів. Особливо тоді, коли їх очолюють люди, які належать до різних політичних партій. Мало того, ніяк не вирішать між собою, хто відповідає за стан справ у районі. Я переконаний, що районного голову має обирати все населення, а депутатський корпус — на мажоритарній основі. Практична робота покладається на виконком, щонайменше на пропорційній основі мають обирати депутатів до обласної ради. Кожна районна громада делегує двох депутатів, обраних на місцях.
Назріла територіальна реформа і реформа влади місцевих громад.
Отож не хлібом єдиним живуть у Воскобійниках. Але наголошую: «Буде хліб, буде й пісня. Буде заможним селянин, буде заможна і держава».
Валерій Капленко,генеральний директор СТОВ «Воскобійники»Полтавської області,заслужений працівник сільського господарства України,депутат обласної ради.
