1974 року на радянські кіноекрани вийшов фільм Ю. Карасика «Найспекотніший місяць» — за гучною виставою тодішнього МХАТу «Сталевари». Йдеться, до речі, про липень, коли біля й так розпалених печей люди мають витримувати справжнє пекло. Ми вже й не знаємо, чим керувалася Президія Верховної Ради СРСР, впроваджуючи 1957 року саме в третю неділю липня День металурга. Мабуть, усе ж турботою про робітничий клас...
Напередодні професійного свята ми зустрілися з Олександром Панченком, заступником голови правління, технічним директором одного із провідних запорізьких підприємств — ВАТ «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» імені О. М. Кузьміна». Тут цей завод називають просто «Дніпроспецсталь», а ще частіше — ДСС.
Наша довідка
Завод розпочав свою роботу через 10—15 хвилин після пуску в експлуатацію Дніпрогесу, потужності якого й були призначені для виготовлення алюмінію на Дніпровському алюмінієвому заводі (нині ЗАлК) та спеціальних сталей на нинішньому ДСС. Уже 1933 року тут освоїли випуск підшипникових сталей, наступного — неіржавіючих кислотостійких хромо-нікелевих. Від 50-х років XX століття в історичних хроніках заводу з’являються згадки: «вперше у світі», «перший у світі», «найбільший у Європі». Сьогодні підприємство домінує на ринках СНД і активно розширює присутність на ринках Європи та Північної Америки. Високотехнологічне виробництво без продукції ДСС неможливе.
— Важко уявити високотехнологічне виробництво без продукції «Дніпроспецсталі». Поза тим металургію все ж вважають сировинною галуззю...
— Це не про нас. Бо ми були, є і, сподіваюся, будемо, напевно, найвисокотехнологічнішим підприємством нашої галузі. 
Зрозуміло, що ми пишаємося й історією заводу, і його сьогоденням, бо є чим пишатися! Ми виплавляємо всі марки неіржавіючої сталі, сплави на основі нікелю, що витримують дуже високу температуру. Іншими словами, в нас свій споживач, який вимагає відповідної якості продукції. А це 800 марок сталі та 400 її так званих профілів — товщиною від 2 до 450 міліметрів. З відповідною ж термообробкою та застосовуванням інших технологічних прийомів.
— А як найспекотніший місяць липень впливає на передсвяткові настрої?
— На виробництво, особливо металургійне — з його гігантськими спорудами, завжди впливають погодні умови. У холод — це високі енергозатрати, а в спеку помітно погіршуються умови праці. Адже температура печі 1500—1600 градусів за Цельсієм, тому поряд і так, як мовиться, нехолодно. Коли ж додати до цього ще 40 градусів, котрі на вулиці, то буде й «зовсім тепло». Хоча чимало зроблено, щоб полегшити умови праці. Зокрема, на пульті управління і на кранах працюють кондиціонери, а для металургів, які мають стояти біля печей, створені спеціальні кімнати відпочинку з тими самими кондиціонерами, де можна трішки відійти від дуже високого температурного режиму праці. Та й узагалі, сьогодні не 50-ті роки, бо суттєво зменшена частка ручної праці. Вона лишилася там, де без неї не обійтися.
— Чи відчувають на «Дніпроспецсталі» кризу?
— Кризу ми пережили із втратами, але, як мовиться, на плаву. Ще в квітні ми вийшли на 20 тисяч тонн щомісячного виробництва — це 80 відсотків від докризових показників. Ми зберегли свої ніші на ринках, технології, виробництво. А, головне, ми зберегли спеціалістів та й, фактично, майже весь колектив. Сьогодні — це 6,5 тисячі робітників та інженерно-технічних працівників. Не потрібно, мабуть, пояснювати, що для підготовки фахівців того рівня, якого вимагає наше виробництво, знадобилися б роки.
Узагалі-то світова криза 2008 року почалася з «великої металургії», тобто з домен і мартенів, або, говорячи мовою фахівців — з виробництва конструкційних марок сталей. Сталося це в червні, а в грудні 2008-го й ми відчули справжній обвал продажів. Підприємство перейшло на 30 відсотків від об’ємів докризового виробництва. Чому? Та тому, що фінансова криза підкосила головних наших споживачів — будівельників, машинобудівників та енергетиків, і попит, й ціни значно впали. Скажу таке: вся наша продукція прив’язана до так званої «чорної заготовки» — від її ціни обраховуються уже вартість усіх марок сталі. Так ось — у пік кризи ціна тієї заготовки впала від 1100 доларів за тонну до 125 доларів.
Про прибутки можна було лише мріяти. Ми мали хоча б виживати, бо працювати доводилося в ситуації серйозного дефіциту оборотних коштів. Сьогодні, коли ситуація в галузі дещо стабілізувалася, маємо вже нормальний портфель замовлень, наприклад, на поточний квартал. Хоча не все так гладко, як того хотілося б. 
Зокрема, постали проблеми з кредитами, а ще — майже відсутність внутрішнього попиту. Через обставини, що склалися на ринку України, ми сьогодні експортно-орієнтоване підприємство, а, отже, суттєво залежимо від процедури повернення ПДВ. Сьогодні «Дніпроспецсталі» не повернуто тільки офіційно підтверджених 120 мільйонів гривень, а ці кошти зовсім не зайві.
— Олександре Івановичу, ДДС — чи не найголовніший постраждалий від подій 27 травня на Балці Середній. Адже відходи саме вашого виробництва найцінніші для «металістів»?
— Цілком правильно. Тому підкреслю, що проблема Балки Середньої існує відтоді, як у Запоріжжі з’явився перший приймальний пункт металобрухту. Я хотів ще і ще раз наголосити, що йдеться не про якийсь полігон сміттєвих відходів. Наші шлакові відвали — це справжній заводський цех, у який в 2007 році вкладені немалі кошти, зокрема, для глибокої переробки шлаків. Налагоджене їхнє сортування, і найцінніша частина відходів знову повертається у виробництво. Інша ж частина використовується як різноманітні наповнювачі та підсипки в будівництві. Це вигідно нам з екологічних міркувань, вигідно й будівельникам через низькі ціни збіднених шлаків.
Щодо ідеї визнати шлакові відходи головних запорізьких підприємств, з майже 80-річною історією, техногенним родовищем, то з нею носяться вже більш як 10 років. Мета тут одна — прибрати до рук джерело металобрухту. А у випадку з відвалами ДСС — ще й дуже цінного металобрухту. Без якого наше виробництво, фактично, неможливе. Сьогодні ми працюємо на мінімально можливих потужностях, бо проста зупинка печі через дефіцит площ під відвали (а в нас працює сьогодні чотири печі) — це одноразова втрата 500 тисяч гривень. І плюс — втрата часу на обов’язкову перебірку печі.
Тому на останні події, а саме — на початок реальної роботи комісії голови Запорізької облдержадміністрації Бориса Петрова дивлюся з оптимізмом. За великим рахунком, це просто перемога здорового глузду. І, зрештою, державний підхід до абсолютно «рукотворної», на наш погляд, проблеми.
Запоріжжя.