Із досьє «Голосу України»

Василь Голобородько народився у селі Адріянопіль на Луганщині у селянській родині. Уже перші журнальні публікації (1963—1965 рр.) молодого поета привернули до себе увагу відомих українських поетів та письменників, Олесь Гончар назвав його «надією української літератури». Однак з 1969-го і до 1986 року твори Голобородька в Україні не друкувалися. У 1970-му видавництво «Смолоскип» у США видало його збірку «Летюче віконце», і це стало приводом для переслідування поета. І все-таки його ім’я випурхнуло за залізні радянські грати: у 1983 році в Югославії було видано антологію світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». До збірки увійшли твори відомих у світі поетів, серед яких був і українець, не визнаний у рідній країні. Пізніше Василь Голобородько видав кілька своїх збірок на батьківщині. Він — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченко, премій імені В. Симоненко та М. Трублаїні. Твори Василя Голобородька перекладені на англійську, польську, португальську, естонську, французьку, німецьку та інші мови. Сьогодні він живе і працює у Луганську.

 

— Скажіть, Василю Івановичу, з якого часу, в якому віці ви прийшли до думки, що Україна повинна бути суверенною, незалежною державою?

— Відверто кажучи, у 60-ті роки, коли я жив більш-менш свідомим життям, навчаючись у Києві, думок про це не було. Заяви про непорушність Радянського Союзу звучали дуже переконливо і негатива, здавалося б, не несли. Отже, виступати проти дружби народів, проти братів з «єдиної радянської сім’ї» — такого навіть на думку не спадало, бо вважалось абсурдним. Інша справа — українська мова, точніше сказати, її незалежність. Я був проти русифікації. Зокрема, коли вчився у Донецькому університеті на українській філології, відверто висловлювався проти того, що навіть на українському відділенні переважна частина лекцій читалася російською мовою. А ще серед студентів поширював працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Мабуть, я став небезпечним для керівників університету, бо мене за цю книгу і за мої вірші, які були «якимись не такими», невдовзі з вузу виключили. Десь у цей час була «зарізана» і моя перша збірка віршів. До речі, вже у наш час мені показали один документ минулих років, в якому перший секретар Донецького обкому партії Дехтярьов повідомляв стосовно мене, що «была пресечена попытка националистической пропаганды». По суті, цей факт моєї біографії зіпсував моє життя, бо не дав мені можливості довчитись, перекрив мені шлях до Літературного інституту. У рідній країні мене не друкували вісімнадцять років. Особливий нагляд з боку КДБ був за мною у 80-ті роки, коли проходили Олімпійські ігри у Москві. Певно, стежили, щоб я не передав за кордон свої вірші. Справа у тому, що моя перша збірка, якій було відмовлено у друці, вийшла у 1970 році у Парижі. Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності, бо логіка була простою: оскільки поет друкується за кордоном — значить, він ворог... Прийняття Декларації про суверенітет України я, звичайно ж, сприйняв позитивно, бо це був перший крок до незалежності. З’явилася надія, що в нашій країні все зміниться на краще. Принаймні буде свобода слова, свобода друку.

— 1990 рік, коли була прийнята Декларація, певно, пам’ятається вам не лише прийняттям такого важливого для країни документа. Цього року вийшла ваша перша збірка «Ікар на метеликових крилах».

— Взагалі-то вона була не першою. В 1988-му я нарешті зміг надрукувати свої вірші у невеличкій збірці «Зелен день», яка вийшла тиражем всього тисячу примірників, але, самі розумієте, що вибір творів не завжди залежав від мого бажання. А от збірка «Ікар на метеликових крилах», яку видало київське видавництво «Молодь», — це вже серйозна робота. Через два роки побачила світ ще одна моя збірка — більш вільна, розкута. В ній я сказав усе, про що думав, що відчував.

— До речі, у ваших віршах можна простежити таку думку: свою незалежність Україна здобула, а національної самосвідомості досі не виховала. Особливо на сході України.

— На жаль, це так. У нас усюди домінує російська мова — в газетах, на радіо і телебаченні. Українське кіно, по суті, знищене. За стільки років зняли лише «Молитву про Мазепу» і показуємо в основному російський героїзм. Ви запитаєте, чому так сталося? Ні з ким було розбудовувати Україну. По-перше, наші люди виявились зіпсованими радянською дійсністю, по-друге, до керівництва країною прийшли колишні комуністи і комсомольці, які не змогли сформулювати українську ідею, створити українське поле. Я вам скажу, що на сході до українських поетів ставились дуже прискіпливо. Якщо західну Україну тримали як резервацію, дозволяючи пророщувати певні ростки культури та мистецтва, то на сході була повна русифікація. Хоча у моїх віршах, наприклад, політичних мотивів зовсім мало, більше я звертався до фольклору, однак постійно був під наглядом. Адже я звертався до української спадщини, тобто до народного коріння, і це не подобалось.

— А зараз ситуація змінилась?

— Коли у 90-му прийняли Декларацію про державний суверенітет України, логічний акцент ставився на слові — СУВЕРЕНІТЕТ! Це сильне поняття, воно народжує гордість, стверджує гідність. На жаль, сьогодні у цьому сполученні акцент ставиться на іншому слові — декларація. Декларувати, тобто говорити, і все. Нашу незалежність слід наповнити українським змістом. Я розумію це як розвиток рідної мови, національної культури, мистецтва. І розвиток економіки також, оскільки за рахунок цього ми можемо створювати духовну культурну спадщину. Повинна бути підтримка і з боку держави. На жаль, нічого втішного тут сказати не можу.

— Іван Дзюба казав, що ви не шукаєте прямої відповіді на пекучі проблеми буття. Ваша поезія — це своєрідний погляд на людину зсередини «в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності».

— Я змушую людину звернутися до себе, до своєї історії, щоб вона була уважною до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Тобто хочу розбудити її національну самосвідомість.

— Якими віршами ви б закінчили сьогоднішню тему нашої розмови про двадцятиріччя прийняття Декларації про суверенітет України?

— Я прочитаю свого вірша і нехай кожен над ним замислиться.

Добрий знайомий Параджанова

Тепер, де тільки можна, хвалиться

Своїм близьким знайомством із ним,

І діти доброго знайомого — туди ж.

Але цей добрий знайомий Параджанова

Був добрим офіцером каральної системи

І знаходився з протилежного від

Параджанова боку —

По той бік колючого дроту та «плутанки».

Але цей добрий знайомий Параджанова

Ходив сюди-туди — заходив до табору

І виходив з табору —

А поет Параджанов не мав змоги ходити туди-сюди,

Бо він — сидів, відбував покарання під наглядом теперішнього доброго знайомого.

Луганськ.

Фото автора.