Із досьє «Голосу України»
Іван Ярмошик (праворуч) — кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та правознавства Житомирського державного університету імені Івана Франка, докторант кафедри історії України Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Раніше працював в обласному краєзнавчому музеї, був відповідальним секретарем обласної організації Українського товариства охорони пам’яток. В університеті з 2000 року. Чотири роки був деканом історичного факультету.
Микола Новик — доцент кафедри всесвітньої історії і правознавства Житомирського державного університету імені Івана Франка. Працює в цьому вузі більше тридцяти років. Читає студентам курси теорії держави і права та конституційне право України.
Доцентів Житомирського держуніверситету Миколу Новика та Івана Ярмошика я застав з текстом Декларації про державний суверенітет України в руках: вони готувалися до «круглого столу», присвяченого двадцятиріччю з часу прийняття цього документа. Його намічено провести 16 липня.
— Минуло лише 20 років, а людей дуже легко здивувати, згадуючи деякі подробиці, пов’язані з прийняттям цього документа. Уже мало хто пам’ятає, що це питання було винесено на сесію Верховної Ради відповідно до резолюції, прийнятої на з’їзді Компартії України. Депутатам, які прибули на сесію, вручили проекти документів, серед яких був і текст Декларації про державний суверенітет Української РСР. Щоправда, як з іронією згадують тепер учасники тих подій, абревіатура СРСР зустрічалася там через слово, а Україна згадувалася рідко. Після палких дебатів був прийнятий зовсім інший текст. Причому за нього проголосували і депутати-комуністи. Як це стало можливим?
І. Ярмошик: Згадаймо події, що передували цьому. Горбачов не випадково проголосив курс на перебудову та гласність. Проведення економічної реформи натрапило на опір всередині самої партії. Горбачов прагнув за допомогою «гласності» та «соціалістичного плюралізму» активізувати народні маси, щоб послабити позиції тих, хто виступав проти змін.
М. Новик: Але його сподівання на те, що цю активність мас можна контролювати, не справдилися. Вже влітку 1989 року країну потряс страйк шахтарів. А згадаймо, як проходили вибори народних депутатів СРСР у Житомирі. Опозиційна до КПРС кандидат, хоч прізвищ у бюлетені було багато, набрала рекордну в цілому по Союзу кількість голосів, набагато більше навіть за Єльцина. А допоміг їй у цьому той опір, що чинили партійні органи. Люди, які там працювали, продовжували мислити по-старому, не розуміючи, що ситуація докорінно змінилася. Авторитет КПРС падав. Надто велика прірва була між лозунгами і реальною ситуацією. Економіка деградувала. Всі потерпали від тотального дефіциту товарів. 239 депутатів Верховної Ради, тобто більшість, була в той час від КПРС. Вони теж зрозуміли: настрої мас треба враховувати.
— Пригадую історію, що стосується вишу, в стінах якого ми перебуваємо. В одному з виступів на обласній партійній конференції в лютому 1974 року прозвучало: «Літератори області цілком підтримують принципову партійну оцінку докторської дисертації С. Пінчука. На звітно-виборних зборах письменницької організації ця робота була піддана гострій критиці як твір, написаний з націоналістичних позицій». Той «ізм», як можна було зрозуміти, зводився до одного: в дисертації мало було сказано про «колиску трьох братніх народів». Минуло лише чверть століття — і такий разючий поворот: комуністи теж проголосували за суверенітет України.
М. Новик: Свою роль відіграло те, що перед цим суверенітет проголосила Російська Федерація. А найголовніше — за кілька років гласності ситуація докорінно змінилася. Поступово стала відкриватися правда про сторінки української історії XX століття, які раніше взагалі замовчувалися або висвітлювалися спотворено. А дискусія про національну символіку вилилася в практичні дії. Житомир, зокрема, став четвертим обласним центром України, де поряд з тодішнім державним прапором УРСР було піднято синьо-жовтий, і сталося це за місяць до прийняття Декларації. Перед цим, у лютому, Житомир став свідком іншої важливої події: через нього пройшов живий людський ланцюг на честь річниці Акта злуки УНР і ЗУНР.
І. Ярмошик: Варто згадати і про те, який резонанс мало створення Народного руху України за перебудову у вересні 1989 року, затим — прийняття закону, за яким українська мова стала державною. Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.
— У тому, що Декларація має історичне значення, ніхто не сумнівається. Питання в іншому: належить цей документ історії чи актуальний і нині, після прийняття Акта проголошення Незалежності і Конституції України?
М. Новик: Як може втратити актуальність документ, у якому йдеться про необхідність самовизначення українського народу, утворення своєї держави, до того ж в існуючих на той час кордонах, уперше сказано і про те, що Україна має своє громадянство, про верховенство Конституції та законів України на її території, розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову?
І. Ярмошик: Відкривши нову сторінку історії України, Декларація ніколи не втратить своєї цінності, бо містить положення, які залишаються актуальними. Сьогоднішнього дня без учорашнього не буває.
— Чому наше становлення проходить так важко?
М. Новик: Бо Україна століттями не мала державності. Здобувши її, ми не навчилися керуватися конституційними нормами. Кожен політик, отримавши повноваження, намагається жити за своїм розумінням влади. Якби дотримувалися вимог Конституції, усі основні питання вирішили б.
Житомир.
Фото автора.