Тільки згуртованою родиною побудуємо достойне життя

— На посаду «першого» міськкому я прийшов «не в білих рукавичках». За плечима мав досвід роботи у шахтарських колективах. Знав, якою солоною ціною добувається хліб насущний, які настрої панують серед робітників, інженерно-технічних працівників. Тоді у повітрі витав дух змін. Адже ставало зрозумілим, що жити так, як ми досі жили, не можна. В ізоляції від цивілізованого світу, його демократичних надбань, технологій, прогресу в цілому. У горбачовську «перестройку» у пресі з’явилися матеріали, котрі змушували на багато що поглянути по-новому. Втім, якщо говорити щиро, то моєму поколінню доводилося вивчати дві історії своєї держави. Одну — у школі, в інституті. Другу — вдома. Моя бабуся переповідала мені, як тяжко жила наша родина у період колективізації і голоду 33-го року. Як пережила війну, післявоєнне лихоліття... З’явилося відчуття, що система, котра працювала упродовж семи десятиліть, веде не до «світлого майбутнього», а в нікуди. У 1990 році, коли Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет України, я залишив стіни міськкому партії і повернувся у звичне для мене шахтарське середовище. Політичні рішення парламенту вселяли надію на початок нового шляху розвитку України. Потрібно було у поті чола свого напружено працювати, підкріплювати політику стабільною економікою. Так я розумів тоді своє завдання у житті. Втім, ці погляди не змінилися й до сьогодні.

— Коріння мого роду з Черкащини. Є на лівому березі Дніпра село з чудовою назвою — Богуславець. Там здавна жили Тулуби. У Богуславці народився мій батько Борис Іванович. Він рано залишився без батька, і його разом з двома братами і сестрою ростила сама мати, Меланія Іванівна. Була вона великою трудівницею й людиною щедрої на добро душі. У колгоспі, де вона працювала у ланці, не платили грошей. Й можна собі тільки уявити, як бідувала вдова з чотирма дітьми. Щоб швидше стати на ноги і допомагати матері, батько поїхав на Донбас. Там згодом одружився. Там народився я. Усе своє дитинство, скільки пам’ятаю, я приїздив у Богуславець до бабусі Меланії на літні канікули. Але не відпочивати, а працювати. У полі, на фермі, на жнивах. Усі зароблені гроші, до копійки, я віддавав бабусі. Вона раділа такій підмозі.

Після закінчення школи у шахту я спустився разом з батьком. Рік працював підземним постачальником-такелажником. Вийшов з шахти змужнілим, дорослим. Навіть згодом, в інституті, відчував перевагу перед своїми «зеленими» однокурсниками, котрі не нюхали вугільного пилу. Ось так з селянського роду виріс ще один, шахтарський рід.

— Це була надзвичайно тяжка праця. Я хотів би низько вклонитися сільським трударям, на плечі яких ліг обов’язок відбудови вугільного басейну. У професійне свято, День шахтаря, хочу провести зустріч з черкащанами, котрі працювали на шахтах Донбасу. Держава свого часу мала про них подбати. І нехай відтоді чимало спливло води. Однак, гадаю, тепле, щире, від душі мовлене слово подяки ніколи не пізно сказати. Хто з колишніх шахтарів побажає побувати на Донбасі у місцях, де починалася їх робітнича біографія, — ми із задоволенням організуємо таку поїздку. Зустріч з юністю.

— На жаль, є політики, котрі тільки те й роблять, що сіють розбрат між жителями різних регіонів держави. Ми ж націлені на об’єднання. Україна, як матір, для всіх одна. Нам нема чого ділити ні з галичанами, ні з подолянами, ні з кримчанами. У війну, у післявоєнний період, люди підтримували одне одного, разом відбудовували зруйноване господарство. Тільки спільно, однією родиною, ми зможемо побудувати демократичне суспільство і достойне життя.

— В історичній літературі я читав, що у середньовіччі всіх українців, осілих на берегах Дніпра, називали черкасами. Саме тут, на південних рубежах староруської держави, зародилося козацтво. Найбільші національно-визвольні війни і повстання за волю і долю України розпочиналися на черкаських землях. Мабуть, не випадково, що за найсучаснішими комп’ютерними розрахунками географічний центр України визначено також на території нашої області. Це околиця села Мар’янівки Шполянського району. Ось чому зовсім не перебільшення, що Шевченків край вважають духовним осердям України. До державного свята, Дня Незалежності, ми завершимо реконструкцію Музею Великого Кобзаря на Чернечій горі у Каневі і запросимо на його відкриття представників усіх регіонів. Після кількарічної перерви, яку штучно створила попередня влада, Шевченківський національний заповідник знову відновить свою повнокровну діяльність. Кожен громадянин України, гості нашої держави матимуть невдовзі можливість приїхати на прощу до Тараса, оглянути меморіал, музей, осмислити на найвищій духовній вершині України життя видатного сина нації і своє. Постать Тараса Шевченка, на мою думку, об’єднує наш народ, вивищує його, пробуджує історичну пам’ять.

— Не хочеться знову згадувати попередніх керівників Черкащини, але від них у спадок залишився цілий гордіїв вузол невирішених питань. Причому таких, котрі потрібно було розв’язувати не сьогодні, не вчора, а ще позавчора. Це, зокрема, стосується проблеми обласної дитячої лікарні. Черкащина — єдина серед інших областей, котра досі не має спеціалізованого медичного закладу допомоги матері й дитини. Я дивуюся, як можна було розтягнути зведення такої лікарні на два десятки років?! Як можна було споруджувати палаци відпочинку для дорослих, а лікувальний дитячий заклад залишати ні з чим?! Тепер те, що не змогли чи не захотіли добудувати ще у минулому столітті, ми зобов’язались завершити впродовж одного року. У цьому нас підтримує Президент України Віктор Янукович та Прем’єр-міністр Микола Азаров. Те ж саме стосується стратегічного об’єкта — залізнично-автомобільного мосту через Дніпро у районі Черкас, який потребує серйозної реконструкції. В області також є чимало населених пунктів, де розпочато, але не завершено будівництво газопроводів. Жителі не одного десятка сіл і селищ також сподіваються на нашу ефективну роботу. Переконаний, ми виправдаємо їх довір’я.

— Так, червневі і липневі зливи та буревії, котрі пронеслися над значною частиною області, змусили похвилюватися кожного, хто вболіває за врожай. Та все ж, попри випробування стихією, наші аграрії зорієнтовані на злагоджене проведення жнив і добрий ужинок. У цілому сільське господарство Черкащини працює успішно і тримає першість серед регіонів України за обсягом виробництва сільгосппродукції на душу населення та за темпами його зростання. І це не дивно. Область володіє понад мільйоном гектарів орної землі. Рівно стільки продуктивних сільгоспугідь має вся держава Австрія. Тому щорічне виробництво 2—3 мільйонів тонн зерна — це не рекорд, а норма. Інша справа, яку економічну вигоду має селянин з цих мільйонів тонн вирощеного хліба. Над цим нам потрібно добре попрацювати. Щоб зароблене мозолями трударів не осідало у кишенях зернотрейдерів та спритних ділків-перекупників, а поверталося у господарство, зміцнювало його економіку, покращувало достаток селянських родин.

— Є тільки бажання сповна використати свій досвід, знання та вміння і принести якомога більше добра черкащанам. Цей край, рясно политий хліборобським потом, козацькою і солдатською кров’ю, заслуговує на краще життя. У день прийняття Декларації про державний суверенітет України господарський актив області, представники інтелігенції і громадських організацій зберуться у першій історичній столиці України — гетьманському Чигирині. На Богдановій горі, біля фортеці гетьмана Дорошенка, ми проведемо народне віче. Говоритимемо про те, що вдалося зробити за ці 20 років після ухвалення Декларації, й про те, що не дає спокою, болить кожному. Щоб рухатися вперед, необхідно озирнутися назад. Проаналізувати свої помилки, аби не повторювати їх у майбутньому. У цей святковий день покладемо квіти до пам’ятника великому державотворцю, дипломату і полководцю, Богдану Хмельницькому. І сьогодні видатний гетьман служить нам взірцем, як у найскладніших політичних, економічних, соціальних умовах потрібно відстоювати і будувати державу. Як треба вміти жити з сусідами, використовувати їх сильні і слабкі сторони. Військову доблесть і державницьку, дипломатичну мудрість гетьмана Богдана Хмельницького визнавала вся Європа. У столичному Чигирині у сімнадцятому столітті постійно перебувало 14 іноземних посольств, котрі мали за честь зустрітися з легендарним правителем козаків. Через два роки, 2012-го, ми плануємо відзначати 500-ліття заснування славного Чигирина і на свято запросимо представників з усіх областей України, а також зарубіжних гостей з тих країн, чиї посольства стояли у гетьманській столиці ще у середньовіччі. Такий перегук століть нагадає всім, що ми — європейці. Й що ми не йдемо до Європи. Ми завжди жили, воювали, творили, працювали на цьому континенті.

— Це приємна новина. Бажаю вам, Сергію Борисовичу, здійснення всіх планів і задумів! Щоб батьківщина Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького відповідала своєму історичному призначенню!