Роман Гром’як: «Вітчизна знову буде вистраждана, але вже по-іншому»

Шістнадцятого липня 1990-го багато людей вітали один одного. У старших віком виступали на очах сльози. Скептики, як завжди, бурчали: «Поживемо — побачимо...» Розважливі, бувалі в політиці, слушно твердили: «З проголошенням Декларації про державний суверенітет ми ще не стаємо самостійною державою в повному розумінні цього слова, потрібні закони». Так згадує про події двадцятилітньої давності доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії літератури і порівнювального літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Роман Гром’як.

На той час він був у Москві. Депутати Верховної Ради СРСР від України, серед яких був і тернопільський професор філології, раділи події, що відбулася у Києві. Через рік союзних депутатів запросять до сесійної зали українського парламенту, і він буде свідком проголошення Акта про незалежність України. До того часу він, щоправда, напише заяву про дострокове складення з себе депутатських повноважень. Роман Гром’як був серед тих небагатьох депутатів союзного парламенту останнього скликання, котрі проголосували за реформування СРСР. Їх було небагато: чоловік шістдесят із 1200, що налічували депутатський корпус.

Роман Теодорович вважає, що саме його обрання депутатом дало поштовх до вільного волевиявлення, подолання страху в місцевих людей. Конкурентом на виборах у нього була директорка Тернопільського бавовняного комбінату, яку всіляко підтримувала влада. А його кандидатуру висунули викладачі педагогічного вузу. За те, що фото Гром’яка у вишиванці надрукувала місцева газета, її редакторка мало не позбулася посади. І все ж виборці округу №516 більшість голосів віддали за вченого. Стосовно нього часто можна вживати слово «вперше». Він був першим головою Товариства української мови імені Шевченка в області, першим головою обласного осередку Демократичної партії України, першим представником Президента України на Тернопільщині. До речі, на цю посаду його рекомендував Дмитро Павличко. Коли Леонід Кравчук запросив Романа Гром’яка на розмову, то поремствував, що він гуманітарій, а не господарник, але поки той доїхав до Тернополя, з’явився указ про призначення Романа Теодоровича представником Президента в Тернопільській області. «Тоді навіть ходили плітки, що Гром’як проводить засідання кафедри, а не господарську нараду, — самокритично визнає Роман Теодорович, — але я дібрав собі грамотних заступників. Перед поїздкою у район вони мене консультували, готували матеріали».

До речі, про те, що письменники взялися не за свою справу, говорили й українці з діаспори. «Одна пані каже: «Ви хоч уявляєте, що творите історію?» — згадує мій співрозмовник. — Інший відомий представник діаспори висловився так: «Це добре, що ви мислите про соборність. Але було б краще, якби на місці філолога й письменника були економіст і господарник. Справи пішли б швидше».

Справді, поки гуманітарії витали в хмарах, практичні люди взялися за приватизацію. Тоді модно було порівнювати Україну з Польщею, Францією. Вважалося, що вона для цього мала великий потенціал, зрештою, так і було. На жаль, ми не змогли його реалізувати, тож не дивно, що прості люди почали говорити: «Ми не за таку Україну голосували». Для чого було так нещадно розтягувати колгоспи, чому було не зберегти те, що мали, і примножувати його? Як зробив це відомий в області господарник, Герой України Олег Крижовачук, господарство якого вважається одним із кращих в Україні. Але більшість так званих господарників показали приклад, як розтягувати спільне майно, а люди вже підбирали за ними рештки. «Не чужинці прийшли нам руйнувати, самі українці своїми руками знищили до фундаменту господарку, а збудувати нову виявилося не так просто», — розмірковує нині один із першопрохідців становлення нашої державності.

Професор Гром’як каже, що ідеали незалежної соборної держави живуть у ньому з дитинства. Батько, дядько і старший брат відсиділи за те, що допомагали «хлопцям із лісу». Батько воював у польській, згодом у радянській армії, був санінструктором. У післявоєнні роки його часто викликали надавати медичну допомогу пораненим воякам ОУН-УПА, збирав для них бинти, спирт, медикаменти. Не дивно, що сини також мріяли про самостійну Україну. «Коли я балотувався до Верховної Ради, — згадує Роман Теодорович, — мама плакала і просила покинути той замір. Страх у місцевих людях жив постійно. Дехто радив сушити сухарі». Каже, що вмів говорити з людьми, переконувати їх, але було б добре, якби зусилля тих, хто вимріяв самостійну Україну не в одному поколінні, підкріплювались конкретними знаннями, як це зробити. На жаль, у багатьох випадках переважав ура-патріотизм.

Нині він відійшов від активної політики, знову займається студентами, аспірантами, докторантами. Але не перестає цікавитися тим, що діється у державі. Дивує, що депутатство багато хто перетворив на комерцію, лобіює інтереси багачів. За часів його союзного депутатства такого й уявити собі не можна було. Регулярні прийоми виборців, щире намагання їм допомогти, велика відповідальність... І допомагав багатьом, люди й досі про це пам’ятають. З обранням депутатів за партійним принципом зв’язок із виборцями фактично перервано. А вже на місцевому рівні цей принцип взагалі не годиться. Треба обирати тих, кого люди добре знають, а не «котів» у партійних мішках. Не гріх згадати й про вимоги до обранців — три «П»: патріотизм, професіоналізм, порядність, які були в ходу в дев’яності. Вони нині актуальні, як ніколи.

Професору болить, що ті наміри й бажання, які породило українство, нині потрохи чахнуть. Пішли на спад моральні устої. Зрештою, багато що з того, про що мріялось двадцять років тому, не вдалося реалізувати. Не раз обпікав сором за нашу зневіру, байдужість, взаємопоборювання... І все ж Роман Гром’як вірить в Україну. Запорукою цього є те, що Народ сягає рівня Нації. Україна знову буде вистраждана, але вже по-іншому, ніж попередніми поколіннями. Важливо врахувати допущені помилки. Чи буде це на нашому віку — сказати важко. Але обов’язково буде!

До речі, Роман Теодорович щиро зрадів подарунку від «Голосу України» — книзі «Еволюція влади», написаній журналістами газети. Адже це також живі сторінки історії, яку творив і він.

Тернопільська область.