Із досьє «Голосу України»
Сергій Гриневецький народився 25 вересня 1957 року в с. Лужанка Тарутинського району Одеської області. Народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки. Працював інженером-технологом, завідувачем ремонтних майстерень, був першим секретарем Роздільнянського райкому ЛКСМУ, другим, першим секретарем Одеського обкому ЛКСМУ, першим секретарем Роздільнянського райкому Компартії України. В 1994—1995 роках — керівник секретаріату Одеської обласної ради, в 1996—1998 — перший заступник, а 1998—2005 — голова Одеської обласної державної адміністрації. В 1999—2005 роках очолював Одеську облраду.— Сергію Рафаїловичу, 16 липня ми відзначаємо 20-річчя ухвалення Декларації про державний суверенітет України. З висоти часу як би ви оцінили значення цього документа в новітній історії нашої держави?
— Я запропонував би поглянути на це питання трохи ширше. Давайте подивимось на значення цього документа в історії України в цілому. Адже в декларації йшла мова про державний суверенітет Української РСР, яка на той час перебувала у складі Радянського Союзу. У суспільстві і досі триває процес переоцінки різних етапів нашої історії, у тому числі й радянського періоду. Нещодавно були навіть спроби фарбувати цей період виключно чорними фарбами, створювати музеї «радянської окупації» тощо. Але давайте заглянемо трохи далі. Українська державність зникла у другій половині XVІІІ століття і аж до початку XX століття українці не мали власної держави. 1917 рік, національне пробудження, створення Української Народної Республіки. Вона загинула, але комуністичне керівництво було змушене рахуватися з національними прагненнями українців. Без Української Народної Республіки і Української держави не було б Української РСР, а без Української РСР — сучасної України в її кордонах.
Згадаймо, що проголошувала Декларація: по-перше, державний суверенітет України «як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». По-друге, власне громадянство. По-третє, правом виступати від імені всього народу наділялася Верховна Рада, тим самим було закладено основи для політичного плюралізму. По-четверте, економічну самостійність, самостійну банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, і навіть передбачалася можливість введення своєї грошової одиниці. І, нарешті, намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою.
Це ще не була незалежність, адже існував СРСР, але це вже був перший крок до неї, заявка на неї.
— З огляду на пройдений з того часу шлях чи можемо ми сказати, що тоді було обрано вірний курс? Як ми можемо оцінити прожиту двадцятирічку?
— Будьмо відверті. Україна стала незалежною через збіг обставин, в результаті компромісу між частиною правлячої верхівки й національними силами. Саме цей компроміс зумовив певну неоднозначність у її розвитку. Інтелектуальна гегемонія, політична й конституційна влада формувалася під впливом західноукраїнських політиків, у той час як економічна влада та політико-економічні еліти формувалися на сході. Як результат, відбувся своєрідний дисонанс між заявленими політичними цілями і економічними реаліями.
Що ми маємо сьогодні? Досі так і не сформовано цілісний стратегічний план розвитку держави, не відбулася структурна реорганізація економіки з урахуванням регіонального фактору, не вироблено національну ідею.
Маємо свого роду «цивілізаційного спрута», в основі якого — спотворена структура власності, деформована структура виробництва, тіньова діяльність практично у всіх сферах економіки, тотальна корупція і хабарництво. На додаток — далеке від досконалості законодавство, надмірно бюрократизована виконавча влада, вкрай заплутана, деформована і безвідповідальна судова система, а також абсолютно не залежний від державної волі і непрофесіонально керований Національний банк. Україна демонструє сьогодні модель зовнішньоторговельних відносин, характерних для слаборозвинених країн: експорт товарів з низькою часткою доданої вартості поряд із масовим імпортом морально застарілих технологій і залежаної продукції. Економіка держави поступово трансформується на сировинний придаток розвинених економік.
— Чи не занадто похмура картина для свята?
— Може, й так, але — не підфарбована картина. Подібні свята — це, перш за все, можливість оглянути пройдений шлях, щоб побачити ті помилки, які були допущені і які потрібно виправити. Україна як держава відбулася, але її суверенітет, задекларований у 1990 році, щоразу зазнає випробувань. Є об’єктивні обставини. Ми отримали незалежність в епоху, коли в світі формуються економічні та політичні союзи, які передбачають певні обмеження суверенітету, в епоху глобалізації, яка передбачає більш високий рівень інтегрованості національних економік у світову. Ми мусимо рахуватися з цими обставинами. Але є і суб’єктивний чинник, зокрема відверті прорахунки та помилки вітчизняного політичного класу. Деякі з них, на жаль, виправити неможливо. Але в України є шанс утвердитися в ролі потужної європейської держави. І залежить це від політичної волі еліти.
Наприклад, недавно Верховна Рада ухвалила зміни до Закону «Про основи національної безпеки», якими знято болюче питання про вступ до НАТО, що розколювало та ослаблювало країну. На офіційному рівні проголошено бажання отримати позаблоковий статус, що, до речі, відповідає духові Декларації про державний суверенітет. Я вважаю, що найкращим для України був би статус постійно нейтральної держави. Як свого часу Декларація була кроком до незалежності, так і позаблоковий статус є кроком до постійного та активного нейтралітету.
Одеса.
