Наріжний камінь державності

Перед тим, як висловити своє бачення, свою позицію щодо 20-річчя прийняття Декларації про суверенітет України на першій сесії Верховної Ради Української РСР 12-го скликання 16 липня 1990 року (з часом це скликання перейменоване в перше) під моїм головуванням, на мою думку, треба коротко згадати про політичне, економічне та соціальне становище, яке було в той час в Україні, про склад обраних депутатів 4 березня 1990 року (участь у виборах взяли понад 31 мільйон (85 відсотків) виборців).

Особливість тих виборів полягала в тому, що вони вперше проходили на основі нових демократичних законів, за широкої гласності, під контролем виборців. Уперше найвищий законодавчий орган держави було сформовано не одностайним голосуванням за кандидатів у депутати, а в умовах альтернативності, гострої передвиборної боротьби, без будь-якого регламентування основного складу кандидатів у депутати. Кандидатів у депутати висували не тільки трудові колективи, громадські організації, збори військовослужбовців у військових частинах, а й колективи навчальних закладів, виборці за місцем проживання. На 450 депутатських мандатів претендували 3840 чоловік. Зареєстровано було 3091 особу, або в середньому по 6—7 претендентів на один мандат.

За місце в українському парламенті змагалися представники майже всіх верств суспільства зі своїми ідеями, програмами. Це були альтернативні вибори. У Верховній Раді були представлені всі регіони республіки пропорційно до кількості в них населення. Її склад оновився майже на 90 відсотків.

Вибори в республіці проходили в умовах складної економічної ситуації: в країні, за статистикою, вироблялось чи не найбільше продукції на душу населення, але купити її в більшості випадків за невелику заробітну плату було неможливо. Траплялись перебої в матеріально-технічному постачанні, в роботі транспорту, в окремих регіонах загострювались міжнаціональні відносини. Перебудовчі процеси, що відбувалися в той час, не принесли відчутного поліпшення життя людей. Негативні процеси в економіці посилювались. Не обґрунтована ні в економічному, ні в соціальному плані підпорядкованість інтересів республіки загальносоюзним потребам призвела до того, що в Україні десятки років виробництво розвивалось заради виробництва. Майже третину обсягів промислової продукції становили проміжні, паливно-сировинні продукти.

Складною на той час була й політична ситуація в Радянському Союзі. В окремих республіках виникали конфлікти на національній основі, республіки Прибалтійського регіону оголосили про державний суверенітет. Дійшло до того, що керівництво СРСР з метою припинення цих процесів застосувало в окремих районах військовий контингент, в результаті чого були людські жертви.

Саме в таких умовах була сформована на демократичних засадах Верховна Рада України першого скликання. На неї народ України покладав великі надії, пов’язані з демократизацією суспільного життя, зміцненням суверенітету нашої республіки, проведенням радикальної економічної реформи і підвищенням на цій основі добробуту людей. Треба зазначити, що порядок денний першої сесії Верховної Ради України першого скликання формувався секретаріатом (створеним із народних депутатів) в умовах широкої дискусії, з врахуванням різних пропозицій як політичних сил, так і окремих депутатів. Декларацію про державний суверенітет Української РСР пропонувалось розглянути п’ятим пунктом, щоб цей документ став основою для розробки і прийняття законодавчих актів Верховною Радою України першого скликання, але це питання було затверджене депутатами 15 пунктом (373 — «за»; 15 — «проти») 17 травня 1990 року. Після тривалої дискусії щодо розгляду питань порядку денного 23 травня 1990 року питання про суверенітет було уже перезатверджене 10 пунктом.

Надзвичайно гострі дискусії почалися під час розгляду та затвердження кожної статті Тимчасового регламенту засідання Верховної Ради Української РСР дванадцятого (першого) скликання, який був прийнятий 22 травня 1990 року.

Відповідно до цього регламенту (стаття 21) народні депутати УРСР мали право об’єднуватися в групи за територіальними чи іншими ознаками і вже станом на 4 червня 1990 року (день обрання Голови Верховної Ради Української РСР Володимира Івашка) у секретаріаті сесії було зареєстровано 41 депутатську групу — 26 — «за територіальним принципом» та 15 — за іншим принципом, а саме: група аграрників; група «За радикальне оздоровлення економіки»; група «Злагода»; група «Чорнобиль»; група «Відродження»; група «Вільні демократи»; група «Відновити Вітчизну»; група «З проблем екології»; група «З проблем молоді»; група «За консолідацію»; група «За право людини»; група «Здоров’я»; група «Незалежність»; група «За освіту»; група «За конструктивність». Станом на 14 червня їх кількість збільшилась до 18, оскільки ще утворились група «Гласність», група «Захист прав інтересів ветеранів, пенсіонерів, інвалідів та воїнів-інтернаціоналістів» та група «Демократична платформа КПУ» (пізніше названа в народі як група 239).

Значна кількість депутатських груп за іншими (різними) принципами свідчила про прагнення народних депутатів здійснити істотні зміни в усіх сферах діяльності суспільства, поліпшити рівень життя громадян України. Незважаючи на те, що у складі народних депутатів 12(1) скликання вищого законодавчого органу було 373 члени Комуністичної партії (85 відсотків), суттєво вплинути на прийняття рішень з позиції цієї політичної сили вони не могли.

Вже 6 червня 1990 року від «демократичного блоку» народних депутатів (хоч він ще й не був створений) зробив заяву народний депутат Яків Зайко, в якій, зокрема, підкреслювалось, «що в умовах швидкоплинних демократичних перетворень, коли виникли реальні можливості закласти підвалини української держави для добра всіх народів, які населяють Україну, п’ятирічне функціонування такого консервативного парламенту обертатиметься для України справжньою трагедією. Тому найбільш прийнятною є така тактика демократичної меншості Верховної Ради, ми вважаємо, як перехід до конструктивної опозиції, яка буде організаційно оформлена у вигляді Народної Ради».

Через два дні (8 червня 1990 року) народний депутат Ігор Юхновський, виступаючи на сесії, заявив, що блок демократичних сил прагне, щоб нинішній парламент працював якнайефективніше, найбільш організовано, і вважає необхідним утворення парламентської опозиції під назвою «Народна Рада». Він підкреслив, що у програмі Народної Ради є три основні підрозділи: перший — про державний суверенітет; другий — про багатопартійність парламенту; третій — про різні форми власності.

Такий хід подій у парламенті деяких депутатів дратував, викликав невдоволення, що й прозвучало в їх виступах від мікрофонів, проте заслуговує на увагу позиція Голови Верховної Ради УРСР В. Івашка, який на той час вів засідання і сказав, що «ми прийшли з різних політичних дверей до цієї зали. І це реальність. І залізобетонної однодумності, її не буде вже ніколи. І якщо є інакомислення, то воно повинно мати, на мою думку і думку моїх товаришів, заступників Голови Верховної Ради, різні форми».

Необхідно зазначити, що на шпальтах газет та журналів, у виступах народних депутатів на сесії Верховної Ради України, політиків різних рангів широко висвітлювалось таке питання, як «державний суверенітет», але кожний із них розумів його по-своєму. Потрібно віддати належне й В. Івашку, який 12 червня 1990 року брав участь у засіданні Ради Федерації СРСР і на другий день (13 червня 1990 року) поінформував народних депутатів України про розглянуті питання на ньому, підкресливши на початку свого виступу, що «це засідання певним чином стимулює деяке прискорення нашої роботи в такій важливій сфері, як національно-демократичний устрій, прийняття Декларації про державний суверенітет Української РСР». Він розповів про варіанти розробки нового Союзного договору і підтримав підхід до цього питання Голови Верховної Ради Росії Бориса Єльцина: починати треба не з нового Союзного договору, а з міжреспубліканських всеохоплюючих договорів «без будь-яких попередніх економічних чи політичних умов».

Для того, щоб обговорювати питання нової федерації, нового Союзного договору і вносити свої (українські) пропозиції, треба було, наголошував В. Івашко, якнайшвидше сформувати мандат для керівництва Верховної Ради і для інших представників від України, тобто ухвалити Декларацію про державний суверенітет Української РСР. При цьому він повідомив, що за 35 хвилин до початку засідання Ради Федерації Союзу (12 червня 1990 року) Росія прийняла Декларацію про державний суверенітет.

11 червня 1990 року було утворено постійну комісію Верховної Ради Української РСР — Комісія з питань державного суверенітету міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. 25 червня 1990 року Голова Верховної Ради УРСР вніс пропозицію розпочати засідання парламенту з розгляду питання щодо Декларації про державний суверенітет Української РСР, оскільки проект цього документа був розданий майже двадцять днів тому, але ця пропозиція не була підтримана народними депутатами. В цей же день вирішили приступити до обрання Голови Ради Міністрів УРСР.

Початок представлення різних варіантів, проектів Декларації про державний суверенітет Української РСР відбувся на вечірньому засіданні Верховної Ради УРСР 28 червня 1990 року.

Треба підкреслити, що до постійної Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин надійшло сім варіантів проектів Декларації про державний суверенітет УРСР, які були роздані народним депутатам для ознайомлення та внесення відповідних пропозицій та зауважень. Президія Верховної Ради УРСР рекомендувала народним депутатам розглянути проекти Декларацій у порядку їх надходження до комісії.

Першим надійшов проект, розроблений робочою групою, утвореною з цією метою Президією Верховної Ради УРСР. До її складу були залучені провідні вчені, юристи республіки. Активну участь у розробці історичного документа взяли народні депутати України. За дорученням Голови Верховної Ради Української РСР цей варіант проекту Декларації про державний суверенітет УРСР доповідав народний депутат, голова ради з вивчення продуктивних сил Української РСР Сергій Дорогунцов.

Під час розробки проекту Декларації група виходила з того, що підготовка і прийняття цього документа є об’єктивно необхідним і виключно важливим історичним актом на шляху утвердження державного суверенітету України, її державно-правового статусу. Не повторюючи структури названого проекту документа, хочу назвати лише кілька основних підходів, що лягли в основу його розробки, а саме:

— суб’єктом суверенітету є народ, у ролі офіційного представника якого виступала держава. Державний суверенітет УРСР визначався Декларацією як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність республіки у зовнішніх зносинах;

— Декларація не тільки проголошувала суверенітет, а й визначала гарантії його забезпечення та здійснення. У сфері політичній — це верховенство влади народу України на своїй території. У сфері економічній — виключне право власності народу України на національне багатство республіки. У сфері культури — виключна власність народу республіки на національні, духовні та історичні цінності. В галузі правовій — принцип пріоритетності верховенства законів республіки;

— Україна розглядалася як суверенна держава у складі союзу з іншими республіками. Нічим і ніколи не обмежений державний суверенітет України виступав як первинна, висхідна основа можливості її добровільного входження у принципово новий союз суверенних держав.

Потім були заслухані інші варіанти проектів Декларації.

28 червня 1990 року був останнім днем головування на сесії В. Івашка, який цього ж дня відбув до Москви для участі в роботі XXVІІІ з’їзду КПРС. З 29 червня 1990 року мені, як Першому заступнику Голови Верховної Ради Української РСР, довелося головувати на всіх наступних засіданнях сесії до обрання Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука.

На початку липня загострилась політична ситуація в Україні. Деякі шахтарські колективи звернулись до своїх колег із закликами провести політичний страйк шахтарів 11 липня 1990 р. із зупиненням гірничодобувних робіт. Проведення такого страйку неминуче призвело б до подальшого погіршення і до того складного економічного становища в народному господарстві республіки. Частина народних депутатів вимагала прийняття звернення Верховної Ради до шахтарів, інша — негайно відкликати з Москви керівників держави, а деякі народні обранці — постатейного розгляду проекту Декларації про державний суверенітет республіки.

У виступах окремих народних депутатів висловлювались звинувачення на мою адресу в нібито навмисному затягуванні з прийняттям Декларації. Але ці звинувачення були безпідставними, тож я роз’яснив депутатам, що з такою кількістю зареєстрованих депутатів можна було не зовсім правильно визначитись з важливих питань. Адже 6 липня 1990 року на сесії з різних причин були відсутні 230 депутатів, що становить більше половини від їх чисельності.

Описуючи хід обговорення і прийняття Декларації про державний суверенітет України в хронологічному порядку, доречно згадати про те, що на початок липня з числа комуністів-депутатів (239 чоловік) було створено групу «За Радянську суверенну Україну».

Згадане звернення до шахтарських колективів не було прийняте, але 291 народний депутат (6 липня 1990 року) проголосував за відкликання депутата В. Івашка та всіх інших депутатів, незалежно від того, де вони перебувають.

У відповідь на таке рішення народних депутатів України 9 липня 1990 року народний депутат В. Івашко звернувся до Верховної Ради Української РСР із заявою. У ній він звинувачував дії опозиції і пасивну позицію представників ЦК Комуністичної партії України, що входили до складу народних депутатів (за повернення депутатів з Москви в числі тих, хто проголосував, було 200 членів партії). Далі зазначалось, що він не має у Верховній Раді УРСР надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України і оголошує про свою відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР з 9 липня 1990 року. Заяву В. Івашка я довів до відома народних депутатів 11 липня 1990 року на ранковому засіданні Верховної Ради УРСР. Згадавши цю людину, я хотів би кілька добрих слів написати про нього, адже я з ним разом працював, добре знав його. Володимир Антонович Івашко відійшов у вічність 13 листопада 1994 року. Йому було лише 62 роки, похований у Харкові. Він добре знав Україну, любив людей. Незважаючи на високі пости, які він обіймав, завжди залишався скромним, принциповим, чуйним, справжнім патріотом України. Хочу привести лише закінчення його заяви до Верховної Ради УРСР і думаю, що всім, хто читатиме ці спогади, стане зрозумілим, ким він був насправді: «... Запевняю український народ, що нічим перед ним не завинив, дещо встиг зробити, хоча дуже мало, бо доля не дала достатнього часу. Прошу мене вибачити. Хай щастить вам, люди добрі. Володимир Івашко. 09.07.1990 р.». У цих словах звучала його любов до українців, прощання з Україною, з людьми, яких він знав і шанував.

11 липня 1990 року було розпочато постатейний розгляд проекту Декларації про державний суверенітет України, який тривав три дні. Під кінець робочого дня 13 липня багато депутатів ще вимагали слова, щоб переконати ту чи ту сторону в тому чи іншому питанні. Але в основному думка про те, що приймати Декларацію необхідно, що це — історична необхідність, уже сформувалася.

Часто запитують, з погляду двадцяти років, що минули, яке найяскравіше враження у мене від подій тих днів? Мітинги, внесення національного прапора до сесійної зали, підняття його над куполом Верховної Ради, висунення моєї кандидатури на посаду Голови Верховної Ради чи, може, самовизначення української нації.

Безумовно, найважливішою подією у житті України і кожного свідомого українця в 1990 році було прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей вікопомний документ народні депутати Верховної Ради Української РСР 12-го скликання — Верховної Ради України 1-го скликання прийняли після дебатів і гарячого обговорення, проте без явно конфронтаційного протистояння різних політичних сил у Верховній Раді.

За ставленням до цього документа депутатів Верховної Ради тоді можна було розділити на дві групи. Одна частина була твердо переконана, що таке рішення на часі, що ми запізнюємось з ним і обов’язково потрібно його приймати. Інша ж частина, хоч і не заперечувала проти цього акта зовнішньо та, може, й внутрішньо його сприймаючи, разом із тим, мала синдром якогось страху перед наслідками ухвалення Декларації.

Більшість боялася: а що потім? Як у подальшому складатимуться обставини, чи не доведеться пізніше відповідати за це рішення перед якимось судом і таке інше? Ці страхи серед частини депутатського корпусу серйозно ускладнювали прийняття рішення.

Ота тінь, ота печать старої системи свідомо чи підсвідомо лежала на кожному в ту пору.

Ми тоді порадились і вирішили, що не можемо виносити таке важливе питання на голосування 15 липня. Не можна було допустити, щоб частина депутатів проголосувала проти, а частина не голосувала. Потрібно було, щоб такий вікопомний документ приймався одноголосно і, як кажуть у народі, «з піснею».

Тому 15 липня ми вирішили ще раз поспілкуватися з депутатами, які вагаються і бояться, але не хочуть у цьому зізнаватися, переконати їх — все це для того, щоб результати майбутнього голосування були вагомішими. В цій роботі ставка робилася в основному на авторитети, тобто на тих людей, які знали питання досконало і до яких прислухалися.

16 липня зранку, до відкриття сесії, знову розпочалися дебати: продовжувати обговорення чи ні. До мене заходили в робочий кабінет не менш як двадцять впливових депутатів і кожен просив дати можливість йому виступити.

Переді мною стояла дилема: відкривати обговорення чи без обговорення одразу голосувати за Декларацію. А я знаю, що інколи, не відкриваючи дебатів, можна досягти більшого, аніж відкривати обговорення ще раз і слухати по десятому разу аргументи, які вже давно відомі й лише дратують протилежні сторони. Пам’ятаю, як перед самим голосуванням народний депутат Вадим Гетьман — на жаль, нині покійний, майбутній президент України Леонід Кравчук прийшли до мене і дуже наполегливо вимагали, щоб їм дали слово. Керуючись тим, що таке бажання було не тільки в них, я відмовив їм і сказав, що вважаю правильним прийняте Президією Верховної Ради рішення — голосувати без обговорення.

Я звертався до депутатів з одним і тим же аргументом: вже нікого ні в чому не переконаємо. Тому, відкривши сесію, я одразу поставив обговорений постатейно проект Декларації на голосування. Кожен з величезним напруженням душі чекав, що ж засвідчать результати голосування.

Результати голосування, що висвітились на табло, були вражаючі. Я думаю, що такого не чекав ніхто: ані ті, хто був переконаний у правильності цього акта, ані ті, що вагалися. Це було просто приголомшливо: «за» — 355; «проти» — 4; утримались — 0; не голосували — 26.

Пізніше майже кожен хотів потрапити у причет, стати, так би мовити, батьком вікопомного документа, і це підігрівало настрої і в залі парламенту, і навколо нього.

Хочу ще раз наголосити на тому, що у Верховній Раді 12-го — 1-го скликання, незважаючи на те, що вона обиралася за Радянського Союзу, рівень свідомості та відповідальності був надзвичайно високим. Це свідчення громадянської, державницької, суто людської й етичної зрілості тодішніх депутатів.

Я глибоко переконаний, що імена тих, хто започатковував український парламентаризм, проголосував за Декларацію, будуть викарбувані золотими літерами на стіні одного з холів будинку Верховної Ради.

До мене тоді приходило безліч делегацій від різних депутатських груп із проханням вийти на площу, до людей. Спочатку я не дуже погоджувався. Але пізніше прийшло чимало депутатів з «Народної Ради» і заявили, що натовп перед парламентом вимагає. Я, врешті-решт, погодився вийти до цих людей.

Пам’ятаю, як стояв на площі, дивився на них і думав: «Це ж люди, хто ще недавно кричав мені «Ганьба!», а от тепер мене так тепло вітають і кожен з них хоче засвідчити свою відданість Україні і своє бажання зробити все, щоб наша держава стала такою, як ми визначили у Декларації про державний суверенітет».

Маючи досвід роботи з людьми, я знав, що ця ейфорія, на жаль, швидко мине. А щоб зробити Україну такою, якою вона має бути відповідно до записаного у Декларації, потрібна злагода в суспільстві і важка праця впродовж десятиліть.

16 липня 1990 року ми ухвалили документ доленосного значення для України і українців. У преамбулі Декларації зазначено: «Виражаючи волю народу України..., визнаючи необхідність побудови правової держави...». Чи вірив я тоді в ці слова, що вони через рік стануть реальністю, коли ми, хоча й не побудували правової держави, та все-таки проголосили незалежність України? Адже у самій Декларації йдеться і про союзний (підкреслюю: не Союзний, а союзний) договір, про те, що її принципи є основою для його укладання...

Ми так і записали в цьому документі: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору» саме з будь-якими державами, а не лише колишніми республіками, які на той час були міцно утримувані в СРСР.

Ще й досі запитують, у що я більше вірив тоді: у правову незалежну державу, яка має право укладати союзні договори з будь-якою іншою незалежною державою, чи в Союзний договір як основу нового Союзу на кшталт колишнього СРСР?

Мені легко відповідати на це запитання, тому що залишились архівні матеріали. Мій виступ на останній сесії Верховної Ради 11-го скликання у лютому 1990 року був опублікований у десятках газет. Ще тоді я казав: «Слід прийняти державні акти про землю, про власність, місцеве самоврядування, наповнити реальним змістом поняття СУВЕРЕНІТЕТУ і незалежності, тобто будувати свої відносини на взаємовигідних добровільних умовах у ВІЛЬНОМУ СОЮЗІ ДЕРЖАВ». По-перше, у ВІЛЬНОМУ СОЮЗІ, по-друге, ДЕРЖАВ, а не республік.

Треба пам’ятати, що на той час ще існував Радянський Союз. Мій виступ у Верховній Раді прозвучав за п’ять місяців до прийняття у парламенті Декларації про державний суверенітет. Я вірив у Суверенітет України і до прийняття Декларації йшов свідомо. Та й не я один був таким самостійником.

Напередодні 16 липня, під завершення обговорення проекту Декларації, народний депутат Іван Драч запропонував, щоб Україна була без’ядерною і позаблоковою державою.

І на сьогодні до цього рішення Верховної Ради неоднозначне ставлення. Але я гордий з того, що це записано в Декларації про державний суверенітет.

Це не означало, що Україна стане без’ядерною одразу: 1990-го, 1995-го чи 2000 року. Однак я вірив, що свого часу в європейській і світовій спільноті дійдемо до того, що не потрібні будуть ніякі блоки. Я й зараз переконаний, що ми напрацюємо таку модель світової і європейської безпеки, в якій не буде протистояння блоків.

Тоді ми всі сподівалися на досить швидке економічне зростання незалежної України. Вважали, що горизонтальні зв’язки врятують економіку усіх суверенних держав.

Що ж все-таки зашкодило взаємовигідному співробітництву і розвитку країн колишнього Радянського Союзу?

Я завжди казав (і це мій вислів), що «бракоразводный процесс» має бути цивілізованим. Про це я казав і Михайлу Сергійовичу Горбачову, колишньому президенту СРСР. І тепер вважаю: саме тому економіки незалежних держав зазнали занепаду, що ми недооцінили горизонтальні зв’язки, що не було доброї волі у центральної влади, тобто керівництва Союзу, на розподіл власності. Саме через це ми отримали таку велику економічну кризу в державах, які вийшли з цього Союзу.

Необхідно було знайти механізми взаємовигідної співпраці і не допустити економіку до такого розвалу, як тепер. Я в це вірю і сьогодні. Адже економічний союз — це не значить, що є рада міністрів цього союзу. Можуть бути якісь формування, але це мали бути міждержавні органи, а не наддержавні. Проте тоді цього не сталося, тому що діяли за подвійними стандартами — говорили одне, а робили інше. Керівництво СРСР все думало, що як був Союз — так і буде.

Врешті-решт, я хочу підкреслити, що розвалила Союз не Україна. Ми прийняли Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 року, а Верховна Рада Російської Федерації, як уже зазначалося раніше, схвалила Декларацію про державний суверенітет Росії 12 червня 1990-го. Росія від нас відділилася першою і розпочала «парад суверенітетів».

У контексті загальноєвропейського історичного процесу Декларація про державний суверенітет України стала міцною основою для розробки законів, у тому числі й Конституції України. Треба сказати, що коли її приймали, то відкинули пропозицію послатися у преамбулі на Декларацію про державний суверенітет. І все-таки Декларація стала предтечею Незалежності.

Та чи не втратить Декларація своєї ваги після прийняття нової редакції Конституції України з плином часу? Я думаю, що не втратить.

Ведучи мову про монументальність Основного Закону, нас часто звинувачують ще й у тому, що ми не використали момент і перша Конституція незалежної України підписана не Головою Верховної Ради 1-го скликання.

Я робив це свідомо. Будучи співголовою Конституційної комісії, переконав і другого співголову — Леоніда Кравчука: якщо ми приймемо Конституцію цією Верховною Радою, то нам завжди закидатимуть, що Конституцію прийняла Верховна Рада, обрана ще за часів Союзу.

Не хотілося, щоб ця тінь лежала на такому важливому документі. Вважав, що спочатку потрібно ухвалити закони, які дають змогу рухатися вперед, а Конституцію України вже напрацює наступна Верховна Рада, обрана в незалежній, суверенній Україні. Хоча, на мою думку, і Верховна Рада України 2-го скликання поспішила використати своє право і прийняти Конституцію. Ухвалена нею Конституція містить дуже багато компромісів.

Тож не дивно, що і сьогодні всі політичні сили і загалом громадськість свідомі того, що на порядку денному стоїть питання про внесення змін і доповнень до Основного Закону України.

Історія відраховує роки незалежної України з її поки що незначними успіхами і помітними прорахунками. Попри всі недоробки як парламенту першого скликання, так і всіх гілок влади на подальших етапах державотворення, закладені в Декларації принципи розбудови України виявились уже підтвердженими практикою.

Українська держава є назавжди! А це значить, що свято душі свідомих українців, які з діда-прадіда мріяли про свій національний дім в історичному просторі Європи, набуло свого реального змісту. Це свято завжди буде з нами.

Пам’ятаю, ми довго дискутували, коли святкувати: 16 липня (день прийняття Декларації), 24 серпня (день проголошення Акта про незалежність України) чи 1 грудня (Всеукраїнський референдум). Я був прихильник саме 24 серпня, тому що не можна святкувати день, коли ми лише задекларували свій намір. Саме 24 серпня ми стали незалежною державою.

Які уроки парламентаризму за це двадцятиріччя я виніс для себе?

Уроків так багато, що це питання завжди залишається відкритим.