Пацан сказав — Пацан зробив

У Чабани, де живе наш герой, ми приїхали трохи раніше за призначений строк. Сусіди, побачивши фотоапарат, відразу здогадалися, що йдемо до місцевої знаменитості: «Ви, мабуть, до художника, а ось і він!». До будинку саме під’їхала іномарка.

— Забирав дружину Тетяну зі школи — вона у мене вчителька молодших класів, — виключивши запалювання, пояснив нам зовсім моложавий, підтягнутий, спортивного вигляду чоловік, який геть не в’яжеться зі стереотипним образом інваліда. — А машину зібрав за два з половиною року, укомплектував повністю під себе... Пам’ятаю, після аварії все просив хлопців принести ганчірку з гаража, щоб відчути захід бензину.

Нещастя сталося з ним десять років тому. Автомобіль, за кермом якого перебував Юрій Пацан, на великій швидкості урізався в бетонний стовп. Водій залишився живий, але діагноз пролунав як вирок: компресійний перелом хребта й розрив спинного мозку.

— Чотири місяці Юра пролежав в обласній лікарні, — згадує дружина Тетяна, — а коли його могли перевести в районну, попросився додому. Лікарі відпустили з однією умовою, що ми самі робитимемо перев’язки.

Знадобилося півтора року реабілітаційних процедур, виснажливих управ з гантелями й багатогодинними підтягуваннями на поперечині, щоб Юрій Іванович, якому пророкували залишок днів провести у горизонтальному положенні, зміг сісти. — Я був, як «неваляшка», друзі спочатку не витримували й виходили з кімнати, побачивши мій стан, — каже наш співрозмовник.

«Від інвалідного візка відмовлявся навідріз, — вставляє Тетяна. — Часом доходило до абсурду. Ми з дівчатками (у родині двоє дорослих доньок. — Авт.) зробили в кухні ремонт, а Юра, щоб подивитися на нові шпалери, сповз на підлогу і пішов на руках, а я притримувала його за ноги».

Його квартира нагадує картинну галерею. Всюди на стінах — роботи майстра. Ось у коридорі «цвітуть» соняшники, від яких віє теплом, спокоєм і умиротворенням, а в прихожій тебе кидає у холод — тут панує зима зі сніговими пейзажами.

У майстерні художника мольберт сусідить із брусами й гантелями. На окремому столі — банки з пензлями та фарби. У кутку — недописані полотна.

— Це все заготівки, от тут будуть персики й виноград, а тут — дерева, — пояснює художник. — Я не хочу перевертати цей світ, він сьогодні й так злегка повернутий, більше тяжію до класики.

Шишкін, Васильковський, Сошенко й Пимоненко — от ті, на кого можна рівнятися, каже Юрій Іванович. Це сьогодні він може похвастатися персональними виставками не тільки у рідних Чабанах, а й у Києві, Москві. А починалося все з... мідного дроту. З нього робив невигадливі візерунки й оформляв рамочки для фотографій. Потім в хід пішли пластикові пляшки, з яких виходили цілі композиції.

Згодом почав змальовувати лики святих із церковних календариків. «От обом донькам на весілля зробив», — Тетяна показує дві дерев’яні ікони.

— Невже до аварії ніколи не малювали? — запитую у художника.

— Ні, але моя мама прекрасно вишиває, а покійний батько був і столяр, і механік, майстер на всі руки. Зробити гарне вікно чи двері, я вам скажу, теж мистецтво. Взагалі такі таланти є у кожному із нас, потрібно всього лише трішки ретельності й усе вийде. А якщо не вийде, витри руки й приступай до чого іншого. Потрібно шукати себе й не бути все життя коридорним.

З-під пензля майстра вже вийшло близько двох тисяч картин. Мрія Юрія Пацана — щоб його роботи прикрашали домівки всіх українців.

— Залишилося всього нічого — 45 мільйонів, — жартує художник.

Поки ж полотна він дарує сусідам, друзям і близьким. Є роботи Юрія Пацана й у можновладців. В основному їх замовляють на ювілеї. Так, портрет митрополита Володимира, написаний майстром із Чабанів, вручили Його Преосвященству на сімдесятиріччя. Митрополит залишився задоволений і навіть відзначив, що це кращий його портрет.

Кажуть, полотна Юрія Івановича здатні зціляти. Подивишся на ніжний ірис або сільську окраїну — й відразу легшає.

— Нам розповідали знайомі, що коли немає настрою, дивляться на картину й з’являється якась віддушина, — каже Тетяна. — Все тому, що Юра в усі роботи вкладає душу.

Кожний ранок художника починається у майстерні. «Я день у день тільки тим і займаюся, що малюю, — розповідає він. — Сам роблю підрамники, у мене свій ґрунт».

Віднедавна почали допомагати доньки, обидві за професією — ландшафтні дизайнери й зараз роблять свої перші кроки у мистецтві. Але найактивніший «співавтор» — дворічний онук, що так і рветься «підправити» картини діда.

Дружина Таня — завжди поруч. Вона — головний цінитель і критик. Саме з нею проходять найпалкіші дискусії.

— Її дівоче прізвище Невінчана, бачите, повинен був з’явитися такий Пацан, щоб посватав Невінчану, — сміється Юрій.

Улюбленець родини кіт Асик теж долучився до мистецтва. Перші пензлики художника були з... хвоста чотирилапого друга. Зараз в арсеналі Юрія Пацана — всі необхідні інструменти. Його, художника-самоучку, регулярно запрошують на виставки до Москви. Тільки от рідне Міністерство культури про нього нічого не чуло.

— Там в очі ніхто моїх картин не бачив. Наших чиновників не цікавлять такі, як я, їм подавай закордонних майстрів! Приїде який-небудь із-за кордону, йому все лаври дістаються. А я хочу, щоб нас поважали, — каже він. — Адже є хлопці, які зубами пишуть картини, вони не здалися, не зламалися. Люди повинні бачити їхню творчість і знати, що життя після трагедії триває.

Наполегливість і дар переконання Юрія Пацана вже дали перші плоди. У серпні у Чабанах з’явиться постійно діюча галерея, де виставлятимуться картини художників з обмеженими фізичними можливостями.

— Я — оптиміст і вірю: думки матеріалізуються. Тому знаю, що у швидкому майбутньому стану на ноги й при всіх порву посвідчення інваліда!